З життя
Хто ж то прийшов так рано? – буркнула дівчина, перевертаючись на інший бік.
Марта спала як вбита, коли у двері хтось задзвонив.
— Боже мій. Хто це прийшов так рано? — буркотіла дівчина, перевертаючись на інший бік. Але дзвінок не вщухав.
— Ну чого вам треба від мене, — досить роздратовано сказала Марта, піднялася з ліжка, накинула халат і підійшла до дверей, подивилася у вічко. За дверима стояла зморшкувата бабуся з великим котом на руках.
— Хто там? — грізно спитала Марта. Вона не збиралася відкривати двері, бо слухала про різні історії, але раптом бабуся застогнала. Марта подивилася у вічко ще раз і побачила, як бабуся повільно сповзає по стіні. Кіт вислизнув з її рук і неспокійно бігав навколо неї.
— Та за що мені все це, — подумала дівчина і відчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Зараз я швидку викличу. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила бабусю під пахви і допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Посадивши стареньку на диванчик, вона швидко набрала номер швидкої.
Кіт сидів поруч із бабусею і з цікавістю стежив за дівчиною.
— Все, швидка зараз прибуде. Як вас звати, бабусю?
— Антоніна Семенівна, — прохрипіла старенька. — Документи мої тут, — продовжила вона, вказуючи рукою за спину.
Марта нахилилася, подивилася за спину бабусі і виявила маленький рюкзачок. Вона допомогла старенькій зняти його і дістала документи.
— Тільки, дівчинко, в лікарню я не поїду. Піду, мене онук чекає, я повинна йому грошей принести, а то вижене нас зовсім на вулицю, та й на кого я котика свого залишу?
— Ось лікар приїде і скаже, чи можна вам кудись іти в такому стані. А за вашим котом я догляну. Чому це ви йдете до онука з грішми, а не він до вас?
— О, не питай, дитино, не потрібно тобі це знати.
У цей момент у двері подзвонили, Марта відчинила, і в квартиру зайшли лікар і медсестра. Швидко оцінивши стан бабусі, вони звернулися до Марти.
— Вашу бабулю ми забираємо в лікарню. Поїдемо в п’яту міську. Завтра можете принести передачу і візьміть чашку, тарілку і змінну білизну.
— Нікуди я не поїду, — уперлася бабуся.
— Їдьте, бабусю. Я завтра навідаю вас. А за кота не переживайте. Я обожнюю котів, нам удвох добре буде.
****
Наступного дня Марта встала раніше з однією лише думкою: чому я завжди потрапляю в якісь історії, хоча, з іншого боку, бабуся дуже мила, можливо, ми зможемо потоваришувати.
***
Марта виросла в сім’ї алкоголіків і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала стареньких у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось зав’яже бантик. Іноді навіть пирогами нагодують. Ось і зараз ця бабуся нагадала їй про дитинство, і стало сумно. Батьків уже давно не було на цьому світі, вони отруїлися неякісною горілкою, коли дівчинці було всього 13 років. І тільки завдяки сусідській бабусі Марта не почувалася в дитячому будинку так самотньо, як інші діти. Але коли їй було 16 років, сусідка, Марія Іванівна, померла, і Марта залишилася сама на світі.
***
У свої 23 роки Марта була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її захищати себе самостійно, тому, коли вона вирішила подивитися, що за онук у бабусі, страху у неї не було.
Адресу вона ще вчора подивилася в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Марта швидко опинилася біля потрібного будинку на вулиці Козацькій. Біля під’їзду стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і дівчина вирішила дізнатися у них, може, вони знають що-небудь.
Розмова зав’язалася швидко, і вже через десять хвилин Марта знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.
Виявляється, бабуся жила в цьому будинку багато років і одна виховувала онука, оскільки її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. Потім онук виріс і зв’язався з поганою компанією.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Виганяв бабусю з дому, якщо вона не приносила йому грошей, змушував жебракувати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав. А сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся викликала міліцію, але вони не приїжджали, мовляв, сімейні розборки. Самі розбирайтеся.
Марта наче розлючена. Швидким кроком вона піднялася по сходах і подзвонила в двері. Їй відкрив сонний молодий чоловік з явним алкогольним сп’янінням.
— Ах ти ж мала поганка. Як ти посмів ображати бабусю, чи тобі не соромно?
Марта йшла прямо на хлопця, не даючи йому вставити й слова, — Значить так, недолуге, зараз ти збереш свої речі і поїдеш до своєї квартири, ти мене зрозумів?
