З життя
Хто там стукає на зорі? – буркнула дівчина, перевернувшись на інший бік
Мирослава спала, як убита, коли хтось подзвонив у двері.
– Господи, кого на зорі принесло? – буркнула вона, перевертаючись на інший бік. Але дзвінок не переставав звучати.
– Що вам від мене потрібно? – вже злісно запитала Мирослава і підвелася. Натягнувши халат, вона підійшла до дверей і глянула у вічко. За дверима стояла зім’ята бабуся з великим котом на руках.
– Хто там? – грізно спитала Мирослава, не збираючись відчиняти дверей, бо вже наслухалася різного. Але раптом бабуся застогнала. Подивившись у вічко ще раз, Мирослава побачила, як старенька повільно сповзає по стіні. Кіт випав із її рук і тривожно бігав довкола.
– Чому це мені все, – подумала вона й відчинила двері.
– Бабусю, вам зле? Зараз я викличу швидку. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила стареньку під пахви й допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Усадивши її на диван, вона кинулася дзвонити швидку.
Кіт сидів поруч зі старенькою і з цікавістю спостерігав за дівчиною.
– Все, швидка в дорозі. Як вас звати, бабусю?
– Антоніна Семенівна, – прохрипіла бабуся. – Мої документи тут… – продовжила вона і вказала рукою за спину.
Нахилившись, Мирослава заглянула за спину старенької і виявила невеликий рюкзачок. Вона допомогла зняти його і дістала документи.
– Тільки, донечко, я не поїду в лікарню. Треба йти, онук чекає, маю гроші передати, а то вижене нас зовсім, та й кота на кого залишу?
– Лікар скаже, чи можете ви йти в такому стані. А за кота не хвилюйтеся, я за ним простежу. Чому ж це ви йдете до онука з грошима, а не він до вас?
– Не питай, доню, не треба.
У цей момент у двері подзвонили, Мирослава відчинила, і зайшли лікар і медсестра.
Оцінюючи стан старенької, вони обернулися до Мирослави.
– Ми заберемо вашого родича в лікарню. Поїдемо до п’ятої міської. Завтра можна принести передачу, захопити чашку, тарілку і змінну білизну.
– Нікуди я не поїду, – заявила старенька вперто.
– Їдьте, бабусю. Я завтра вас навідаю. А за кота не хвилюйтеся. Я обожнюю котів, нам разом буде добре.
***
Наступного дня Мирослава встала раніше, з одною думкою – чому ж я завжди потрапляю в якісь історії, хоча з іншого боку бабуся дуже мила, може, ми зможемо потоваришувати.
***
Мирослава виросла в сім’ї з алкоголіками і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала бабусь у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось бантик зав’яже. А хтось навіть пиріжками нагодує. От і зараз ця старенька нагадала їй дитинство і стало сумно. Батьків вже давно не було на цьому світі, вони загинули від неякісної горілки, коли дівчинці було лише 13 років. І тільки завдяки сусідній бабусі, Мирослава не почувала себе такою самотньою в дитбудинку, як інші діти. Але її сусідка Марія Іллівна теж зникла з її життя, коли їй було 16 років, і Мирослава залишилася зовсім одна.
***
У свої 23 роки Мирослава була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її самостійно себе захищати, тож, коли вона вирішила піти дізнатися, який же онук у бабусі, вона не боялася. Адресу вона ще вчора глянула в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Мирослава швидко дісталася потрібного будинку на вулиці Комунальній. У під’їзді стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і Мирослава вирішила дізнатися у них, може, вони щось знають.
Розмова зав’язалася швидко і вже через десять хвилин Мирослава знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.
Виявилося, бабуся жила в цьому будинку багато років і одна виховувала онука, тому що її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. А потім онук підріс і зв’язався з поганими компаніями.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Вигоняв бабусю з дому, якщо вона не приносила йому гроші, змушував жебрати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав, а сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся міліцію викликала, а вони не приїжджали, мовляв, сімейні чвари. Розбирайтеся самі, мовляв.
Мирослава, як заведена, піднялася сходами і натиснула на дзвінок. Їй відкрив сплячий молодий хлопець, явно під впливом алкоголю.
– Ах ти ж дрібна мерзота. Як ти посмів ображати свою бабусю, як тобі не соромно?
Мирослава йшла на хлопця, наче танк, не даючи йому навіть вставити слово: – Значить так, хлопче, зараз ти збираєш свої речі і їдеш на свою квартиру, зрозумів мене?
Спантеличений хлопець мовчки кивнув.
