З життя
Хто ж то прийшов так рано? – буркнула дівчина, перевертаючись на інший бік.
Марта спала як вбита, коли у двері хтось задзвонив.
— Боже мій. Хто це прийшов так рано? — буркотіла дівчина, перевертаючись на інший бік. Але дзвінок не вщухав.
— Ну чого вам треба від мене, — досить роздратовано сказала Марта, піднялася з ліжка, накинула халат і підійшла до дверей, подивилася у вічко. За дверима стояла зморшкувата бабуся з великим котом на руках.
— Хто там? — грізно спитала Марта. Вона не збиралася відкривати двері, бо слухала про різні історії, але раптом бабуся застогнала. Марта подивилася у вічко ще раз і побачила, як бабуся повільно сповзає по стіні. Кіт вислизнув з її рук і неспокійно бігав навколо неї.
— Та за що мені все це, — подумала дівчина і відчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Зараз я швидку викличу. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила бабусю під пахви і допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Посадивши стареньку на диванчик, вона швидко набрала номер швидкої.
Кіт сидів поруч із бабусею і з цікавістю стежив за дівчиною.
— Все, швидка зараз прибуде. Як вас звати, бабусю?
— Антоніна Семенівна, — прохрипіла старенька. — Документи мої тут, — продовжила вона, вказуючи рукою за спину.
Марта нахилилася, подивилася за спину бабусі і виявила маленький рюкзачок. Вона допомогла старенькій зняти його і дістала документи.
— Тільки, дівчинко, в лікарню я не поїду. Піду, мене онук чекає, я повинна йому грошей принести, а то вижене нас зовсім на вулицю, та й на кого я котика свого залишу?
— Ось лікар приїде і скаже, чи можна вам кудись іти в такому стані. А за вашим котом я догляну. Чому це ви йдете до онука з грішми, а не він до вас?
— О, не питай, дитино, не потрібно тобі це знати.
У цей момент у двері подзвонили, Марта відчинила, і в квартиру зайшли лікар і медсестра. Швидко оцінивши стан бабусі, вони звернулися до Марти.
— Вашу бабулю ми забираємо в лікарню. Поїдемо в п’яту міську. Завтра можете принести передачу і візьміть чашку, тарілку і змінну білизну.
— Нікуди я не поїду, — уперлася бабуся.
— Їдьте, бабусю. Я завтра навідаю вас. А за кота не переживайте. Я обожнюю котів, нам удвох добре буде.
****
Наступного дня Марта встала раніше з однією лише думкою: чому я завжди потрапляю в якісь історії, хоча, з іншого боку, бабуся дуже мила, можливо, ми зможемо потоваришувати.
***
Марта виросла в сім’ї алкоголіків і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала стареньких у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось зав’яже бантик. Іноді навіть пирогами нагодують. Ось і зараз ця бабуся нагадала їй про дитинство, і стало сумно. Батьків уже давно не було на цьому світі, вони отруїлися неякісною горілкою, коли дівчинці було всього 13 років. І тільки завдяки сусідській бабусі Марта не почувалася в дитячому будинку так самотньо, як інші діти. Але коли їй було 16 років, сусідка, Марія Іванівна, померла, і Марта залишилася сама на світі.
***
У свої 23 роки Марта була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її захищати себе самостійно, тому, коли вона вирішила подивитися, що за онук у бабусі, страху у неї не було.
Адресу вона ще вчора подивилася в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Марта швидко опинилася біля потрібного будинку на вулиці Козацькій. Біля під’їзду стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і дівчина вирішила дізнатися у них, може, вони знають що-небудь.
Розмова зав’язалася швидко, і вже через десять хвилин Марта знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.
Виявляється, бабуся жила в цьому будинку багато років і одна виховувала онука, оскільки її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. Потім онук виріс і зв’язався з поганою компанією.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Виганяв бабусю з дому, якщо вона не приносила йому грошей, змушував жебракувати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав. А сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся викликала міліцію, але вони не приїжджали, мовляв, сімейні розборки. Самі розбирайтеся.
Марта наче розлючена. Швидким кроком вона піднялася по сходах і подзвонила в двері. Їй відкрив сонний молодий чоловік з явним алкогольним сп’янінням.
— Ах ти ж мала поганка. Як ти посмів ображати бабусю, чи тобі не соромно?
