Хто там стукає на зорі? – буркнула дівчина, перевернувшись на інший бік

Мирослава спала, як убита, коли хтось подзвонив у двері.
– Господи, кого на зорі принесло? – буркнула вона, перевертаючись на інший бік. Але дзвінок не переставав звучати.
– Що вам від мене потрібно? – вже злісно запитала Мирослава і підвелася. Натягнувши халат, вона підійшла до дверей і глянула у вічко. За дверима стояла зім’ята бабуся з великим котом на руках.
– Хто там? – грізно спитала Мирослава, не збираючись відчиняти дверей, бо вже наслухалася різного. Але раптом бабуся застогнала. Подивившись у вічко ще раз, Мирослава побачила, як старенька повільно сповзає по стіні. Кіт випав із її рук і тривожно бігав довкола.
– Чому це мені все, – подумала вона й відчинила двері.
– Бабусю, вам зле? Зараз я викличу швидку. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила стареньку під пахви й допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Усадивши її на диван, вона кинулася дзвонити швидку.
Кіт сидів поруч зі старенькою і з цікавістю спостерігав за дівчиною.
– Все, швидка в дорозі. Як вас звати, бабусю?
– Антоніна Семенівна, – прохрипіла бабуся. – Мої документи тут… – продовжила вона і вказала рукою за спину.
Нахилившись, Мирослава заглянула за спину старенької і виявила невеликий рюкзачок. Вона допомогла зняти його і дістала документи.
– Тільки, донечко, я не поїду в лікарню. Треба йти, онук чекає, маю гроші передати, а то вижене нас зовсім, та й кота на кого залишу?
– Лікар скаже, чи можете ви йти в такому стані. А за кота не хвилюйтеся, я за ним простежу. Чому ж це ви йдете до онука з грошима, а не він до вас?
– Не питай, доню, не треба.
У цей момент у двері подзвонили, Мирослава відчинила, і зайшли лікар і медсестра.
Оцінюючи стан старенької, вони обернулися до Мирослави.
– Ми заберемо вашого родича в лікарню. Поїдемо до п’ятої міської. Завтра можна принести передачу, захопити чашку, тарілку і змінну білизну.
– Нікуди я не поїду, – заявила старенька вперто.
– Їдьте, бабусю. Я завтра вас навідаю. А за кота не хвилюйтеся. Я обожнюю котів, нам разом буде добре.
***
Наступного дня Мирослава встала раніше, з одною думкою – чому ж я завжди потрапляю в якісь історії, хоча з іншого боку бабуся дуже мила, може, ми зможемо потоваришувати.
***
Мирослава виросла в сім’ї з алкоголіками і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала бабусь у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось бантик зав’яже. А хтось навіть пиріжками нагодує. От і зараз ця старенька нагадала їй дитинство і стало сумно. Батьків вже давно не було на цьому світі, вони загинули від неякісної горілки, коли дівчинці було лише 13 років. І тільки завдяки сусідній бабусі, Мирослава не почувала себе такою самотньою в дитбудинку, як інші діти. Але її сусідка Марія Іллівна теж зникла з її життя, коли їй було 16 років, і Мирослава залишилася зовсім одна.
***
У свої 23 роки Мирослава була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її самостійно себе захищати, тож, коли вона вирішила піти дізнатися, який же онук у бабусі, вона не боялася. Адресу вона ще вчора глянула в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Мирослава швидко дісталася потрібного будинку на вулиці Комунальній. У під’їзді стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і Мирослава вирішила дізнатися у них, може, вони щось знають.
Розмова зав’язалася швидко і вже через десять хвилин Мирослава знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.
Виявилося, бабуся жила в цьому будинку багато років і одна виховувала онука, тому що її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. А потім онук підріс і зв’язався з поганими компаніями.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Вигоняв бабусю з дому, якщо вона не приносила йому гроші, змушував жебрати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав, а сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся міліцію викликала, а вони не приїжджали, мовляв, сімейні чвари. Розбирайтеся самі, мовляв.
Мирослава, як заведена, піднялася сходами і натиснула на дзвінок. Їй відкрив сплячий молодий хлопець, явно під впливом алкоголю.
– Ах ти ж дрібна мерзота. Як ти посмів ображати свою бабусю, як тобі не соромно?
