Хто ця незнайомка: Юлия Павловна розгублено вдивляється в обличчя незнайомої жінки.

Юлія Павлівна озирнулася, вона дивилася на молоду жінку і не розуміла, хто це і звідки вона її знає.

Жінка підійшла ближче, ледь не впала, було слизько, Юля підхопила її і завмерла…

-Анжела? Анжела Мироненко? Не може бути, звідки ти взялася?

– Так іду повз школи, дивлюся, наче ти виходиш, я просто не повірила… Ну як ти? Як живеш? Чим займаєшся? Тоді така ділова поїхала, і щось ми загубилися.

-У якому сенсі загубилися? Я дзвонила, але абонент недоступний…

-Я ж…тоді телефон загубила і якось закрутилася, завертіла. Та гаразд про мене, як ти?

-Слухай, а чого ми на вулиці, ходімо до нас, а знаєш що? Завтра в нас невелика вечірка, друзі прийдуть, приходь до нас? А?

-Та ну, незручно, ти що…

-Все зручно, ти що, подруго, ми ж із садочка разом. Дивись, ось адреса, слухай, а ти де зупинилася?

-У готелі.

– Давай до нас? У нас нова трикімнатна квартира, нещодавно придбали.

– Коли? Ой, пробач…це професійне, я ж ріелтором працюю, ха-ха-ха, ні, Юль…мені з роботи оплачують готель, так що дякую.

– То прийдеш?

-Я постараюсь, Юль…була рада тебе бачити… Ой, слухай…а твій чоловік? Щось незручно…чи в тебе немає…чоловіка?

– Є, ти що? Ми ж із Борисом одружені!

-З Борисом?

-Так, із Абрамовим, ти що? Забула? Він у тринадцятій школі вчився, яка поруч із моїм будинком була, у нашому під’їзді жив…ну ти що? Забула? На велосипеді нас катав, на рамі та багажнику, пам’ятаєш?

– Аааа… Борис? Так ти за Бориса заміж вийшла? Так, щось пригадую.

– Ну так. Ми вже вісім років живемо, у нас двоє дітей, Мишко та Анюта, а у тебе?

– Добре, Юль, я прийду, обов’язково приїду…погомонимо.

– Як добре, що ти мене зустріла.

-Так…

За вечерею Юлія Павлівна, а вдома просто Юля та мамуся, повідомила Борисові, що зустріла Анжелу.

– Яку Анжелу, Юль?

– Анжелу Мироненко, пам’ятаєш…ти нас на велосипеді катав, мене завжди на рамі, а її на багажнику.

А ми, такі дурні, ха-ха-ха, пам’ятаєш? Вимагали, щоб ти нас по черзі на рамі катав, ха-ха-ха, мовляв, іншій образливо.

А ти…ти потім знову мене тільки на рамі катав і взагалі..став потім лише мене одну катати… Мені навіть здалося, що Анжела образилася…

Я навіть подумала тоді, що вона, ха-ха-ха, закохана була в тебе Борисе… Ой, дитинство…

– Угу. А чого ти про неї заговорила?

– Так кажу ж тобі, зустріла.

– У нашому місті? А що вона тут робить? Або вона тут живе?

– Ні, приїхала, на якісь курси. Вона, начебто, ріелтор.

– Ріелтор? Вона ж на когось вчилася, здається?

-Не знаю, завтра дізнаюся…ми ж тоді як роз’їхалися, більше не спілкувалися. А чого ти вирішив, що вона на когось вчилася?

-Не знаю, всі ж навчаються…

-Ну так-так… Завтра спитаю у неї.

– Завтра? Ви що домовилися зустрітися? Ти забула, Юль? Василієві ж прийдуть…

-Так я пам’ятаю, ось і запросила Анжелу до нас.

-У якому сенсі? Навіщо?

– Як? Борисе? Вона подруга дитинства… І твоя, до речі, теж…

– Моя-то звідки…

Юлія Павлівна працювала вчителькою молодших класів, дітлахи її просто обожнювали, Юля мріяла про таку роботу, тому на роботу летіла ніби на крилах і завжди з роботи йшла хоч і втомлена, але весела.

Сьогодні Юлія ніби чимось була стурбована. Адже все добре, у чому справа?

Щось не давало спокою, а що, Юля не могла зрозуміти.

Прийшла додому, готували з Борисом, адже вони завжди все роблять разом, начебто все добре, але Юлю не полишало якесь липке почуття, їй хотілося…плакати?

Та що таке?

Друзі приїхали о сьомій годині, у них поки що була одна дитина, ровесник Анютки, трирічний хлопчина, від якого всі сміялися.