Марта йшла прямо на хлопця, не даючи йому вставити й слова, — Значить так, недолуге, зараз ти збереш свої речі і поїдеш до своєї квартири, ти мене зрозумів?
Збентежений хлопець мовчки кивнув.
— І якщо я ще раз почую, що ти бабцю образив, я тебе своїми руками вб’ю.
— Так зрозумів, зрозумів, відчепися вже, ти взагалі хто така?
— Яка тобі різниця, хто я така? Не послухаєшся — знайдуть у тебе цікавий пакетик і поїдеш ти на зону, — цю погрозу Марта чула ще в дитячому будинку, хлопці розповідали.
Через хвилин п’ятнадцять хлопець з великою сумкою вийшов з під’їзду, а Марта залишилася прибирати бабусину квартиру. Треба було швидко закінчити, ще Антоніну Семенівну навідати, та в зоомагазин заскочити. Не одна ж тепер живе, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Марту. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
— Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, а от онука я вигнала в його квартиру, і не сперечайтеся. Не діло це — стару людину на вулицю виганяти і кота ображати.
— Дякую тобі, донечко, думала на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
— Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я знову до вас зайду.
***
Через тиждень Марта забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
— Ой як чисто, донечко, як же мені тебе віддячити.
— А мені від вас нічого не треба. Можна я буду називати вас бабусею?
— Звісно можна, моя хороша, що б я без тебе робила?
Кіт сидів задоволений і дивився на бабусю і дівчину. Його годували, холили і леліяли, і не тягали по холодній мокрій вулиці. Що ще треба коту для щастя. А найголовніше — в будинку більше не було цього мерзенного хлопця, який так і норовив пнути кота.
***
Так минув рік. Марта так звикла, що Антоніна Семенівна їй як бабуся, що майже повірила в це сама, тільки онук періодично затьмарював їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Марта переїде до старенької в квартиру, а свою крихітну однокімнатну здасть. Все ж таки гроші.
Марта зразу сказала, що всі гроші від здачі квартири буде віддавати бабусі, що й робила, хоча та й опиралася.
— Бабусю, я й так у шикарній квартирі зараз живу безкоштовно, мені совість не дозволить.
Через рік загинув онук старенької, його вбили в п’яній бійці.
***
Минуло ще два роки, коли Марта зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося зовсім банально: на дільниці в поліклініці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець, ненабагато старший за Марту. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо молоділа, а Марта закохалася вперше в житті.
— Ох, дівчинко моя, хороший він хлопець, не упусти. Такий уважний, ввічливий і порядний.
***
Коли Петро зробив Марті пропозицію, вона розцвіла і аж заплакала від щастя. А коли через рік народився їхній первісток, Марта була найщасливішою мамою на світі, а Антоніна Семенівна найщасливішою прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли вночі Антоніна Семенівна тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Незважаючи на свій поважний вік, вона до останнього зберігала ясний розум і навіть намагалася допомагати Марті. Марта ридала навзрид. Після похоронів довго не могла прийти до тями. І тільки підтримка Петра та її діти допомогли їй змиритися з горем. Уже давно не було того кота з ними. На його місце прийшов інший, з вулиці.
Минув місяць, потрібно було виїжджати з квартири. Адже вона так і залишилася власністю померлої бабусі. Марта не хотіла, щоб бабуся віддавала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи бабусі, Марта несподівано знайшла лист.
«Мартусю, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти ніби повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років.
Дякую тобі, і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у серванті під ящиками. Ти його заслужила, моя улюблена внученька!»
Марта ридала на всі голоси. Антоніна Семенівна і при житті називала її онукою. Але слова «улюблена внученька» вразили дівчину.
— Що трапилося?
Марта простягнула чоловіку лист.
Петро дочитав його і підійшов до серванту. Вийнявши ящики, він виявив під нижнім імпровізований тайничок. У ньому лежав якийсь документ формату А4 і товстий згорток, а також записка.
«Мартусю, тут дарча на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися і відмовлятися безглуздо. А ось гроші в пакеті — це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зумієш ними розпорядитися».
Марта і Петро проживуть довге та щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а потім і правнуками.
Marrying a Disabled Man: A Story Thank you so much for your support, your likes, thoughtful feedback on my stories, for subscribing, and my sincerest gratitude for all donations from me and my five beloved cats. Please, if you enjoyed the story, share it on social media – authors appreciate it more than you’d think!
