З життя
Хто там стукає на зорі? – буркнула дівчина, перевернувшись на інший бік
Мирослава спала, як убита, коли хтось подзвонив у двері.
– Господи, кого на зорі принесло? – буркнула вона, перевертаючись на інший бік. Але дзвінок не переставав звучати.
– Що вам від мене потрібно? – вже злісно запитала Мирослава і підвелася. Натягнувши халат, вона підійшла до дверей і глянула у вічко. За дверима стояла зім’ята бабуся з великим котом на руках.
– Хто там? – грізно спитала Мирослава, не збираючись відчиняти дверей, бо вже наслухалася різного. Але раптом бабуся застогнала. Подивившись у вічко ще раз, Мирослава побачила, як старенька повільно сповзає по стіні. Кіт випав із її рук і тривожно бігав довкола.
– Чому це мені все, – подумала вона й відчинила двері.
– Бабусю, вам зле? Зараз я викличу швидку. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила стареньку під пахви й допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Усадивши її на диван, вона кинулася дзвонити швидку.
Кіт сидів поруч зі старенькою і з цікавістю спостерігав за дівчиною.
– Все, швидка в дорозі. Як вас звати, бабусю?
– Антоніна Семенівна, – прохрипіла бабуся. – Мої документи тут… – продовжила вона і вказала рукою за спину.
Нахилившись, Мирослава заглянула за спину старенької і виявила невеликий рюкзачок. Вона допомогла зняти його і дістала документи.
– Тільки, донечко, я не поїду в лікарню. Треба йти, онук чекає, маю гроші передати, а то вижене нас зовсім, та й кота на кого залишу?
– Лікар скаже, чи можете ви йти в такому стані. А за кота не хвилюйтеся, я за ним простежу. Чому ж це ви йдете до онука з грошима, а не він до вас?
– Не питай, доню, не треба.
У цей момент у двері подзвонили, Мирослава відчинила, і зайшли лікар і медсестра.
Оцінюючи стан старенької, вони обернулися до Мирослави.
– Ми заберемо вашого родича в лікарню. Поїдемо до п’ятої міської. Завтра можна принести передачу, захопити чашку, тарілку і змінну білизну.
– Нікуди я не поїду, – заявила старенька вперто.
– Їдьте, бабусю. Я завтра вас навідаю. А за кота не хвилюйтеся. Я обожнюю котів, нам разом буде добре.
***
Наступного дня Мирослава встала раніше, з одною думкою – чому ж я завжди потрапляю в якісь історії, хоча з іншого боку бабуся дуже мила, може, ми зможемо потоваришувати.
***
Мирослава виросла в сім’ї з алкоголіками і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала бабусь у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось бантик зав’яже. А хтось навіть пиріжками нагодує. От і зараз ця старенька нагадала їй дитинство і стало сумно. Батьків вже давно не було на цьому світі, вони загинули від неякісної горілки, коли дівчинці було лише 13 років. І тільки завдяки сусідній бабусі, Мирослава не почувала себе такою самотньою в дитбудинку, як інші діти. Але її сусідка Марія Іллівна теж зникла з її життя, коли їй було 16 років, і Мирослава залишилася зовсім одна.
***
У свої 23 роки Мирослава була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її самостійно себе захищати, тож, коли вона вирішила піти дізнатися, який же онук у бабусі, вона не боялася. Адресу вона ще вчора глянула в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Мирослава швидко дісталася потрібного будинку на вулиці Комунальній. У під’їзді стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і Мирослава вирішила дізнатися у них, може, вони щось знають.
Розмова зав’язалася швидко і вже через десять хвилин Мирослава знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.
Виявилося, бабуся жила в цьому будинку багато років і одна виховувала онука, тому що її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. А потім онук підріс і зв’язався з поганими компаніями.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Вигоняв бабусю з дому, якщо вона не приносила йому гроші, змушував жебрати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав, а сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся міліцію викликала, а вони не приїжджали, мовляв, сімейні чвари. Розбирайтеся самі, мовляв.
Мирослава, як заведена, піднялася сходами і натиснула на дзвінок. Їй відкрив сплячий молодий хлопець, явно під впливом алкоголю.
– Ах ти ж дрібна мерзота. Як ти посмів ображати свою бабусю, як тобі не соромно?