– І якщо я ще раз почую, що ти образив бабусю, я тебе своїми руками покараю.
– Так, зрозумів, зрозумів, відчепися вже, ти взагалі хто така?
– Яка різниця, хто я, якщо не послухається по-доброму, знайдуть у тебе один пакетик, і поїдеш ти за ґрати. – цю страшилку Мирослава чула ще в дитбудинку, хлопці розповідали.
Через п’ятнадцять хвилин хлопець з великою сумкою вийшов із під’їзду, а Мирослава залишилася прибирати в бабусиній квартирі. Потрібно було швидко закінчити – ще Антоніну Семенівну навідати, та й у зоомагазин заскочити. Тепер живе не одна, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Мирославу. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
– Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, тільки онука я вашого виселила до його квартири и не сперечайтеся. Ні діло це – стару людину виганяти на вулицю й кота ображати.
– Дякую тобі, донько, думала, на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
– Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я знову приїду до вас.
***
Через тиждень Мирослава забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
– Ой, як чисто тут, доню, як же мені тебе віддячити.
– Мені нічого від вас не потрібно. Можна я буду вас називати бабусею?
– Звісно, можна, моя хороша, що б я без тебе робила.
Кіт сидів задоволений і дивився на стареньку та дівчину. Його годували, доглядали і не носили по холодній вулиці, що ще коту потрібно для щастя. А найголовніше, у будинку не було того мерзенного хлопця, який так і норовив штовхнути кота.
***
Пройшов рік. Мирослава настільки звикла, що Антоніна Семенівна як бабуся, що майже повірила в це сама, от лише онук періодично псував їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Мирослава переїде до старенької в квартиру, а свою маленьку однушку буде здавати. Ще ж трохи грошей заробить.
Мирослава відразу сказала, що всі гроші зі здачі квартири віддаватиме бабусі, що й робила старанно, хоча та й заперечувала.
– Бабусю, я і так у розкішній квартирі зараз живу безкоштовно, совість би не дозволила.
Через рік загинув внук старенької, його вбили у п’яній бійці.
***
Минуло два роки, коли Мирослава зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося цілком буденно. В їхній поліклініці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець, ненабагато старший за Мирославу. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо помолоділа, а Мирослава закохалася вперше в свому житті.
– Ох, моя дівчинко, гарний він хлопець, не упусти. Такий вічливий, порядний.
***
Коли Петро зробив мирославі пропозицію, вона розцвіла і навіть просльозилася. Стільки радості в неї було. А коли через рік народився їх первісток, Мирослава була найщасливішою на світі мамою. А Антоніна Семенівна була найщасливішою на світі прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли Антоніна Семенівна вночі тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Незважаючи на солідний вік, вона до останнього зберігала ясність розуму і навіть намагалася допомагати Мирославі. Мирослава плакала навзрид. Після похорону довго не могла оговтатися. І лише підтримка Петра і її діти допомогли їй упоратися з горем. Вже давно не було з ними того кота. На його місце прийшов інший, підібранець.
Пройшов місяць, треба було з’їжджати з квартири. Адже вона так і залишалася власністю померлої бабусі. Мирослава не хотіла, щоб стара залишала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи бабусі, Мирослава несподівано натрапила на лист.
«Мирославушко, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти наче повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років.
Дякую тобі і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у сервант під шухлядами… Ти його заслужила, моя люба онученька!»
Мирослава плакала вголос. Антоніна Семенівна і за життя називала її онукою. Але от слова “люба онученька” приголомшили дівчину.
– Що трапилося?
Мирослава простягнула чоловікові листа.
Петро дочитав його і підійшов до серванта. Витягнувши шухляди, він виявив під нижньою саморобний сховок. У ньому лежав якийсь папір формату А4, товстий згорток і записка.
«Мирославушко. Тут дарчий на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися й відмовлятися немає сенсу. А от гроші в пакеті – це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зможеш ними розпорядитися»
Миланка і Петро проживуть довге і щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а згодом і правнуками.
How to Set Your Husband Straight: A Heartfelt Story of Recovery, Five Feline Friends, and Finding Strength After Illness
Reining In My Husband. A Diary Entry Thank you for your kindness, for every like, comment, and thoughtful response to...
A House Full of Uninvited Guests: Or, How My Husband’s Home Became a Never-Ending Refuge for Distant “Relatives,” Strangers, and the Occasional Professor, Complete With Volleyball Tournaments in December and Auntie Marsha’s Famous Pancakes
A House Overrun with Uninvited Guests – Cant these dear souls go and live somewhere else? asked Alice, raising her...