Збентежений хлопець мовчки кивнув.
— І якщо я ще раз почую, що ти бабцю образив, я тебе своїми руками вб’ю.
— Так зрозумів, зрозумів, відчепися вже, ти взагалі хто така?
— Яка тобі різниця, хто я така? Не послухаєшся — знайдуть у тебе цікавий пакетик і поїдеш ти на зону, — цю погрозу Марта чула ще в дитячому будинку, хлопці розповідали.
Через хвилин п’ятнадцять хлопець з великою сумкою вийшов з під’їзду, а Марта залишилася прибирати бабусину квартиру. Треба було швидко закінчити, ще Антоніну Семенівну навідати, та в зоомагазин заскочити. Не одна ж тепер живе, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Марту. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
— Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, а от онука я вигнала в його квартиру, і не сперечайтеся. Не діло це — стару людину на вулицю виганяти і кота ображати.
— Дякую тобі, донечко, думала на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
— Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я знову до вас зайду.
***
Через тиждень Марта забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
— Ой як чисто, донечко, як же мені тебе віддячити.
— А мені від вас нічого не треба. Можна я буду називати вас бабусею?
— Звісно можна, моя хороша, що б я без тебе робила?
Кіт сидів задоволений і дивився на бабусю і дівчину. Його годували, холили і леліяли, і не тягали по холодній мокрій вулиці. Що ще треба коту для щастя. А найголовніше — в будинку більше не було цього мерзенного хлопця, який так і норовив пнути кота.
***
Так минув рік. Марта так звикла, що Антоніна Семенівна їй як бабуся, що майже повірила в це сама, тільки онук періодично затьмарював їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Марта переїде до старенької в квартиру, а свою крихітну однокімнатну здасть. Все ж таки гроші.
Марта зразу сказала, що всі гроші від здачі квартири буде віддавати бабусі, що й робила, хоча та й опиралася.
— Бабусю, я й так у шикарній квартирі зараз живу безкоштовно, мені совість не дозволить.
Через рік загинув онук старенької, його вбили в п’яній бійці.
***
Минуло ще два роки, коли Марта зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося зовсім банально: на дільниці в поліклініці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець, ненабагато старший за Марту. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо молоділа, а Марта закохалася вперше в житті.
— Ох, дівчинко моя, хороший він хлопець, не упусти. Такий уважний, ввічливий і порядний.
***
Коли Петро зробив Марті пропозицію, вона розцвіла і аж заплакала від щастя. А коли через рік народився їхній первісток, Марта була найщасливішою мамою на світі, а Антоніна Семенівна найщасливішою прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли вночі Антоніна Семенівна тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Незважаючи на свій поважний вік, вона до останнього зберігала ясний розум і навіть намагалася допомагати Марті. Марта ридала навзрид. Після похоронів довго не могла прийти до тями. І тільки підтримка Петра та її діти допомогли їй змиритися з горем. Уже давно не було того кота з ними. На його місце прийшов інший, з вулиці.
Минув місяць, потрібно було виїжджати з квартири. Адже вона так і залишилася власністю померлої бабусі. Марта не хотіла, щоб бабуся віддавала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи бабусі, Марта несподівано знайшла лист.
«Мартусю, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти ніби повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років.
Дякую тобі, і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у серванті під ящиками. Ти його заслужила, моя улюблена внученька!»
Марта ридала на всі голоси. Антоніна Семенівна і при житті називала її онукою. Але слова «улюблена внученька» вразили дівчину.
— Що трапилося?
Марта простягнула чоловіку лист.
Петро дочитав його і підійшов до серванту. Вийнявши ящики, він виявив під нижнім імпровізований тайничок. У ньому лежав якийсь документ формату А4 і товстий згорток, а також записка.
«Мартусю, тут дарча на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися і відмовлятися безглуздо. А ось гроші в пакеті — це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зумієш ними розпорядитися».
Марта і Петро проживуть довге та щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а потім і правнуками.
My Thrifty Friends Invited Me to a Birthday Party—But I Went Home Hungry
My frugal friends invited me to a birthday party. I came home hungry. I have a particular group of friends...
You Simply Don’t Know What Happiness Is – A Story of Half a Million Pounds, a Mother-in-Law’s Interference, and Escaping a Controlling Marriage for a Second Chance at Love in London
You Just Dont Realise Your Own Luck Half a million? I read the notification on my phone three times before...