Мирослава йшла на хлопця, наче танк, не даючи йому навіть вставити слово: – Значить так, хлопче, зараз ти збираєш свої речі і їдеш на свою квартиру, зрозумів мене?
Спантеличений хлопець мовчки кивнув.
– І якщо я ще раз почую, що ти образив бабусю, я тебе своїми руками покараю.
– Так, зрозумів, зрозумів, відчепися вже, ти взагалі хто така?
– Яка різниця, хто я, якщо не послухається по-доброму, знайдуть у тебе один пакетик, і поїдеш ти за ґрати. – цю страшилку Мирослава чула ще в дитбудинку, хлопці розповідали.
Через п’ятнадцять хвилин хлопець з великою сумкою вийшов із під’їзду, а Мирослава залишилася прибирати в бабусиній квартирі. Потрібно було швидко закінчити – ще Антоніну Семенівну навідати, та й у зоомагазин заскочити. Тепер живе не одна, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Мирославу. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
– Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, тільки онука я вашого виселила до його квартири и не сперечайтеся. Ні діло це – стару людину виганяти на вулицю й кота ображати.
– Дякую тобі, донько, думала, на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
– Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я знову приїду до вас.
***
Через тиждень Мирослава забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
– Ой, як чисто тут, доню, як же мені тебе віддячити.
– Мені нічого від вас не потрібно. Можна я буду вас називати бабусею?
– Звісно, можна, моя хороша, що б я без тебе робила.
Кіт сидів задоволений і дивився на стареньку та дівчину. Його годували, доглядали і не носили по холодній вулиці, що ще коту потрібно для щастя. А найголовніше, у будинку не було того мерзенного хлопця, який так і норовив штовхнути кота.
***
Пройшов рік. Мирослава настільки звикла, що Антоніна Семенівна як бабуся, що майже повірила в це сама, от лише онук періодично псував їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Мирослава переїде до старенької в квартиру, а свою маленьку однушку буде здавати. Ще ж трохи грошей заробить.
Мирослава відразу сказала, що всі гроші зі здачі квартири віддаватиме бабусі, що й робила старанно, хоча та й заперечувала.
– Бабусю, я і так у розкішній квартирі зараз живу безкоштовно, совість би не дозволила.
Через рік загинув внук старенької, його вбили у п’яній бійці.
***
Минуло два роки, коли Мирослава зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося цілком буденно. В їхній поліклініці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець, ненабагато старший за Мирославу. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо помолоділа, а Мирослава закохалася вперше в свому житті.
– Ох, моя дівчинко, гарний він хлопець, не упусти. Такий вічливий, порядний.
***
Коли Петро зробив мирославі пропозицію, вона розцвіла і навіть просльозилася. Стільки радості в неї було. А коли через рік народився їх первісток, Мирослава була найщасливішою на світі мамою. А Антоніна Семенівна була найщасливішою на світі прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли Антоніна Семенівна вночі тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Незважаючи на солідний вік, вона до останнього зберігала ясність розуму і навіть намагалася допомагати Мирославі. Мирослава плакала навзрид. Після похорону довго не могла оговтатися. І лише підтримка Петра і її діти допомогли їй упоратися з горем. Вже давно не було з ними того кота. На його місце прийшов інший, підібранець.
Пройшов місяць, треба було з’їжджати з квартири. Адже вона так і залишалася власністю померлої бабусі. Мирослава не хотіла, щоб стара залишала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи бабусі, Мирослава несподівано натрапила на лист.
«Мирославушко, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти наче повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років.
Дякую тобі і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у сервант під шухлядами… Ти його заслужила, моя люба онученька!»
Мирослава плакала вголос. Антоніна Семенівна і за життя називала її онукою. Але от слова “люба онученька” приголомшили дівчину.
– Що трапилося?
Мирослава простягнула чоловікові листа.
Петро дочитав його і підійшов до серванта. Витягнувши шухляди, він виявив під нижньою саморобний сховок. У ньому лежав якийсь папір формату А4, товстий згорток і записка.
«Мирославушко. Тут дарчий на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися й відмовлятися немає сенсу. А от гроші в пакеті – це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зможеш ними розпорядитися»
Миланка і Петро проживуть довге і щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а згодом і правнуками.
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...