З життя
Хто там стукає на зорі? – буркнула дівчина, перевернувшись на інший бік
Мирослава спала, як убита, коли хтось подзвонив у двері.
– Господи, кого на зорі принесло? – буркнула вона, перевертаючись на інший бік. Але дзвінок не переставав звучати.
– Що вам від мене потрібно? – вже злісно запитала Мирослава і підвелася. Натягнувши халат, вона підійшла до дверей і глянула у вічко. За дверима стояла зім’ята бабуся з великим котом на руках.
– Хто там? – грізно спитала Мирослава, не збираючись відчиняти дверей, бо вже наслухалася різного. Але раптом бабуся застогнала. Подивившись у вічко ще раз, Мирослава побачила, як старенька повільно сповзає по стіні. Кіт випав із її рук і тривожно бігав довкола.
– Чому це мені все, – подумала вона й відчинила двері.
– Бабусю, вам зле? Зараз я викличу швидку. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила стареньку під пахви й допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Усадивши її на диван, вона кинулася дзвонити швидку.
Кіт сидів поруч зі старенькою і з цікавістю спостерігав за дівчиною.
– Все, швидка в дорозі. Як вас звати, бабусю?
– Антоніна Семенівна, – прохрипіла бабуся. – Мої документи тут… – продовжила вона і вказала рукою за спину.
Нахилившись, Мирослава заглянула за спину старенької і виявила невеликий рюкзачок. Вона допомогла зняти його і дістала документи.
– Тільки, донечко, я не поїду в лікарню. Треба йти, онук чекає, маю гроші передати, а то вижене нас зовсім, та й кота на кого залишу?
– Лікар скаже, чи можете ви йти в такому стані. А за кота не хвилюйтеся, я за ним простежу. Чому ж це ви йдете до онука з грошима, а не він до вас?
– Не питай, доню, не треба.
У цей момент у двері подзвонили, Мирослава відчинила, і зайшли лікар і медсестра.
Оцінюючи стан старенької, вони обернулися до Мирослави.
– Ми заберемо вашого родича в лікарню. Поїдемо до п’ятої міської. Завтра можна принести передачу, захопити чашку, тарілку і змінну білизну.
– Нікуди я не поїду, – заявила старенька вперто.
– Їдьте, бабусю. Я завтра вас навідаю. А за кота не хвилюйтеся. Я обожнюю котів, нам разом буде добре.
***
Наступного дня Мирослава встала раніше, з одною думкою – чому ж я завжди потрапляю в якісь історії, хоча з іншого боку бабуся дуже мила, може, ми зможемо потоваришувати.
***
Мирослава виросла в сім’ї з алкоголіками і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала бабусь у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось бантик зав’яже. А хтось навіть пиріжками нагодує. От і зараз ця старенька нагадала їй дитинство і стало сумно. Батьків вже давно не було на цьому світі, вони загинули від неякісної горілки, коли дівчинці було лише 13 років. І тільки завдяки сусідній бабусі, Мирослава не почувала себе такою самотньою в дитбудинку, як інші діти. Але її сусідка Марія Іллівна теж зникла з її життя, коли їй було 16 років, і Мирослава залишилася зовсім одна.
***
У свої 23 роки Мирослава була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її самостійно себе захищати, тож, коли вона вирішила піти дізнатися, який же онук у бабусі, вона не боялася. Адресу вона ще вчора глянула в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Мирослава швидко дісталася потрібного будинку на вулиці Комунальній. У під’їзді стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і Мирослава вирішила дізнатися у них, може, вони щось знають.
Розмова зав’язалася швидко і вже через десять хвилин Мирослава знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.
Виявилося, бабуся жила в цьому будинку багато років і одна виховувала онука, тому що її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. А потім онук підріс і зв’язався з поганими компаніями.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Вигоняв бабусю з дому, якщо вона не приносила йому гроші, змушував жебрати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав, а сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся міліцію викликала, а вони не приїжджали, мовляв, сімейні чвари. Розбирайтеся самі, мовляв.