Never Fully Forgotten Every day, Prokhor commuted home from work—first the London Underground, then the bus, until finally arriving at his flat. The journey took over an hour each way. His car spent more time parked than driven, as morning and evening traffic in London was so dreadful that taking the tube was much quicker. About two years ago, his family life changed—he and his wife quietly separated. Their daughter, who was seventeen at the time, stayed with her mother. Prokhor wasn’t one for loud arguments—he’d always disliked drama. He noticed his wife had changed for the worse; she grew irritable without reason, disappeared for hours, sometimes coming home late, always claiming she’d been with a friend. One day, Prokhor asked: “Where do you go so late? Most wives are home by this hour.” “None of your business. Those ‘normal wives’ are hens. I’m different—clever and sociable. Being home all the time suffocates me. And I’m not a country bumpkin like you. You were born that way and never changed.” “Then why did you marry a country boy?” “I chose the lesser of two evils,” she snapped, refusing to elaborate. After filing for divorce, she kicked Prokhor out of their flat, so he rented a place instead. He’d gotten used to it, wasn’t in a rush to remarry, but kept his options open. Prokhor travelled by tube, never wasting time, scrolling through his phone just like everyone else. He browsed the usual news, laughed at jokes, watched short clips—until an image made him stop and go back. He peered closer at the advert: “Folk Healer Mary—herbal remedies.” Prokhor stared into the eyes of his first love, gazing out from his mobile. An unrequited, hopeless first love—impossible to forget. He remembered the girl well from their school days. She was a bit eccentric, but beautiful. He nearly missed his stop, hurried off the train, walked home instead of waiting for a bus—he was driven by sudden nostalgia. When he got home, he left his coat in the hallway and sat on the low bench, still staring at his phone screen in the dark. He quickly scribbled down the number from the advert before his phone demanded charging. While waiting for his phone to charge, he tried to eat dinner, but had no appetite. Sitting in his lounge, old memories began to well up. Mary always stood out from day one. A quiet, modest girl with long braids and a skirt below the knee—unlike other girls. In their small village, everyone knew everyone, but nobody really knew anything about her. Mary lived with her grandparents just outside the village, in a beautiful, unusual timber house with ornate windows. As soon as Prokhor saw her, he fell for her—childishly, but seriously, or so he thought. Everything about her was unique. Mary would wear a headscarf outdoors, and had a small, hand-embroidered rucksack, which no one else owned. Instead of “Hello,” she’d say, “Good health to you,” as if from an old fairy tale. She never shouted on break, never ran in the halls; always polite, always calm. One day Mary didn’t come to school—the kids went to check on her after class, worried she might be ill. Prokhor went with them. As they turned the lane, they saw her fairy-tale house, but also a crowd—Mary’s grandmother had passed away. Mary stood, headscarf on, wiping away tears. Her grandfather stood beside her, somber and silent. The procession headed to the cemetery, and the children followed, even joining them for tea afterwards. That day stuck in Prokhor’s mind; it was the first funeral he’d ever attended. Mary returned to school after a day. Time marched on. The girls blossomed, wore makeup, competed with clothes—but Mary remained the same, upright, never painted, radiantly blushing. Boys began courting the girls, and Prokhor tried his luck with Mary. At first, she didn’t react, but at the end of Year 9, he asked: “Let me walk you home from school?” Mary looked at him seriously and quietly replied so no one else could hear: “I’m promised, Prokhor. It’s tradition.” He was disappointed, but didn’t understand the tradition, nor who “they” were. Later, he found out Mary was raised by her Old Believer grandparents—her parents had died long ago. Mary was an excellent student, never wore jewellery. Her classmates whispered behind her back, but Mary never cared and held herself with dignity. She grew more beautiful every year. By Year 10, she was striking. The boys admired her quietly, but never teased. After graduation, everyone scattered. Prokhor left for London to attend university. He knew only that Mary had married—never came home in holidays, went off to work on summer crews. Mary married her betrothed and moved to a rural area, living as a farmer’s wife, raising cattle and hay, running the household. She had a son—none of their classmates saw her again. “So that’s what Mary does,” thought Prokhor, sitting in the lounge. “She heals with herbs. She’s even more beautiful now.” He barely slept that night. At work, memories wouldn’t leave him—Mary’s beauty lingered in his mind. First love really does stir the heart. It never, ever fades. For days, he wandered in a haze, until he couldn’t help himself—he messaged her. “Hi, Mary.” “Good health to you,” she replied, unchanged in