З життя
Хто ж то прийшов так рано? – буркнула дівчина, перевертаючись на інший бік.
Марта спала як вбита, коли у двері хтось задзвонив.
— Боже мій. Хто це прийшов так рано? — буркотіла дівчина, перевертаючись на інший бік. Але дзвінок не вщухав.
— Ну чого вам треба від мене, — досить роздратовано сказала Марта, піднялася з ліжка, накинула халат і підійшла до дверей, подивилася у вічко. За дверима стояла зморшкувата бабуся з великим котом на руках.
— Хто там? — грізно спитала Марта. Вона не збиралася відкривати двері, бо слухала про різні історії, але раптом бабуся застогнала. Марта подивилася у вічко ще раз і побачила, як бабуся повільно сповзає по стіні. Кіт вислизнув з її рук і неспокійно бігав навколо неї.
— Та за що мені все це, — подумала дівчина і відчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Зараз я швидку викличу. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила бабусю під пахви і допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Посадивши стареньку на диванчик, вона швидко набрала номер швидкої.
Кіт сидів поруч із бабусею і з цікавістю стежив за дівчиною.
— Все, швидка зараз прибуде. Як вас звати, бабусю?
— Антоніна Семенівна, — прохрипіла старенька. — Документи мої тут, — продовжила вона, вказуючи рукою за спину.
Марта нахилилася, подивилася за спину бабусі і виявила маленький рюкзачок. Вона допомогла старенькій зняти його і дістала документи.
— Тільки, дівчинко, в лікарню я не поїду. Піду, мене онук чекає, я повинна йому грошей принести, а то вижене нас зовсім на вулицю, та й на кого я котика свого залишу?
— Ось лікар приїде і скаже, чи можна вам кудись іти в такому стані. А за вашим котом я догляну. Чому це ви йдете до онука з грішми, а не він до вас?
— О, не питай, дитино, не потрібно тобі це знати.
У цей момент у двері подзвонили, Марта відчинила, і в квартиру зайшли лікар і медсестра. Швидко оцінивши стан бабусі, вони звернулися до Марти.
— Вашу бабулю ми забираємо в лікарню. Поїдемо в п’яту міську. Завтра можете принести передачу і візьміть чашку, тарілку і змінну білизну.
— Нікуди я не поїду, — уперлася бабуся.
— Їдьте, бабусю. Я завтра навідаю вас. А за кота не переживайте. Я обожнюю котів, нам удвох добре буде.
****
Наступного дня Марта встала раніше з однією лише думкою: чому я завжди потрапляю в якісь історії, хоча, з іншого боку, бабуся дуже мила, можливо, ми зможемо потоваришувати.
***
Марта виросла в сім’ї алкоголіків і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала стареньких у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось зав’яже бантик. Іноді навіть пирогами нагодують. Ось і зараз ця бабуся нагадала їй про дитинство, і стало сумно. Батьків уже давно не було на цьому світі, вони отруїлися неякісною горілкою, коли дівчинці було всього 13 років. І тільки завдяки сусідській бабусі Марта не почувалася в дитячому будинку так самотньо, як інші діти. Але коли їй було 16 років, сусідка, Марія Іванівна, померла, і Марта залишилася сама на світі.
***
У свої 23 роки Марта була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її захищати себе самостійно, тому, коли вона вирішила подивитися, що за онук у бабусі, страху у неї не було.
Адресу вона ще вчора подивилася в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Марта швидко опинилася біля потрібного будинку на вулиці Козацькій. Біля під’їзду стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і дівчина вирішила дізнатися у них, може, вони знають що-небудь.
Розмова зав’язалася швидко, і вже через десять хвилин Марта знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.
Виявляється, бабуся жила в цьому будинку багато років і одна виховувала онука, оскільки її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. Потім онук виріс і зв’язався з поганою компанією.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Виганяв бабусю з дому, якщо вона не приносила йому грошей, змушував жебракувати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав. А сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся викликала міліцію, але вони не приїжджали, мовляв, сімейні розборки. Самі розбирайтеся.
Марта наче розлючена. Швидким кроком вона піднялася по сходах і подзвонила в двері. Їй відкрив сонний молодий чоловік з явним алкогольним сп’янінням.