Мирослава, як заведена, піднялася сходами і натиснула на дзвінок. Їй відкрив сплячий молодий хлопець, явно під впливом алкоголю.
– Ах ти ж дрібна мерзота. Як ти посмів ображати свою бабусю, як тобі не соромно?
Мирослава йшла на хлопця, наче танк, не даючи йому навіть вставити слово: – Значить так, хлопче, зараз ти збираєш свої речі і їдеш на свою квартиру, зрозумів мене?
Спантеличений хлопець мовчки кивнув.
– І якщо я ще раз почую, що ти образив бабусю, я тебе своїми руками покараю.
– Так, зрозумів, зрозумів, відчепися вже, ти взагалі хто така?
– Яка різниця, хто я, якщо не послухається по-доброму, знайдуть у тебе один пакетик, і поїдеш ти за ґрати. – цю страшилку Мирослава чула ще в дитбудинку, хлопці розповідали.
Через п’ятнадцять хвилин хлопець з великою сумкою вийшов із під’їзду, а Мирослава залишилася прибирати в бабусиній квартирі. Потрібно було швидко закінчити – ще Антоніну Семенівну навідати, та й у зоомагазин заскочити. Тепер живе не одна, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Мирославу. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
– Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, тільки онука я вашого виселила до його квартири и не сперечайтеся. Ні діло це – стару людину виганяти на вулицю й кота ображати.
– Дякую тобі, донько, думала, на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
– Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я знову приїду до вас.
***
Через тиждень Мирослава забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
– Ой, як чисто тут, доню, як же мені тебе віддячити.
– Мені нічого від вас не потрібно. Можна я буду вас називати бабусею?
– Звісно, можна, моя хороша, що б я без тебе робила.
Кіт сидів задоволений і дивився на стареньку та дівчину. Його годували, доглядали і не носили по холодній вулиці, що ще коту потрібно для щастя. А найголовніше, у будинку не було того мерзенного хлопця, який так і норовив штовхнути кота.
***
Пройшов рік. Мирослава настільки звикла, що Антоніна Семенівна як бабуся, що майже повірила в це сама, от лише онук періодично псував їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Мирослава переїде до старенької в квартиру, а свою маленьку однушку буде здавати. Ще ж трохи грошей заробить.
Мирослава відразу сказала, що всі гроші зі здачі квартири віддаватиме бабусі, що й робила старанно, хоча та й заперечувала.
– Бабусю, я і так у розкішній квартирі зараз живу безкоштовно, совість би не дозволила.
Через рік загинув внук старенької, його вбили у п’яній бійці.
***
Минуло два роки, коли Мирослава зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося цілком буденно. В їхній поліклініці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець, ненабагато старший за Мирославу. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо помолоділа, а Мирослава закохалася вперше в свому житті.
– Ох, моя дівчинко, гарний він хлопець, не упусти. Такий вічливий, порядний.
***
Коли Петро зробив мирославі пропозицію, вона розцвіла і навіть просльозилася. Стільки радості в неї було. А коли через рік народився їх первісток, Мирослава була найщасливішою на світі мамою. А Антоніна Семенівна була найщасливішою на світі прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли Антоніна Семенівна вночі тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Незважаючи на солідний вік, вона до останнього зберігала ясність розуму і навіть намагалася допомагати Мирославі. Мирослава плакала навзрид. Після похорону довго не могла оговтатися. І лише підтримка Петра і її діти допомогли їй упоратися з горем. Вже давно не було з ними того кота. На його місце прийшов інший, підібранець.
Пройшов місяць, треба було з’їжджати з квартири. Адже вона так і залишалася власністю померлої бабусі. Мирослава не хотіла, щоб стара залишала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи бабусі, Мирослава несподівано натрапила на лист.
«Мирославушко, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти наче повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років.
Дякую тобі і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у сервант під шухлядами… Ти його заслужила, моя люба онученька!»
Мирослава плакала вголос. Антоніна Семенівна і за життя називала її онукою. Але от слова “люба онученька” приголомшили дівчину.
– Що трапилося?
Мирослава простягнула чоловікові листа.