Мишко Юлин та Борисів, п’яти років, не хотів гратися з малечею, пішов у свою кімнату та увімкнув там мультики.

Друзі сиділи за столом, щось обговорювали, веселилися, Юля вже почала забувати про це неприємне почуття, як подзвонили у двері, Юля здригнулася.

– Хто це? – чомусь спитала перелякано Юля.

– Ти ж сама запросила цю свою…подружку дитинства, як її… Анфісу…- сміючись каже Борис.

– Ах, так…Анжелу…так, точно.

Юля відкрила двері й впустила зачаровуючу, пахучу парфумами, зі свіжою зачіскою, з іскристими сніжинками у волоссі, Анжелу.

– Ого, подруго, яка ти…

Легенько торкнувшись щокою до Юлиної, запашна, блискуча Анжела, скинувши шубку на руки господині, легко увійшла у велику кімнату…

– Знайомтесь, це Анжела, — якимось тьмяним голосом сказала Юля, вона помітила, як змінився в обличчі Борис і випрямив плечі Олег…

Весь вечір Анжела була в центрі уваги, сміялася, могла підтримати будь-яку розмову, всі були зачаровані подругою дитинства Юлі, а Юля… у Юлі було якесь недобре відчуття.

До того ж подруга, завуалювавши це під жарт, образливо висміювала Юлю, розповідаючи то одну, то іншу історію з дитинства, виставляючи Юлю в непривабливому світлі.

Вона пішла на кухню, сльози просто підступали до очей, та що таке? Вікно з кухні виходить на балкон, і з великої кімнати вихід на балкон.

Юля не увімкнула світло, просто притулилася до вікна, коли почула голоси, що за…

– Ну так, милий, добре ти влаштувався, — почула Юля голос подруги, — трикімнатна квартира кажеш? А я повинна в однокімнатній тіснитися?

Ну ти молотодець, дітей заводити в тебе є гроші, так? Дружину свою одягаєш, і взуваєш, як дивлюся, вона і на машині їздить…

На дитину гроші давай. Мене не хвилюють твої проблеми, мені потрібна хороша, трикімнатна, не гірша, ніж у твоєї дружини… Чи…

Юля не дослухала, вона зі сталевим обличчям зайшла у велику кімнату, де друзі сиділи одні, розважаючи дітей.

– Юль, щось трапилося? Що з тобою? На тобі обличчя нема…

– Ннні, все нормально…щось погано стало, вина випила… А де всі?

– Борис курити пішов, Анжела теж, вона курить виявляється?

– Так? Не знала…

Юля намагалася веселитися, розмовляти, але робила все через силу, думки металося в голові, Юлю всю вивертало, вона не могла спокійно сидіти.

Прийшли Борис із Анжелою, Анжела веселилася у два рази більше, пила вино, Борис був… розгублений?

Зараз усі підуть…і він теж піде, думає Юля, вона вже подумки попрощалася з чоловіком.

Те що вони коханці, сумнівів не було. Як так? Коли він встигав?

На роботі не затримується, завжди разом, все відкрито, телефон, комп’ютер, все у вiльному доступi, треба ж, як замаскувався…

Юля ледь дочекалася, коли підуть друзі, друзі, розуміючи, що відбувається щось не те, почали збиратися.

Лише одна Анжела продовжувала, як нi в чому не бувало веселиться.

Ледве зачинені двері за гостями, Юля відправила дітей у кімнату і сіла на стулець, дивлячись на Анжелу та чоловіка.

-Ну, голубки, і коли ви мені збиралися все розповісти?Я, взагалi, не розумію тебе, Борисе… Якщо кохання у вас таке, навіщо я тобі? Що з мене взяти-то? Зарплатня у мене маленька, спадщини я тобі не принесла, навіщо себе мучити?Збирайся і тюлькай до неї. Квартирка тобі МОЯ спокою не дає, Анжела? Так вона в іпотеці, забирай…те. Я знайду куди піти з дітьми.

Як заздрила мені в дитинстві, так і продовжуєш? Забирай його, радій…

Борис намагався щось сказати, але Юля не давала…

– Ха-ха-ха, тебе, що прорвало? Та нащо він мені потрібний, твій хлопак…Вiн повинен мені, точніше дитинi…

– Якій дитині?

– Юля дай мені все пояснити, — Борис хотел підхойти до дружини, але вона зупинила його.

– Борисе, у тебе дитина від цієї…жінки?

– Борисе, у тебе дитина від цієї жінки?- передразнила Анжела Юлю і весело засміялася, — ну чого мовчиш?

-Я все поясню, Юля.