this. “What’s on your mind, or is something troubling you?” “Mary, it’s Prokhor—your old classmate. Remember, we used to sit together at school. I saw you online and wanted to write.” “Yes, I remember you, Prokhor. You were the best of the boys in class.” “Mary, your phone’s here—can I call?” “You may. I’ll answer.” That evening, he rang her. They talked, caught up on each other’s lives. “I live and work in London,” he explained. “You’d better tell me about yourself, Mary. Big family? Is your husband good to you? Where are you now?” “I live in my old house—the one I walked to school from. I came back after my husband died. A bear in the woods… And Grandfather passed long ago.” “I’m so sorry, Mary, I never knew…” “That’s alright, it was years ago. I’m at peace about it now. We don’t know about each other’s lives, do we? And you’re only calling as a friend, not looking for herbs? I sometimes advise…” “Just as a friend. I don’t need herbs. I saw you online and nostalgia hit me. I miss our village—mum’s been gone for years.” They talked of this and that, remembered old classmates, and said goodbye. Then silence—work, home, and after a week, Prokhor grew lonely and called Mary again. “Hello, Mary.” “Good health, Prokhor! Missing me, or are you unwell?” “Missed you, Mary. Please don’t be cross, but may I visit you?” he asked, quietly but hopefully, his heart racing. “Come along,” she said, unexpectedly. “Come whenever you wish.” “I’ve got holiday next week,” he said, delighted. “That’s great—come! You know the address.” He sensed she was smiling. He spent the week preparing, buying gifts for Mary, anxious—wondering if she’d changed, or if she was the same. After a week, he set off from London for his childhood village. Six hours on the road, but he didn’t mind—he loved a long drive. He was surprised by the changes when he arrived—new houses, a bustling town centre. He pulled over near a shop. “Wow, I thought our village was like so many others—run down. But it’s thriving!” he said aloud, looking around. “We’re not just a village—it’s a proper borough now,” said an elderly man proudly. “Been that way a while. You mustn’t have visited in years.” “Years, mate. Years,” replied Prokhor. “We’ve got a good mayor—cares about the place. That’s why the old village has blossomed.” Mary waited for Prokhor in the garden—he’d rung her as he approached the borough. Soon, as his car turned into the lane, Mary’s heart thumped wildly. Nobody ever knew she’d secretly loved Prokhor since schooldays. She’d kept it hidden; if he hadn’t come back, it would have remained buried forever. Their reunion was joyful; they talked for hours in the gazebo. The timber house had aged, but was still warm and inviting. “Mary, I’ve come to see you for a reason,” he said, and she looked at him seriously, a little afraid. “I’m listening—what is it?” she asked, tense. “I’ve loved you my whole life. Won’t you answer my love now?” he said, at last. Mary jumped up and hugged him tightly. “Oh, Prokhor—I’ve loved you since childhood, too!” Prokhor spent his holiday with Mary, promising as he left: “I’ll sort everything at work, go remote, and return. I’m never leaving here again. I was born here—here’s where I belong!” he laughed.
Completely letting go was impossible Every evening, Peter heads home from his job in London by Tube, then hops on...
I Don’t Understand Why I Became His Wife We Married Just Recently—I Thought My Husband Was Madly in Love With Me, Until One Mysterious Incident Changed Everything. It Wasn’t Infidelity, But Something Even Stranger and More Serious. Looking Back, I Realize I Probably Loved Him Too Much—Forgiving Everything, Putting Him On a Pedestal, and Hoping My Devotion Would Make Him Cherish Me. He Got Used to My Adoration, Became More Self-Assured, and Started Thinking Any Woman Would Worship Him at the Snap of a Finger—even Though He’s Not Really Admired by Others. Shortly Before Our Wedding, He Wanted to Be Alone and Go on Holiday—to Prepare Himself for Marriage, So He Said. I Accepted It and Let Him Go. Later, He Told Me He’d Gone to the Mountains to Escape Civilization—No Internet or Phone, Just Nature. I Stayed Behind, Missing Him Madly and Counting the Minutes Until He Returned. A Week Later, He Came Back—It Was the Happiest Day of My Life. I Welcomed Him With All the Warmth and Love I Had, Cooking His Favourite Meals. But the Next Day, Things Started Getting Weird. He Kept Rushing to the Hallway or Another Room and Soon, Began Leaving the House Several Times a Day With Different Excuses. One Day, On My Way to the Shop, I Found a Letter in Our Mailbox—Addressed to Me, From Him, Sent While He Was Away. What Was Written Inside Left Me Trembling: “Hello. I Don’t Want to Lie to You Anymore. You’re Not the Right Person for Me, and I Don’t Want to Spend My Life With You. There Won’t Be a Wedding. Forgive Me—Don’t Search For Me or Call Me, I Won’t Be Coming Back.” So Short, So Brutal… Only Then Did I Realize He’d Been Checking the Mailbox Constantly. Silently, I Destroyed the Letter, Saying Nothing, Never Letting Him Know I Knew. But How Can I Live With Someone Who Doesn’t Want to Be With Me? Why Did He Marry Me and Pretend Everything Was Fine?