Петро дочитав його і підійшов до серванта. Витягнувши шухляди, він виявив під нижньою саморобний сховок. У ньому лежав якийсь папір формату А4, товстий згорток і записка.
«Мирославушко. Тут дарчий на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися й відмовлятися немає сенсу. А от гроші в пакеті – це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зможеш ними розпорядитися»
Миланка і Петро проживуть довге і щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а згодом і правнуками.
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...
A Christmas Eve Miracle: How Paul Forgot His Daughter’s Gift, Adopted a Kitten, and Found the True Spirit of the New Year
A Christmas Eve Miracle Tom, can you please explain how you managed to forget? Sarah looked at me with a...
Broken by Nagging: The Night Stepan Finally Let His Tears Fall – A Village Story of a Silent Man, a Demanding Wife and Mother-in-Law, and the Healing Power of a Kind Word
So, listen, Ive got to tell you about something that happened a while back stuck with me, honestly. This bloke...
He Hated His Wife. Hated Her… They Spent 15 Years Together—Every Morning He Saw Her Face, But Only in the Last Year Did Her Habits Begin to Grate on Him, Especially the Way She Stretched Out Her Arms in Bed and Sleepily Said, “Good Morning, Sunshine! It’s Going to Be a Wonderful Day.” At First He’d Loved Her Body, Her Freedom, Her Morning Rituals—Now Even Her Nakedness Filled Him with Anger. She Knew of His Three-Year Affair, But Time Had Healed Her Wounded Pride and Left Only a Sad Sense of Uselessness. Secretly, She Struggled with a Terminal Illness, Finding Solace in a Quiet Village Library. When He Finally Decided to Leave Her for His Lover, He Discovered a Hidden Folder with Her Medical Records—The Diagnosis Gave Her 6–18 Months to Live, and Six Months Had Already Passed. At a Restaurant Where They Once Celebrated Their Anniversary, She Waited for Him in the Autumn Sunshine, Tears Flowing as She Realized Her Life Was Slipping Away Unnoticed. In the End, He Cared for Her Every Moment Until She Passed, Realizing Too Late the Depth of His Loss; Under Her Pillow He Found Her New Year’s Wish: “To Be Happy with Him Until the End of My Days.” That Same Year, He’d Wished for Freedom—And in the End, Each Received Exactly What They’d Requested…
He despised his wife. Truly, despised her They had shared their lives for fifteen years. For every one of those...
Bitterness at the Bottom of My Soul “You belong in a care home, and you know it! Get out of our family!” I shouted at the top of my lungs, my voice breaking with emotion. The target of my outrage was my cousin, Dima. Lord, I loved him so much as a child—his golden hair, cornflower-blue eyes, cheerful nature. That was Dima all over. Family gatherings would often bring us all together around the table, but out of all my cousins, it was always Dima who stood out. With his silver tongue, he could weave tales like intricate lace, and he was a gifted artist. By the end of any evening, he’d have sketched five or six pencil drawings with ease. I would marvel at his work, unable to tear myself away from its beauty, and quietly stash his drawings in my desk for safekeeping, cherishing his creativity. Dima was two years older than me. When he was fourteen, his mother died suddenly and unexpectedly—she simply never woke up. Everyone wondered what would become of Dima. They looked first to his biological father, but finding him was not easy—his parents had long been divorced, and his father had another family and wasn’t about to disrupt his “peaceful life.” Then the rest of the relatives collectively shrugged—each had their own families and worries. Suddenly, our extended family was nowhere to be found when needed most. So, with two children of their own, my parents agreed to take Dima in—the late woman was my father’s younger sister, after all. At first, I was happy that Dima would be living with us. But… On his very first day in our home, I noticed something odd about my favourite cousin’s behaviour. Trying to bring him some comfort, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just tell us.” Immediately, Dima answered, “A model railway set.” This toy was quite expensive, and his wish surprised me. I thought—your mum just died, the most important person in your world, and