— Ах ти ж мала поганка. Як ти посмів ображати бабусю, чи тобі не соромно?
Марта йшла прямо на хлопця, не даючи йому вставити й слова, — Значить так, недолуге, зараз ти збереш свої речі і поїдеш до своєї квартири, ти мене зрозумів?
Збентежений хлопець мовчки кивнув.
— І якщо я ще раз почую, що ти бабцю образив, я тебе своїми руками вб’ю.
— Так зрозумів, зрозумів, відчепися вже, ти взагалі хто така?
— Яка тобі різниця, хто я така? Не послухаєшся — знайдуть у тебе цікавий пакетик і поїдеш ти на зону, — цю погрозу Марта чула ще в дитячому будинку, хлопці розповідали.
Через хвилин п’ятнадцять хлопець з великою сумкою вийшов з під’їзду, а Марта залишилася прибирати бабусину квартиру. Треба було швидко закінчити, ще Антоніну Семенівну навідати, та в зоомагазин заскочити. Не одна ж тепер живе, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Марту. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
— Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, а от онука я вигнала в його квартиру, і не сперечайтеся. Не діло це — стару людину на вулицю виганяти і кота ображати.
— Дякую тобі, донечко, думала на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
— Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я знову до вас зайду.
***
Через тиждень Марта забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
— Ой як чисто, донечко, як же мені тебе віддячити.
— А мені від вас нічого не треба. Можна я буду називати вас бабусею?
— Звісно можна, моя хороша, що б я без тебе робила?
Кіт сидів задоволений і дивився на бабусю і дівчину. Його годували, холили і леліяли, і не тягали по холодній мокрій вулиці. Що ще треба коту для щастя. А найголовніше — в будинку більше не було цього мерзенного хлопця, який так і норовив пнути кота.
***
Так минув рік. Марта так звикла, що Антоніна Семенівна їй як бабуся, що майже повірила в це сама, тільки онук періодично затьмарював їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Марта переїде до старенької в квартиру, а свою крихітну однокімнатну здасть. Все ж таки гроші.
Марта зразу сказала, що всі гроші від здачі квартири буде віддавати бабусі, що й робила, хоча та й опиралася.
— Бабусю, я й так у шикарній квартирі зараз живу безкоштовно, мені совість не дозволить.
Через рік загинув онук старенької, його вбили в п’яній бійці.
***
Минуло ще два роки, коли Марта зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося зовсім банально: на дільниці в поліклініці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець, ненабагато старший за Марту. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо молоділа, а Марта закохалася вперше в житті.
— Ох, дівчинко моя, хороший він хлопець, не упусти. Такий уважний, ввічливий і порядний.
***
Коли Петро зробив Марті пропозицію, вона розцвіла і аж заплакала від щастя. А коли через рік народився їхній первісток, Марта була найщасливішою мамою на світі, а Антоніна Семенівна найщасливішою прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли вночі Антоніна Семенівна тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Незважаючи на свій поважний вік, вона до останнього зберігала ясний розум і навіть намагалася допомагати Марті. Марта ридала навзрид. Після похоронів довго не могла прийти до тями. І тільки підтримка Петра та її діти допомогли їй змиритися з горем. Уже давно не було того кота з ними. На його місце прийшов інший, з вулиці.
Минув місяць, потрібно було виїжджати з квартири. Адже вона так і залишилася власністю померлої бабусі. Марта не хотіла, щоб бабуся віддавала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи бабусі, Марта несподівано знайшла лист.
«Мартусю, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти ніби повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років.
Дякую тобі, і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у серванті під ящиками. Ти його заслужила, моя улюблена внученька!»
Марта ридала на всі голоси. Антоніна Семенівна і при житті називала її онукою. Але слова «улюблена внученька» вразили дівчину.
— Що трапилося?
Марта простягнула чоловіку лист.
Петро дочитав його і підійшов до серванту. Вийнявши ящики, він виявив під нижнім імпровізований тайничок. У ньому лежав якийсь документ формату А4 і товстий згорток, а також записка.
«Мартусю, тут дарча на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися і відмовлятися безглуздо. А ось гроші в пакеті — це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зумієш ними розпорядитися».
Марта і Петро проживуть довге та щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а потім і правнуками.
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...