– Постарайся, а потім я пoясню… Хоча… я зараз розкажу. Пам’ятаєш, літо після школи? Ти тоді з батьками поїхала ще? А твій Борис, він з радістю проводив зі мною ночі i…як логічне завершення цього всього, я завагітнiла…

– Навіщо?- Юля підняла очі сповнені сліз, запитуючи у когось…- Навіщо? Тоді для чого тобі я?

-Та бреше вона, Юлька.

Я не пам’ятаю нічого, це було один раз, у Руслана Іванченка були проводи, я вперше самогон спробував.

Вона поруч сиділа, висла весь вечір, підливала мені… Я не виправдовуюся, сам винен, вона прийшла через тиждень і сказала, що я її…що накинувся на неї і вона тепер…вагітна…Сказала, що мати її змушує заяву написати, а вона мовляв, кохає мене і не зробить ні за що цього…Сказала, щоб я просто одружився на ній…

Я відмовився, вона погрожувала, плакала, благала. Потім сказала, що я пошкодую.

Я сказав їй, що якщо дитина і справді моя, то я її не покину, а якщо я винен, то нехай мене покарають.

Вона ж не пішла нікуди, я кликав у поліцію, вона відмовилася… Кликав у лікарню…

Потім ти поїхала вчитися, я за тобою, батьки переїхали наші, я втратив її з поля зору…

П’ять років тому, коли Мишко у нас народився, вона оголосилася.

Почала вимагати гроші на сина…

-І?

-Я всі премії все їй віддавав, підробітки, зарплату підвищили, мені довелося віддавати на дитину, він-то до чого…

-Ну, звісно, — хитро говорить, Анжела, за стільки часу-то накопичилося.

– Ось так, Юль… Дитина не винен.

-Як звати вашого сина?- запитує Юля.

Борис із Анжело в один голос кажуть…різні імена.

– Ось як? Так Саша чи Льоша, Анжела.

-У нього подвійне ім’я, — починає викручуватися Анжела.

– Ти хоч раз бачив свого сина?

– Ні, живцем не бачив, вона мені надсилала фото, я їх у папку поклав окрему… Я…ну дитина… Я… Юль, я хотів би й далі допомагати синові…

-Борисе, – улесливим голосом запитує Юля, – а папка випадково не AAAA називається?

Борис почервонів і кивнув.

-Ааа, а то я думала ти зовсім з глузду з’їхав, навіщо зберігаєш фото хлопця, який знімався в дитинстві у радянських фільмах. Анжела, ти зовсім його за дурня маєш? Платить п’ять років тобі просто так гроші, так ти йому ще трохи відредаговані фото актора надсилала?

-Та пішли ви, дурні. Я вас покарала… Як побачила твого Борю тоді, так план і дозрів… Ну думаю, одразу не вийшло, зараз спробую, а він і повівся, iдіот.

Все, прощавайте…

– Стояти, — Юля загородила їй вихід, — ти справді думаєш, що можеш отак просто піти?Тобі доведеться віддати все, що тобі віддав мій чоловік, подруго.

-Так, я йду, просто так,— посміхаючись відповідає Анжела, — у вас немає доказів, гроші він давав мені просто так, тому що я йому завжди подобалася, зрозуміла? Я, а не ти, нецікава булочка.

Я в будь-якому суді доведу, що ми були коханцями, він просто робив мені подарунки, так що втихомирся і радій, що так все обійшлося…подруго.

Анжела вийшла.

Юля з Борисом довго мовчали.

-Чому ти мовчав?

-Боявся втратити тебе…

-Як дурно, Борисе…сучасний парень, яка вагітність через тиждень, ну…ти чого?

Борис розвів руками.

-Я обіцяю, Юля, більше ніяких таємниць…

Прошу дуже уважно прочитати цей текст, якщо вам раптом здалося, що автор не правильно використовував мовний зворот, що такого не буває і бути не може, що так сто років не розмовляють, що вам не подобається те, що робить автор i взагалi, автор не перепрошує щодня за помилки та не просить вибачення, обнаглела…

То нам не по дорозі.

Повідомляти мені про те, що ви у свої шістдесят років з невеликим слухаєте рок і носите міні-спідниці, не треба, мені не цікаво.

Намагайтеся образити, принизити тощо, викликати у мені почуття гніву чи сорому, теж не варто.

Я людина, з плоті та крові, а не цукерочка, щоб усім подобатися.

Зі своєю думкою про мій поганий характер не сюди.

Тут мій дім і мої друзі сюди приходять за хорошими емоціями.

Закрийте сторінку й спокійно видаліться, кoментaтори всілякої нечисті та дурості йдуть у бан.

І мені все одно, що вам все одно.

Вихід он там….