З життя
Хто там стукає на зорі? – буркнула дівчина, перевернувшись на інший бік
Мирослава спала, як убита, коли хтось подзвонив у двері.
– Господи, кого на зорі принесло? – буркнула вона, перевертаючись на інший бік. Але дзвінок не переставав звучати.
– Що вам від мене потрібно? – вже злісно запитала Мирослава і підвелася. Натягнувши халат, вона підійшла до дверей і глянула у вічко. За дверима стояла зім’ята бабуся з великим котом на руках.
– Хто там? – грізно спитала Мирослава, не збираючись відчиняти дверей, бо вже наслухалася різного. Але раптом бабуся застогнала. Подивившись у вічко ще раз, Мирослава побачила, як старенька повільно сповзає по стіні. Кіт випав із її рук і тривожно бігав довкола.
– Чому це мені все, – подумала вона й відчинила двері.
– Бабусю, вам зле? Зараз я викличу швидку. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила стареньку під пахви й допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Усадивши її на диван, вона кинулася дзвонити швидку.
Кіт сидів поруч зі старенькою і з цікавістю спостерігав за дівчиною.
– Все, швидка в дорозі. Як вас звати, бабусю?
– Антоніна Семенівна, – прохрипіла бабуся. – Мої документи тут… – продовжила вона і вказала рукою за спину.
Нахилившись, Мирослава заглянула за спину старенької і виявила невеликий рюкзачок. Вона допомогла зняти його і дістала документи.
– Тільки, донечко, я не поїду в лікарню. Треба йти, онук чекає, маю гроші передати, а то вижене нас зовсім, та й кота на кого залишу?
– Лікар скаже, чи можете ви йти в такому стані. А за кота не хвилюйтеся, я за ним простежу. Чому ж це ви йдете до онука з грошима, а не він до вас?
– Не питай, доню, не треба.
У цей момент у двері подзвонили, Мирослава відчинила, і зайшли лікар і медсестра.
Оцінюючи стан старенької, вони обернулися до Мирослави.
– Ми заберемо вашого родича в лікарню. Поїдемо до п’ятої міської. Завтра можна принести передачу, захопити чашку, тарілку і змінну білизну.
– Нікуди я не поїду, – заявила старенька вперто.
– Їдьте, бабусю. Я завтра вас навідаю. А за кота не хвилюйтеся. Я обожнюю котів, нам разом буде добре.
***
Наступного дня Мирослава встала раніше, з одною думкою – чому ж я завжди потрапляю в якісь історії, хоча з іншого боку бабуся дуже мила, може, ми зможемо потоваришувати.
***
Мирослава виросла в сім’ї з алкоголіками і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала бабусь у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось бантик зав’яже. А хтось навіть пиріжками нагодує. От і зараз ця старенька нагадала їй дитинство і стало сумно. Батьків вже давно не було на цьому світі, вони загинули від неякісної горілки, коли дівчинці було лише 13 років. І тільки завдяки сусідній бабусі, Мирослава не почувала себе такою самотньою в дитбудинку, як інші діти. Але її сусідка Марія Іллівна теж зникла з її життя, коли їй було 16 років, і Мирослава залишилася зовсім одна.
***
У свої 23 роки Мирослава була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її самостійно себе захищати, тож, коли вона вирішила піти дізнатися, який же онук у бабусі, вона не боялася. Адресу вона ще вчора глянула в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Мирослава швидко дісталася потрібного будинку на вулиці Комунальній. У під’їзді стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і Мирослава вирішила дізнатися у них, може, вони щось знають.
Розмова зав’язалася швидко і вже через десять хвилин Мирослава знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.
Виявилося, бабуся жила в цьому будинку багато років і одна виховувала онука, тому що її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. А потім онук підріс і зв’язався з поганими компаніями.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Вигоняв бабусю з дому, якщо вона не приносила йому гроші, змушував жебрати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав, а сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся міліцію викликала, а вони не приїжджали, мовляв, сімейні чвари. Розбирайтеся самі, мовляв.
Мирослава, як заведена, піднялася сходами і натиснула на дзвінок. Їй відкрив сплячий молодий хлопець, явно під впливом алкоголю.
– Ах ти ж дрібна мерзота. Як ти посмів ображати свою бабусю, як тобі не соромно?