How My Future Mother-in-Law Ruined Our Holiday: The Story of an English Family Vacation Gone Awkward, Complete with Last-Minute Substitutions, Reluctant Travel Partners, and Lessons Learned Before Saying ‘I Do’
Its just Being alone with my daughter on holiday, its frightening, you know? Margaret swept her hand through the air...
“I Gave Birth to Your Son, But We Don’t Want Anything from You” – The Mistress Called Lera’s husband looked at her like a chastened dog. “That’s right, you didn’t mishear me, Lera. I… I had someone else, half a year ago. Just a few times—nothing serious, just a fling. And now, she’s given birth to my son. Recently…” Lera’s head was spinning. Talk about earth-shattering news! Her steady, loving husband, a child on the side! The meaning of what he said barely penetrated. For a moment, she simply stared. He sat across from her, shoulders hunched, hands squeezed tight between his knees. He seemed smaller than usual—deflated somehow. “A son, then,” repeated Lera. “So, you, a married man, now have a son. And it wasn’t your wife who gave birth. Not me…” “Lera, honestly, I didn’t even know. I swear.” “You didn’t know how babies are made? You’re forty, Nick.” “I didn’t know she’d… well, that she’d choose to keep it. We broke up long ago, she’s with her husband now. I thought that was it.” He fumbled with his words. “Then, yesterday, a call: ‘You’ve got a son. Seven pounds, healthy.’ And then she hung up…” Lera stood, legs unsteady, knees like jelly as if she’d just run a marathon. Outside, autumn raged. Lera found herself distracted by the view—beautiful, even now. “So what now?” she asked, her back to him. “I don’t know,” he whispered. “Oh, great answer. A real man’s answer. You don’t know.” She spun around. “Are you going over there? To see him?” Nick, panic in his eyes, managed to mumble, “Lera, she gave me the hospital’s address, said discharge is in two days. She said: ‘Come if you want, don’t if you don’t. We don’t want anything from you.’” “Very noble of her…” Lera echoed. “‘We don’t want anything.’ How naive…” The front door slammed—her two eldest had returned. Instantly, Lera slipped on a smile. Years in business had taught her to keep her head up, even when a deal was falling apart. Their older son poked his head into the kitchen—a tall, broad-shouldered lad, twenty. “Hey, Mum, Dad. You both look glum! Mum, is there any food? We’re starving after training.” “Manty in the fridge, heat it up,” she replied automatically. “Dad, you promised to look at the carburettor on my rust-bucket,” called out her younger son, clapping Nick’s shoulder. The family scene stabbed at Lera’s heart. They called him Dad. Their real father had faded into the background years ago—now just money transfers and the occasional postcard. Nick had raised them: taught them to drive, patched scraped knees, handled school issues. He was their real dad. “I’ll take a look, Alex,” Nick smiled. “Give Mum and me a minute.” They left, clattering plates. Lera turned to him. “They love you,” she whispered. “And yet you…” “Lera, stop it. I love them too. They’re my boys. And I’m not leaving. I’ve told you—it was a mistake, an error in judgment. Nothing serious.” “Nothing serious—just the kind of mistake that leads to changing nappies,” she shot back. Their six-year-old daughter, Maisie, then burst in, and Lera’s composure cracked. Maisie leapt into her dad’s lap. “Daddy! Why are you sad? Did Mum scold you?” Nick pulled her close, burying his face in her pale hair. For her, Lera knew, he would do anything. “No, princess. Just adult stuff. Go pop on cartoons, I’ll be in soon.” With Maisie gone, silence fell again. “Everything’s changed, you know,” Lera said quietly, sitting again. “There’s a son out there, and he needs a dad. That woman says ‘nothing now’, but give it time—when there’s winter coats to buy or doctor’s bills, she’ll ring. And you’ll go. You’re kind-hearted, Nick—you always have been.” He said nothing. “And the money, Nick? Where are you going to get that?” Lera’s words hit their mark. His business collapsed two years ago—their debts paid from her earnings. He scraped by now, but everything important—home, cars, holidays, the kids’ education—came from her. Even his bank card was one attached to her account. “I’ll figure it out,” he muttered. “Driving Ubers at night? Or dipping into my purse to support your lovechild? I bankroll us, and now you’ll bankroll them—with my money?” “She’s not my mistress!” Nick barked. “It was over six months ago!” “Children have a way of binding people closer than any marriage certificate. Will you go to the hospital when they discharge her?” The question hung in the air. Nick covered his face with his hands. “I don’t know, Lera. Human decency says I should—after all, it’s not the child’s fault.” “And what about human decency toward me? Toward Maisie