З життя
Хто ж то прийшов так рано? – буркнула дівчина, перевертаючись на інший бік.
Марта спала як вбита, коли у двері хтось задзвонив.
— Боже мій. Хто це прийшов так рано? — буркотіла дівчина, перевертаючись на інший бік. Але дзвінок не вщухав.
— Ну чого вам треба від мене, — досить роздратовано сказала Марта, піднялася з ліжка, накинула халат і підійшла до дверей, подивилася у вічко. За дверима стояла зморшкувата бабуся з великим котом на руках.
— Хто там? — грізно спитала Марта. Вона не збиралася відкривати двері, бо слухала про різні історії, але раптом бабуся застогнала. Марта подивилася у вічко ще раз і побачила, як бабуся повільно сповзає по стіні. Кіт вислизнув з її рук і неспокійно бігав навколо неї.
— Та за що мені все це, — подумала дівчина і відчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Зараз я швидку викличу. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила бабусю під пахви і допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Посадивши стареньку на диванчик, вона швидко набрала номер швидкої.
Кіт сидів поруч із бабусею і з цікавістю стежив за дівчиною.
— Все, швидка зараз прибуде. Як вас звати, бабусю?
— Антоніна Семенівна, — прохрипіла старенька. — Документи мої тут, — продовжила вона, вказуючи рукою за спину.
Марта нахилилася, подивилася за спину бабусі і виявила маленький рюкзачок. Вона допомогла старенькій зняти його і дістала документи.
— Тільки, дівчинко, в лікарню я не поїду. Піду, мене онук чекає, я повинна йому грошей принести, а то вижене нас зовсім на вулицю, та й на кого я котика свого залишу?
— Ось лікар приїде і скаже, чи можна вам кудись іти в такому стані. А за вашим котом я догляну. Чому це ви йдете до онука з грішми, а не він до вас?
— О, не питай, дитино, не потрібно тобі це знати.
У цей момент у двері подзвонили, Марта відчинила, і в квартиру зайшли лікар і медсестра. Швидко оцінивши стан бабусі, вони звернулися до Марти.
— Вашу бабулю ми забираємо в лікарню. Поїдемо в п’яту міську. Завтра можете принести передачу і візьміть чашку, тарілку і змінну білизну.
— Нікуди я не поїду, — уперлася бабуся.
— Їдьте, бабусю. Я завтра навідаю вас. А за кота не переживайте. Я обожнюю котів, нам удвох добре буде.
****
Наступного дня Марта встала раніше з однією лише думкою: чому я завжди потрапляю в якісь історії, хоча, з іншого боку, бабуся дуже мила, можливо, ми зможемо потоваришувати.
***
Марта виросла в сім’ї алкоголіків і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала стареньких у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось зав’яже бантик. Іноді навіть пирогами нагодують. Ось і зараз ця бабуся нагадала їй про дитинство, і стало сумно. Батьків уже давно не було на цьому світі, вони отруїлися неякісною горілкою, коли дівчинці було всього 13 років. І тільки завдяки сусідській бабусі Марта не почувалася в дитячому будинку так самотньо, як інші діти. Але коли їй було 16 років, сусідка, Марія Іванівна, померла, і Марта залишилася сама на світі.
***
У свої 23 роки Марта була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її захищати себе самостійно, тому, коли вона вирішила подивитися, що за онук у бабусі, страху у неї не було.
Адресу вона ще вчора подивилася в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Марта швидко опинилася біля потрібного будинку на вулиці Козацькій. Біля під’їзду стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і дівчина вирішила дізнатися у них, може, вони знають що-небудь.
Розмова зав’язалася швидко, і вже через десять хвилин Марта знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.
Виявляється, бабуся жила в цьому будинку багато років і одна виховувала онука, оскільки її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. Потім онук виріс і зв’язався з поганою компанією.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Виганяв бабусю з дому, якщо вона не приносила йому грошей, змушував жебракувати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав. А сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся викликала міліцію, але вони не приїжджали, мовляв, сімейні розборки. Самі розбирайтеся.
Марта наче розлючена. Швидким кроком вона піднялася по сходах і подзвонила в двері. Їй відкрив сонний молодий чоловік з явним алкогольним сп’янінням.
— Ах ти ж мала поганка. Як ти посмів ображати бабусю, чи тобі не соромно?
Марта йшла прямо на хлопця, не даючи йому вставити й слова, — Значить так, недолуге, зараз ти збереш свої речі і поїдеш до своєї квартири, ти мене зрозумів?
Збентежений хлопець мовчки кивнув.
— І якщо я ще раз почую, що ти бабцю образив, я тебе своїми руками вб’ю.
— Так зрозумів, зрозумів, відчепися вже, ти взагалі хто така?