all you can think about is a train set? How could he? Still, my parents bought it for him immediately. But soon Dima’s requests snowballed. “Buy me a tape recorder, jeans, a branded jacket…” This was the 1980s. Not only were these things pricey, but difficult to find. Yet my parents, depriving their own children, tried to fulfil every wish of the orphan. My brother and I endured this in silence, understanding it was for Dima. When Dima turned sixteen, he started chasing after girls. He became infatuated with me—his own cousin. But I, being sporty and quick, dodged his advances, even fighting him off physically at times and ending up in tears. My parents never knew—I didn’t want to upset them. Most kids keep such things to themselves. After I made it clear I wasn’t interested, Dima quickly moved on to my friends, who actually competed for his attention. Dima also stole from us, brazenly and without shame. I remember saving my school lunch money in a piggy bank for a present for my parents—one day, it was empty. Dima swore blind he hadn’t touched it, didn’t so much as blush. My soul was torn to pieces—how could he steal in the very house we shared? Dima shattered our family’s trust, as if nothing mattered to him. I began to hate him. That’s when I screamed, with all my might: “Get out of our family!” I let rip at Dima, said more than fit in a hat—words I can’t take back. My mother barely managed to calm me down. Since then, Dima ceased to exist for me. I avoided him in every way. Later, it turned out the other relatives all knew what “sort” Dima was—they lived nearby and had seen plenty. Only our family, living farther away, had been in the dark. Dima’s former teachers even warned my parents: “You shouldn’t have taken him in. Dima will only ruin your own children.” At a new school, he met Kate, who would fall head-over-heels for Dima and marry him right after graduation. They had a daughter. Kate patiently endured his wild whims, endless lies, and countless betrayals. As the old saying goes: “single and you suffer, married and it’s double.” Dima was later conscripted for military service in Kazakhstan. There, he formed a “second family”—apparently during breaks from service. He fathered a son. After his discharge, Dima stayed in Kazakhstan, but Kate went after him and, by hook or by crook, brought him back to his family. My parents never heard a word of thanks from Dima—not that they expected it. Now, Dmitry Eugene is sixty. He’s a devout parishioner at the local English church, with Kate and five grandchildren. Everything seems fine, but the bitterness from my relationship with Dima still lingers… A taste too bitter, even for honey.
BITTERNESS AT THE BOTTOM OF THE SOUL You should have been in a childrens home ages ago! Get out of...
POSTAGE STAMP… “Ilya’s left Katya,” Mum sighed heavily. “What do you mean?” I didn’t understand. “I don’t get it myself,” Mum said. “He was away on business for a month, came back all changed. Told Katya he loves someone else.” “Did he really say that? Must be some mistake—how awful,” I fumed at Katya’s husband. “Sonia called me—said Katya was unwell, had to call an ambulance. Turned out Katya had some kind of neurological swallowing disorder,” Mum blinked rapidly. “Alright, Mum, calm down. Honestly, Katya shouldn’t have put Ilya on a pedestal like that. She was always dancing attendance on him. Now she’s left picking up the pieces. Poor Katya. I hope Ilya isn’t serious about this new woman—he loves Katya and Sonia,” I refused to believe what I’d heard. …Ilya and Katya’s wild passion, their whirlwind romance—they married after just two months. Their daughter Sonia was born. Life was measured, calm, and then—everything tumbled downhill… Like a Rolling Boulder… I rushed straight to my sister. Some conversations are hardest with those closest to you. “Katya, how could this happen? Did Ilya even explain? Has he lost his mind?” I barraged my sister. “I’m in shock myself, Nina. Who is this woman? Did she cast some sort of spell? Ilya dashed off to her, obsessed. Threw his stuff in a bag, left. Feels like I’ve been dragged across concrete. I don’t understand…” Katya sobbed endlessly. “Let’s wait, Katya. Maybe your runaway will come to his senses. These things happen,” I hugged her. He Didn’t Come Back. Ilya made a new life in another city, and with