I cant understand why I became his wife. We were married only recently. I had believed my husband was passionately...
Dandelion Jam A gentle and snowy winter has passed, and with spring’s arrival in our small English town, Taissa finds herself yearning for green leaves and colourful blooms. From her third-floor window, she gazes out at the awakening city where lorries rumble, the market buzzes, and people shed their winter wear for brighter coats. Birds sing before alarms; spring brings new energy, and soon, summer will be even better. Taissa, long settled in her five-storey block, now lives with her granddaughter, Vera, a lively Year Four pupil whose parents—both doctors—left for a work contract in Africa, entrusting their daughter to her grandmother. “Gran, we’re giving you Vera to look after, just for a while,” her daughter had said. “She’ll be happier with you than traipsing across the world.” Taissa, now retired, was delighted for the companionship. Each day is filled with routine: shopping, chatting with her neighbours on the chilly bench outside—the ever-watchful Mrs Simmons from downstairs, always mysterious about her age, and the cheerful, well-read Mrs Valentine. Together, they swap news, share stories, and complain about health, their bench a hub of local gossip. Life continues: Taissa spoils Vera with treats for her good grades, welcomes her home from school, listens to her tales, and beams with pride at Vera’s dedication to dance lessons. One bright afternoon, as Taissa awaits Vera’s return, she’s joined by Mr Edward, a widower from next door, who talks about the daffodils and coltsfoot carpeting the lawns like tiny suns. Spring’s beauty is in full bloom, and with Vera’s lively mischief, their days are warm and busy. Edward and Taissa begin to meet regularly—reading the papers, walking in the park, discussing recipes, and sharing snippets of their lives. Edward’s own story is bittersweet: he raised his daughter, Anne, alone after losing his wife, and despite his efforts, Anne’s grown distant, raising a son on her own in another city. Unexpectedly, Anne arrives with austere intentions: she insists her father sell his beloved flat and move in with her for “company’s sake”. Edward resists, unwilling to leave his home and his quiet, independent life. Anne, noting his friendship with Taissa, confronts Taissa with suspicion, accusing her of ulterior motives regarding Edward’s property. The harsh words sting, but Anne soon leaves in anger, severing ties with her father. Taissa, embarrassed by the scene, grows distant from Edward—until one day, he waits for her outside, dandelions in hand, apologising for his daughter’s behaviour. He gifts her a wreath of dandelions and offers a jar of his homemade dandelion jam, extolling its health benefits and inviting her to try it in a salad. Together, they share tea with dandelion jam and laughter, and in the quiet evening, stroll to the park with a fresh issue of their favourite magazine. Sitting beneath their old lime tree, their conversation flows, and all worries melt away. For Taissa and Edward, the springtime brings sweet new beginnings—and the simple joys of dandelion jam. Thank you for reading, subscribing, and supporting my stories. Wishing you happiness in life!
Dandelion Jam The snow finally melted away; this year, the frost hadnt been harshjust a gentle, snowy winter. Yet, as...
After I Told My Wife That Her Daughter Isn’t My Responsibility, the Truth About Our Family Was Revealed
After telling my wife that her daughter wasnt my responsibility, the truth about our family came out For a long...
My Husband Refuses to Give Our Flat to Our Daughter: Should We Let Her Move In or Split the Proceeds Equally Between All Our Children?
The flat in question was left to my husband by his aunta modest place tucked right in the heart of...
She Didn’t Want To – But She Did: How Vasilisa’s Desperate Gamble Led to Love and Redemption in a Quiet English Village
Didnt Want To, But Did Lucy never really learned how to smoke, but she was convinced it helped settle her...