— Яка тобі різниця, хто я така? Не послухаєшся — знайдуть у тебе цікавий пакетик і поїдеш ти на зону, — цю погрозу Марта чула ще в дитячому будинку, хлопці розповідали.
Через хвилин п’ятнадцять хлопець з великою сумкою вийшов з під’їзду, а Марта залишилася прибирати бабусину квартиру. Треба було швидко закінчити, ще Антоніну Семенівну навідати, та в зоомагазин заскочити. Не одна ж тепер живе, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Марту. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
— Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, а от онука я вигнала в його квартиру, і не сперечайтеся. Не діло це — стару людину на вулицю виганяти і кота ображати.
— Дякую тобі, донечко, думала на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
— Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я знову до вас зайду.
***
Через тиждень Марта забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
— Ой як чисто, донечко, як же мені тебе віддячити.
— А мені від вас нічого не треба. Можна я буду називати вас бабусею?
— Звісно можна, моя хороша, що б я без тебе робила?
Кіт сидів задоволений і дивився на бабусю і дівчину. Його годували, холили і леліяли, і не тягали по холодній мокрій вулиці. Що ще треба коту для щастя. А найголовніше — в будинку більше не було цього мерзенного хлопця, який так і норовив пнути кота.
***
Так минув рік. Марта так звикла, що Антоніна Семенівна їй як бабуся, що майже повірила в це сама, тільки онук періодично затьмарював їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Марта переїде до старенької в квартиру, а свою крихітну однокімнатну здасть. Все ж таки гроші.
Марта зразу сказала, що всі гроші від здачі квартири буде віддавати бабусі, що й робила, хоча та й опиралася.
— Бабусю, я й так у шикарній квартирі зараз живу безкоштовно, мені совість не дозволить.
Через рік загинув онук старенької, його вбили в п’яній бійці.
***
Минуло ще два роки, коли Марта зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося зовсім банально: на дільниці в поліклініці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець, ненабагато старший за Марту. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо молоділа, а Марта закохалася вперше в житті.
— Ох, дівчинко моя, хороший він хлопець, не упусти. Такий уважний, ввічливий і порядний.
***
Коли Петро зробив Марті пропозицію, вона розцвіла і аж заплакала від щастя. А коли через рік народився їхній первісток, Марта була найщасливішою мамою на світі, а Антоніна Семенівна найщасливішою прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли вночі Антоніна Семенівна тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Незважаючи на свій поважний вік, вона до останнього зберігала ясний розум і навіть намагалася допомагати Марті. Марта ридала навзрид. Після похоронів довго не могла прийти до тями. І тільки підтримка Петра та її діти допомогли їй змиритися з горем. Уже давно не було того кота з ними. На його місце прийшов інший, з вулиці.
Минув місяць, потрібно було виїжджати з квартири. Адже вона так і залишилася власністю померлої бабусі. Марта не хотіла, щоб бабуся віддавала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи бабусі, Марта несподівано знайшла лист.
«Мартусю, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти ніби повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років.
Дякую тобі, і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у серванті під ящиками. Ти його заслужила, моя улюблена внученька!»
Марта ридала на всі голоси. Антоніна Семенівна і при житті називала її онукою. Але слова «улюблена внученька» вразили дівчину.
— Що трапилося?
Марта простягнула чоловіку лист.
Петро дочитав його і підійшов до серванту. Вийнявши ящики, він виявив під нижнім імпровізований тайничок. У ньому лежав якийсь документ формату А4 і товстий згорток, а також записка.
«Мартусю, тут дарча на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися і відмовлятися безглуздо. А ось гроші в пакеті — це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зумієш ними розпорядитися».
Марта і Петро проживуть довге та щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а потім і правнуками.
When I Boarded the Plane, I Found Our Seats Taken: How My Wife and I Dealt with a Mother Who Refused to Move After Taking Our Reserved Window Seats for Her Child—A Lesson in Courtesy and Planning on a Flight to Rome
When I boarded the aeroplane, I found our seats had already been claimed. My wife and I had planned to...
You’re Taking Advantage of Gran—She Looks After Your Child but Refuses to Help with Mine, Not Even at the Weekends
Youre taking advantage of Grandma. She helps with your child and wont even take mine at weekends. Sometimes life tosses...
My Mother-in-Law Is Celebrating Her Birthday in Our Flat Tomorrow — Navigating a Strained Relationship, New Baby Duties, and Family Expectations in Our Shared London Home
Tomorrow is my mother-in-laws birthday. My little one is just over four months old. At first, she invited us to...