a new wife. Ksenia was eighteen years Ilya’s senior, but the age gap didn’t prevent their happiness. “Souls don’t have ages,” Ksenia said. Ilya was smitten. Ksenia became his lodestar. She had a tough streak—could be tender, could be ruthless. Ilya adored her. Every time he’d marvel, “Where have you been all my life, Ksenia? I’ve searched half my life for you…” Meanwhile, Katya decided to seek vengeance—all men now fair game. Beautiful, she turned heads everywhere. She had a fling with her boss, entranced him. “Katya, marry me. I’ll make you rich. You’ll be treated like a queen.” “No thanks, Dmitri—I’ve had enough marriages… Let’s go to the seaside instead. I want Sonia to get some fresh air,” Katya winked. “Alright, my dear…” Sasha was simpler—helped around the flat, did her renovations, but never proposed—he was already married. Katya strung both along—no love, just distraction from her misery. She still yearned for Ilya, saw him in dreams, woke up in useless tears. Couldn’t let go of those memories. “How do you un-weld someone from your life? What did I do wrong? I was loyal, caring—never argued…” …Years went by. Katya’s life was split between Dmitri’s tender invites, Sasha’s handyman help. …Sonia was twenty when she decided to visit her father. Bought a train ticket, wondered how to address “the other woman.” Arrived in a new city. …Rang the bell. “You must be Sophia,” an interesting woman opened the door. “Mum is much prettier…” Sonia thought. “Ksenia, right?” Sonia guessed. “Yes, come in. Your dad’s not home but will be soon,” Ksenia led her to the kitchen. “How are you? How’s your mum?” Ksenia fussed, “Tea, coffee?” “Ksenia, how did you manage to steal my dad away? He loved my mum—I know that for sure,” Sonia looked her straight in the eye. “Sophia, life’s unpredictable. Love has no guarantees. Sometimes passion sweeps in and one meeting changes everything. Fate intervenes. Sometimes, you just have to change partners in the dance. It can’t be explained,” Ksenia slumped into a chair. “But can’t you just stop? Think of your duty to family…” Sonia couldn’t grasp Ksenia’s reasoning, glaring at the woman she loathed. “You can’t, child,” Ksenia replied simply. “Thank you for your honesty,” Sonia refused the coffee. “Sophia, want some cheeky advice? A man is like a postage stamp—the more you spit on him, the better he sticks. And in general, you need to be steel one day, velvet the next… By the way, your dad and I had a big row.” “Thanks for the tip. Should I wait for Dad?” Sonia asked anxiously. “I’m not sure. He’s been living in a hotel this week. Here’s the address,” Ksenia scribbled it on a scrap of paper. Sonia was relieved—now she could talk to her dad alone. “Goodbye, thanks for the coffee,” she left quickly. She found the hotel, knocked on his door. Ilya was happy—if a bit embarrassed—to see his daughter. “I was planning on returning today—after the row and all…” “That’s your business, Dad. I just wanted to see you,” Sonia carefully took her father’s hand. “How’s your mum?” Ilya asked. “All’s well. We’ve gotten used to life without you.” They spent a warm evening in the hotel room—talking, laughing, shedding quiet tears. “Dad, do you love Ksenia?” Sonia suddenly asked. “Very much. I’m sorry, darling,” Ilya answered surely. “Got it. I need to run—my train’s soon,” Sonia gathered her things. “Come by, Sonia—we’re family, after all,” Ilya’s eyes dropped. “Of course… see you soon,” Sonia left. …Returning home, she decided to follow Ksenia’s advice: Don’t love, don’t treasure, don’t believe empty men’s words. Brush them off… …But three years later, the right man came along: Kirill. He was made for Sonia, sent by fate… She knew instantly, sensed it… When you meet your true love, nothing else even tempts you… Kirill wrapped his woman in his heart and never let go. He touched her soul in ways unseen. Sonia fell deeply, utterly, without conditions…
THE POSTAGE STAMP Olivers left Emily, Mum sighed heavily. What do you mean? I didnt understand. Im as lost as...
She Got My Mother-In-Law Back on Her Feet—But I’m the Villain Because I Didn’t Weed the Garden Patches: A Family Drama with Nosy Neighbours, A Scornful Matriarch, and the Unexpected Price of Kindness
June 22nd I roused my mother-in-law back to her feet, but truthfully, Im furious at myself for not weeding the...