Мирослава йшла на хлопця, наче танк, не даючи йому навіть вставити слово: – Значить так, хлопче, зараз ти збираєш свої речі і їдеш на свою квартиру, зрозумів мене?
Спантеличений хлопець мовчки кивнув.
– І якщо я ще раз почую, що ти образив бабусю, я тебе своїми руками покараю.
– Так, зрозумів, зрозумів, відчепися вже, ти взагалі хто така?
– Яка різниця, хто я, якщо не послухається по-доброму, знайдуть у тебе один пакетик, і поїдеш ти за ґрати. – цю страшилку Мирослава чула ще в дитбудинку, хлопці розповідали.
Через п’ятнадцять хвилин хлопець з великою сумкою вийшов із під’їзду, а Мирослава залишилася прибирати в бабусиній квартирі. Потрібно було швидко закінчити – ще Антоніну Семенівну навідати, та й у зоомагазин заскочити. Тепер живе не одна, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Мирославу. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
– Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, тільки онука я вашого виселила до його квартири и не сперечайтеся. Ні діло це – стару людину виганяти на вулицю й кота ображати.
– Дякую тобі, донько, думала, на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
– Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я знову приїду до вас.
***
Через тиждень Мирослава забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
– Ой, як чисто тут, доню, як же мені тебе віддячити.
– Мені нічого від вас не потрібно. Можна я буду вас називати бабусею?
– Звісно, можна, моя хороша, що б я без тебе робила.
Кіт сидів задоволений і дивився на стареньку та дівчину. Його годували, доглядали і не носили по холодній вулиці, що ще коту потрібно для щастя. А найголовніше, у будинку не було того мерзенного хлопця, який так і норовив штовхнути кота.
***
Пройшов рік. Мирослава настільки звикла, що Антоніна Семенівна як бабуся, що майже повірила в це сама, от лише онук періодично псував їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Мирослава переїде до старенької в квартиру, а свою маленьку однушку буде здавати. Ще ж трохи грошей заробить.
Мирослава відразу сказала, що всі гроші зі здачі квартири віддаватиме бабусі, що й робила старанно, хоча та й заперечувала.
– Бабусю, я і так у розкішній квартирі зараз живу безкоштовно, совість би не дозволила.
Через рік загинув внук старенької, його вбили у п’яній бійці.
***
Минуло два роки, коли Мирослава зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося цілком буденно. В їхній поліклініці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець, ненабагато старший за Мирославу. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо помолоділа, а Мирослава закохалася вперше в свому житті.
– Ох, моя дівчинко, гарний він хлопець, не упусти. Такий вічливий, порядний.
***
Коли Петро зробив мирославі пропозицію, вона розцвіла і навіть просльозилася. Стільки радості в неї було. А коли через рік народився їх первісток, Мирослава була найщасливішою на світі мамою. А Антоніна Семенівна була найщасливішою на світі прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли Антоніна Семенівна вночі тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Незважаючи на солідний вік, вона до останнього зберігала ясність розуму і навіть намагалася допомагати Мирославі. Мирослава плакала навзрид. Після похорону довго не могла оговтатися. І лише підтримка Петра і її діти допомогли їй упоратися з горем. Вже давно не було з ними того кота. На його місце прийшов інший, підібранець.
Пройшов місяць, треба було з’їжджати з квартири. Адже вона так і залишалася власністю померлої бабусі. Мирослава не хотіла, щоб стара залишала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи бабусі, Мирослава несподівано натрапила на лист.
«Мирославушко, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти наче повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років.
Дякую тобі і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у сервант під шухлядами… Ти його заслужила, моя люба онученька!»
Мирослава плакала вголос. Антоніна Семенівна і за життя називала її онукою. Але от слова “люба онученька” приголомшили дівчину.
– Що трапилося?
Мирослава простягнула чоловікові листа.
Петро дочитав його і підійшов до серванта. Витягнувши шухляди, він виявив під нижньою саморобний сховок. У ньому лежав якийсь папір формату А4, товстий згорток і записка.
«Мирославушко. Тут дарчий на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися й відмовлятися немає сенсу. А от гроші в пакеті – це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зможеш ними розпорядитися»
Миланка і Петро проживуть довге і щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а згодом і правнуками.
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...