The Children Came to Visit and Called Me a Poor Housekeeper The day before my birthday, I started preparing dishes for the party. I asked my husband to peel the vegetables and chop the salads while I browned the meat and made the rest of the food myself. I thought I had prepared a wonderful, hearty feast to treat my big family. On my birthday morning, my husband and I went to the bakery to buy a large, especially fresh cake we knew our grandchildren would love. The first to arrive were my son, his wife, and their child, followed by my eldest daughter with her two children, and finally my middle daughter with her husband and their kids. Everyone gathered around the table, clattering with spoons and forks. It seemed like everyone enjoyed themselves and that there was enough food to go around. The grandchildren were so full they smeared the wallpaper with their sticky hands, and the adults managed to stain the tablecloth. During tea, my eldest daughter turned to me and said, — “You hardly put anything on the table… We ate, and now what?” Her words really struck me. Even though it was meant as a joke that made the others laugh, I felt hurt. It’s true I always try to pack a little something for the children, but it’s hard to cook for such a big family with just a few pots and a small oven, and I can’t spend my whole pension on a single party. — “Don’t worry, my dear,” my husband whispered to me in the kitchen as we fetched the cake, “if everything’s gone, it means they enjoyed it. You can just give them the recipes when they’ve got some free time, let them cook. And honestly, next time, they should bring something to contribute. There’s so many of them, and only the two of us.”
The children came to visit and called me a poor housekeeper. The day before my birthday, I started preparing dishes...
The Key in His Hand Rain drummed against the window of the flat with the bleak consistency of a metronome, each beat ticking out the time left. Michael sat hunched on the edge of his sagging bed, as if by shrinking he could disappear altogether from the notice of fate. His large hands—once strong, shaped by years on the factory floor—now lay powerless in his lap. His fingers curled and uncurled in vain, desperate for something solid to hold on to. He wasn’t looking at the wall; he was seeing a map traced on the faded wallpaper—a map of hopeless journeys: trips from the NHS surgery to the private diagnostic clinic. His gaze, like an old film stuck on a single frame, was dulled and washed out. Another doctor, another kind but weary “Well, you have to understand—you’re not as young as you once were.” He couldn’t muster any anger. Anger took energy, and he had none left. Only fatigue remained. The pain in his back had become more than a symptom—it was the backdrop to every thought and action, a white noise of helplessness drowning everything else out. He did everything he was told: swallowed pills, slathered on gels, lay on the chilly table in the physio clinic, feeling like discarded machinery on the scrapheap. And all that time—he waited. Passive, almost devout, for the lifeline he hoped someone—perhaps the government, or a brilliant doctor, or clever professor—would throw out to him as he sank slowly into the muck. He stared into the horizon of his life and saw only rain-soaked greyness beyond the glass. His own will, once so sharp and practical on the job and at home, was reduced to a single function: to endure and hope for a miracle from somewhere else. Family… There had been family, but it had slipped away, vanishing quickly and with a strange clarity. His daughter Katie was first to go—clever Katie, off to London in search of something more. He’d never begrudged her ambition; if anything, he’d encouraged her to chase it. “Dad, I’ll help you as soon as I’m settled,” she’d said over the phone. He’d known even then that it wasn’t important. Then his wife left—Raia. Not to the shops, but forever. Cancer took her so fast. It was as if her absence magnified the weight in his spine, leaving him, halfway between the chair and the bed, still breathing, but blaming himself for it. She, the wellspring of his strength, faded in three months. He’d nursed her until the end, until her cough turned desperate and her eyes dulled to a distant shine. Her last words, gripping his hand in the hospital: “Hang on, Mike…” He wasn’t able to. He broke. Katie called, begged him to stay with her in her tiny rented flat, but what use was he to her there? In a stranger’s home, a burden. She wouldn’t be coming back. Now only Raia’s younger sister, Val, visited, once a week by the clock—bringing soup in Tupperware, pasta with a lukewarm cutlet and a fresh pack of painkillers. “How are you, Mike?” Val would ask, peeling off her coat. He’d nod, “Alright.” They’d sit in silence, her bustling around, tidying his little room, as if the order of things could somehow restore the order of his life. Eventually, she’d leave behind the scent of another woman’s perfume, and the soft, near-tangible weight of a duty performed. He was grateful. Yet also, crushingly alone. It wasn’t just physical loneliness—it was a prison built from helplessness, grief, and a subdued rage at unfairness. One melancholy night, his wandering gaze fell on a key lying on the tattered rug. He must have dropped it the last time he shuffled in from the surgery. Just a key. Nothing special. A bit of metal. He stared at it as though seeing it for the first time. He remembered his grandfather—brightly, as if