Marrying Outside the Lines Thank you all for your support, kind comments, and for following my stories. A special heartfelt...
How to Set Your Husband Straight: A Heartfelt Story of Recovery, Five Feline Friends, and Finding Strength After Illness
Reining In My Husband. A Diary Entry Thank you for your kindness, for every like, comment, and thoughtful response to...
A House Full of Uninvited Guests: Or, How My Husband’s Home Became a Never-Ending Refuge for Distant “Relatives,” Strangers, and the Occasional Professor, Complete With Volleyball Tournaments in December and Auntie Marsha’s Famous Pancakes
A House Overrun with Uninvited Guests – Cant these dear souls go and live somewhere else? asked Alice, raising her...
How My Future Mother-in-Law Ruined Our Holiday: The Story of an English Family Vacation Gone Awkward, Complete with Last-Minute Substitutions, Reluctant Travel Partners, and Lessons Learned Before Saying ‘I Do’
Its just Being alone with my daughter on holiday, its frightening, you know? Margaret swept her hand through the air...
“I Gave Birth to Your Son, But We Don’t Want Anything from You” – The Mistress Called Lera’s husband looked at her like a chastened dog. “That’s right, you didn’t mishear me, Lera. I… I had someone else, half a year ago. Just a few times—nothing serious, just a fling. And now, she’s given birth to my son. Recently…” Lera’s head was spinning. Talk about earth-shattering news! Her steady, loving husband, a child on the side! The meaning of what he said barely penetrated. For a moment, she simply stared. He sat across from her, shoulders hunched, hands squeezed tight between his knees. He seemed smaller than usual—deflated somehow. “A son, then,” repeated Lera. “So, you, a married man, now have a son. And it wasn’t your wife who gave birth. Not me…” “Lera, honestly, I didn’t even know. I swear.” “You didn’t know how babies are made? You’re forty, Nick.” “I didn’t know she’d… well, that she’d choose to keep it. We broke up long ago, she’s with her husband now. I thought that was it.” He fumbled with his words. “Then, yesterday, a call: ‘You’ve got a son. Seven pounds, healthy.’ And then she hung up…” Lera stood, legs unsteady, knees like jelly as if she’d just run a marathon. Outside, autumn raged. Lera found herself distracted by the view—beautiful, even now. “So what now?” she asked, her back to him. “I don’t know,” he whispered. “Oh, great answer. A real man’s answer. You don’t know.” She spun around. “Are you going over there? To see him?” Nick, panic in his eyes, managed to mumble, “Lera, she gave me the hospital’s address, said discharge is in two days. She said: ‘Come if you want, don’t if you don’t. We don’t want anything from you.’” “Very noble of her…” Lera echoed. “‘We don’t want anything.’ How naive…” The front door slammed—her two eldest had returned. Instantly, Lera slipped on a smile. Years in business had taught her to keep her head up, even when a deal was falling apart. Their older son poked his head into the kitchen—a tall, broad-shouldered lad, twenty. “Hey, Mum, Dad. You both look glum! Mum, is there any food? We’re starving after training.” “Manty in the fridge, heat it up,” she replied automatically. “Dad, you promised to look at the carburettor on my rust-bucket,” called out her younger son, clapping Nick’s shoulder. The family scene stabbed at Lera’s heart. They called him Dad. Their real father had faded into the background years ago—now just money transfers and the occasional postcard. Nick had raised them: taught them to drive, patched scraped knees, handled school issues. He was their real dad. “I’ll take a look, Alex,” Nick smiled. “Give Mum and me a minute.” They left, clattering plates. Lera turned to him. “They love you,” she whispered. “And yet you…” “Lera, stop it. I love them too. They’re my boys. And I’m not leaving. I’ve told you—it was a mistake, an error in judgment. Nothing serious.” “Nothing serious—just the kind of mistake that leads to changing nappies,” she shot back. Their six-year-old daughter, Maisie, then burst in, and Lera’s composure cracked. Maisie leapt into her dad’s lap. “Daddy! Why are you sad? Did Mum scold you?” Nick pulled her close, burying his face in her pale hair. For her, Lera knew, he would do anything. “No, princess. Just adult stuff. Go pop on cartoons, I’ll be in soon.” With Maisie gone, silence fell again. “Everything’s changed, you know,” Lera said quietly, sitting again. “There’s a son out there, and he needs a dad. That woman says ‘nothing now’, but give it time—when there’s winter