Мирослава йшла на хлопця, наче танк, не даючи йому навіть вставити слово: – Значить так, хлопче, зараз ти збираєш свої речі і їдеш на свою квартиру, зрозумів мене?
Спантеличений хлопець мовчки кивнув.
– І якщо я ще раз почую, що ти образив бабусю, я тебе своїми руками покараю.
– Так, зрозумів, зрозумів, відчепися вже, ти взагалі хто така?
– Яка різниця, хто я, якщо не послухається по-доброму, знайдуть у тебе один пакетик, і поїдеш ти за ґрати. – цю страшилку Мирослава чула ще в дитбудинку, хлопці розповідали.
Через п’ятнадцять хвилин хлопець з великою сумкою вийшов із під’їзду, а Мирослава залишилася прибирати в бабусиній квартирі. Потрібно було швидко закінчити – ще Антоніну Семенівну навідати, та й у зоомагазин заскочити. Тепер живе не одна, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Мирославу. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
– Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, тільки онука я вашого виселила до його квартири и не сперечайтеся. Ні діло це – стару людину виганяти на вулицю й кота ображати.
– Дякую тобі, донько, думала, на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
– Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я знову приїду до вас.
***
Через тиждень Мирослава забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
– Ой, як чисто тут, доню, як же мені тебе віддячити.
– Мені нічого від вас не потрібно. Можна я буду вас називати бабусею?
– Звісно, можна, моя хороша, що б я без тебе робила.
Кіт сидів задоволений і дивився на стареньку та дівчину. Його годували, доглядали і не носили по холодній вулиці, що ще коту потрібно для щастя. А найголовніше, у будинку не було того мерзенного хлопця, який так і норовив штовхнути кота.
***
Пройшов рік. Мирослава настільки звикла, що Антоніна Семенівна як бабуся, що майже повірила в це сама, от лише онук періодично псував їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Мирослава переїде до старенької в квартиру, а свою маленьку однушку буде здавати. Ще ж трохи грошей заробить.
Мирослава відразу сказала, що всі гроші зі здачі квартири віддаватиме бабусі, що й робила старанно, хоча та й заперечувала.
– Бабусю, я і так у розкішній квартирі зараз живу безкоштовно, совість би не дозволила.
Через рік загинув внук старенької, його вбили у п’яній бійці.
***
Минуло два роки, коли Мирослава зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося цілком буденно. В їхній поліклініці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець, ненабагато старший за Мирославу. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо помолоділа, а Мирослава закохалася вперше в свому житті.
– Ох, моя дівчинко, гарний він хлопець, не упусти. Такий вічливий, порядний.
***
Коли Петро зробив мирославі пропозицію, вона розцвіла і навіть просльозилася. Стільки радості в неї було. А коли через рік народився їх первісток, Мирослава була найщасливішою на світі мамою. А Антоніна Семенівна була найщасливішою на світі прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли Антоніна Семенівна вночі тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Незважаючи на солідний вік, вона до останнього зберігала ясність розуму і навіть намагалася допомагати Мирославі. Мирослава плакала навзрид. Після похорону довго не могла оговтатися. І лише підтримка Петра і її діти допомогли їй упоратися з горем. Вже давно не було з ними того кота. На його місце прийшов інший, підібранець.
Пройшов місяць, треба було з’їжджати з квартири. Адже вона так і залишалася власністю померлої бабусі. Мирослава не хотіла, щоб стара залишала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи бабусі, Мирослава несподівано натрапила на лист.
«Мирославушко, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти наче повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років.
Дякую тобі і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у сервант під шухлядами… Ти його заслужила, моя люба онученька!»
Мирослава плакала вголос. Антоніна Семенівна і за життя називала її онукою. Але от слова “люба онученька” приголомшили дівчину.
– Що трапилося?
Мирослава простягнула чоловікові листа.
Петро дочитав його і підійшов до серванта. Витягнувши шухляди, він виявив під нижньою саморобний сховок. У ньому лежав якийсь папір формату А4, товстий згорток і записка.
«Мирославушко. Тут дарчий на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися й відмовлятися немає сенсу. А от гроші в пакеті – це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зможеш ними розпорядитися»
Миланка і Петро проживуть довге і щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а згодом і правнуками.