someone had turned on a light in a dark corner of memory. Grandad Peter—one sleeve empty and pinned—would sit on the stool and tie his laces with a lone hand and a broken fork. Patient, focused, quirkily triumphant when he managed it. “Look, Mikey,” Grandad would say with a gleam of victory in his eye, “A tool is always close by. Sometimes a tool looks like junk. The trick is spotting the friend in the rubbish.” As a boy, Michael had thought this was just old man talk—a comforting fable. Grandad was a hero, and heroes could always manage. Michael, he decided, was ordinary; his battles with pain and loneliness weren’t fit for brave stories. But now, staring at the key, the old scene rang not like consolation, but as a quiet rebuke. His grandfather never waited for help. He used what he had—a bent fork—and beat back helplessness itself. So what had Michael chosen? Only waiting, bitter and passive, sitting by the door of someone else’s charity. The thought jarred him. Suddenly, the key—the chunk of metal, echoing his grandad’s words—became a silent command. Michael stood, groaning as his body objected, almost shame-faced in the empty flat. He took two shuffling steps, picked up the key. His attempt to straighten was met with the familiar knife of pain. He froze, waiting for it to pass, but this time, instead of collapsing back onto the bed, he pressed on. Moving slowly, he went to the wall. He turned his back to it, pressed the blunt bit of the key to the wallpaper right where the pain sat, and gently, gingerly leant in, applying pressure. There was no plan to ‘massage’ or ‘treat’—just the act of pushing back. Pressure against pain, reality against reality. He found a spot where, miraculously, this struggle brought not agony, but the slightest, dull relief—something inside relented, softened a fraction. He moved the key, tried again, higher then lower, with the same careful experiment. Each movement was slow, full of listening to his own body. It wasn’t treatment—it was negotiation. The key, not some medical gadget, was his tool. It seemed foolish. A key was no miracle. But the next evening, when pain returned, he tried again. And again. He discovered places where pressure brought not more pain, but relief—a sense of opening a vice by fractions. He began leaning against the doorframe to stretch. Drank a glass of water when the empty cup reminded him—something free, at least. Michael had stopped waiting, hands idle. He started using whatever was at hand: the key, the doorframe, the floor for simple stretches, his own resolve. He kept a notebook—not a pain diary, but a list of ‘key victories’: “Today managed five minutes by the cooker.” On the sill, he placed three old baked bean tins—planned for the bin. He filled them with earth from the front garden and planted a few onion bulbs. Not a vegetable plot, but a tiny patch of life that he was now responsible for. A month passed. At the next appointment, the doctor’s eyebrows went up at what he saw in the new scans. “There’s some improvement. Have you been doing the exercises?” “Yes,” Michael said. “I’ve been using what I’ve got.” He didn’t mention the key—the doctor wouldn’t have understood. But Michael knew. Salvation hadn’t come by ship. It had simply lain on the floor, ignored while he watched the wall, waiting for someone else to turn on the light. One Wednesday, when Val appeared with soup, she stopped in the doorway. On the windowsill, in those tin cans, green shoots of spring onion pointed skywards. The room no longer reeked of medicine and defeat, but of something almost hopeful. “You… what’s this?” she managed, seeing him standing confidently at the window. “Kitchen garden,” he replied. After a moment, he added, “Want some for your soup? Home-grown, fresh.” That evening, she stayed longer than usual. Over tea, without discussing his aches and pains, he told her about the stairs—the single extra flight he now climbed each day. His rescue didn’t come from Doctor Dolittle with a magic potion. It had hidden itself as a key, a doorframe, an empty can, and a concrete staircase. It hadn’t removed pain, loss, or age. But it put tools in his hands—not to win a war all at once, but to fight his small daily battles. And it turns out, if you stop waiting for a golden ladder from heaven and see the plain, concrete one at your feet, you might find the climb itself is already a life. Slowly, carefully, step by step—but always upward. And on the windowsill, in those three battered cans, grew the finest green onions in the world.
The rain was tapping against the flat window, steady as a grandfather clock, counting down the hours to something you...
Husband Refuses to Let Our Daughter Live in the Flat He Inherited from His Aunt—He Wants to Sell It and Split the Money Equally Among Our Three Children, but I Believe Our 19-Year-Old Daughter Should Have Her Own Place While Studying—Who’s Right in This Family Dilemma?
My husbands aunt left him a flat right in the centre of Oxfordtiny little thing, youd miss it if you...
Two Weeks Away from My Garden Retreat: Returning to Find the Neighbours Had Built a Greenhouse on My Land and Planted Cucumbers and Tomatoes
It had been a fortnight since I last visited my garden retreat, and in that time, the neighbours had erected...
A Dog, a Proposal, and a Happy Ending: How a Free Pup Led to Love, Laughter, and a New Family – A Heartwarming English Tale
I stumbled into a reason to propose. A strange, dreamlike tale Thank you ever so much for your kind supportall...