and the boys? You’ll hold that child, and you’ll get attached. Soon it’ll be weekly visits… then weekends away. You’ll start lying—to me, to the kids.” Nick grimaced. “She’s eight years younger than me, Nick. Thirty-two. She gave you a son—your own, flesh and blood. My sons aren’t yours by blood, as much as you raised them. That boy out there—he is.” Nick protested: “Nonsense. The boys are mine. I raised them.” “Men always want a legacy. Their very own.” “We have Maisie!” “She’s a girl, Nick…” Nick stood abruptly. “Enough! Stop pushing me out the door. I said I’m staying. I can’t just ignore the fact that somewhere there’s my own son. If you want me gone, I’ll leave—right now, pack my things and be gone. But don’t try to blackmail me, Lera!” Lera froze. If she said “leave” now, he would go—foolish, prideful, and broke. But he’d go straight to them. There, he’d be a hero, a savior, father—albeit a penniless one, but theirs. And then she’d lose him for good. Despite the pain, she didn’t want that. The children loved him. She did, too. “SIT,” she whispered. “No one’s throwing you out.” He hesitated, breathing heavily, then sat. “Lera, I’m sorry. I’m such a fool…” “A fool,” she agreed. “But MY fool…” That evening, Lera helped Maisie with homework, checked work emails… but her thoughts kept drifting. She pictured the other woman, young and beautiful, probably feeling victorious. “We don’t want anything!”—the most damning move of all. No demands, no drama, just presenting the facts. That pricks a man’s pride—makes him want to be the hero. Nick tossed and turned at night; Lera lay awake, staring into the dark. She was forty-five: gorgeous, stylish, successful—but aware that youth was not forever. The future belonged to that other woman. * The next morning was harder still. The boys ate quickly and left. Maisie cornered her father: “Daddy, braid my hair? Mum doesn’t do it right!” Nick obliged, his large hands strangely gentle. Lera sipped her coffee and watched: here was her husband—warm, familiar, hers. And out there was another child, who had the same claim. How was this fair? “Nick,” she said, as Maisie rushed off to dress. “We need to decide—now.” He set the brush aside. “I thought about it all night.” “And?” “I’m not going to the hospital.” Lera felt something tighten in her chest, but hid it. “Why?” “Because if I go, I’ll give hope—to her, to myself, to that child. I can’t be a part-time dad, split between two homes. I don’t want to lie to you, Lera. I don’t want to steal time from Maisie or the boys.” He looked at her, exhausted. “I chose you eleven years ago. You’re my wife. This—this is my family.” “And the boy?” Even she was surprised to hear herself ask it. “I’ll pay support. Through the courts or with a bank account—whatever’s needed. But visits? No. Better he grows up never knowing me, than waiting for a father who’s just watching the clock, desperate to get home to his real family. That’s fairer.” Lera was silent, rolling her wedding ring around her finger. “You’re sure you won’t regret this?” “I probably will,” Nick admitted. “I’ll worry, I’m sure. But if I go, I lose you—and you won’t stand for that. You’re strong, but not made of stone. You’ll start to hate me, and I can’t let that happen.” He crossed the kitchen, resting his hands on her shoulders. “I don’t want another life. I want you—and the kids. The rest is the price for my mistake. I’ll pay in money, and only in money. No time. No attention. That’s all I’ve got to give.” She placed her hand over his. “Your own money?” she smirked. “I’ll earn it. I’ll find a way. I’ll never ask for your help with this.” And with that, she was at peace. Her husband may not have behaved honourably toward her, but these were exactly the words she had needed. No sharing. The other woman could deal with her choices. Nick never went to the hospital. The mistress soon flooded his phone with angry voicemails. He told her bluntly: she could expect financial support, nothing more. She hung up, and for half a year—there wasn’t another word from her. Lera was more than satisfied with that.
I’ve had a son by you, but we want nothing from you, rang the voice down the phone his mistress....
Gathered My Things and Set Off in Peace, My Wife Declared
Emily packed her suitcase, scrawled off in peace on a napkin, and drifted out the door like a sigh. Yesterday....
The Estranged Relative Who Came Knocking
How do you picture that, Mum? Ilya snapped, looking annoyed. Im supposed to live two weeks with a complete stranger?...
Move to Your ‘Own Territory’ – Declared the Husband
Move out to your own place, he said, his voice flat as dinner plates clattered. Victor had waited too long...
Dad Didn’t Keep His Promise
You know, said Natalie, choosing her words carefully. Grownups can be downright foolish, sometimes even more so than children. Dad...