coats to buy or doctor’s bills, she’ll ring. And you’ll go. You’re kind-hearted, Nick—you always have been.” He said nothing. “And the money, Nick? Where are you going to get that?” Lera’s words hit their mark. His business collapsed two years ago—their debts paid from her earnings. He scraped by now, but everything important—home, cars, holidays, the kids’ education—came from her. Even his bank card was one attached to her account. “I’ll figure it out,” he muttered. “Driving Ubers at night? Or dipping into my purse to support your lovechild? I bankroll us, and now you’ll bankroll them—with my money?” “She’s not my mistress!” Nick barked. “It was over six months ago!” “Children have a way of binding people closer than any marriage certificate. Will you go to the hospital when they discharge her?” The question hung in the air. Nick covered his face with his hands. “I don’t know, Lera. Human decency says I should—after all, it’s not the child’s fault.” “And what about human decency toward me? Toward Maisie and the boys? You’ll hold that child, and you’ll get attached. Soon it’ll be weekly visits… then weekends away. You’ll start lying—to me, to the kids.” Nick grimaced. “She’s eight years younger than me, Nick. Thirty-two. She gave you a son—your own, flesh and blood. My sons aren’t yours by blood, as much as you raised them. That boy out there—he is.” Nick protested: “Nonsense. The boys are mine. I raised them.” “Men always want a legacy. Their very own.” “We have Maisie!” “She’s a girl, Nick…” Nick stood abruptly. “Enough! Stop pushing me out the door. I said I’m staying. I can’t just ignore the fact that somewhere there’s my own son. If you want me gone, I’ll leave—right now, pack my things and be gone. But don’t try to blackmail me, Lera!” Lera froze. If she said “leave” now, he would go—foolish, prideful, and broke. But he’d go straight to them. There, he’d be a hero, a savior, father—albeit a penniless one, but theirs. And then she’d lose him for good. Despite the pain, she didn’t want that. The children loved him. She did, too. “SIT,” she whispered. “No one’s throwing you out.” He hesitated, breathing heavily, then sat. “Lera, I’m sorry. I’m such a fool…” “A fool,” she agreed. “But MY fool…” That evening, Lera helped Maisie with homework, checked work emails… but her thoughts kept drifting. She pictured the other woman, young and beautiful, probably feeling victorious. “We don’t want anything!”—the most damning move of all. No demands, no drama, just presenting the facts. That pricks a man’s pride—makes him want to be the hero. Nick tossed and turned at night; Lera lay awake, staring into the dark. She was forty-five: gorgeous, stylish, successful—but aware that youth was not forever. The future belonged to that other woman. * The next morning was harder still. The boys ate quickly and left. Maisie cornered her father: “Daddy, braid my hair? Mum doesn’t do it right!” Nick obliged, his large hands strangely gentle. Lera sipped her coffee and watched: here was her husband—warm, familiar, hers. And out there was another child, who had the same claim. How was this fair? “Nick,” she said, as Maisie rushed off to dress. “We need to decide—now.” He set the brush aside. “I thought about it all night.” “And?” “I’m not going to the hospital.” Lera felt something tighten in her chest, but hid it. “Why?” “Because if I go, I’ll give hope—to her, to myself, to that child. I can’t be a part-time dad, split between two homes. I don’t want to lie to you, Lera. I don’t want to steal time from Maisie or the boys.” He looked at her, exhausted. “I chose you eleven years ago. You’re my wife. This—this is my family.” “And the boy?” Even she was surprised to hear herself ask it. “I’ll pay support. Through the courts or with a bank account—whatever’s needed. But visits? No. Better he grows up never knowing me, than waiting for a father who’s just watching the clock, desperate to get home to his real family. That’s fairer.” Lera was silent, rolling her wedding ring around her finger. “You’re sure you won’t regret this?” “I probably will,” Nick admitted. “I’ll worry, I’m sure. But if I go, I lose you—and you won’t stand for that. You’re strong, but not made of stone. You’ll start to hate me, and I can’t let that happen.” He crossed the kitchen, resting his hands on her shoulders. “I don’t want another life. I want you—and the kids. The rest is the price for my mistake. I’ll pay in money, and only in money. No time. No attention. That’s all I’ve got to give.” She placed her hand over his. “Your own money?” she smirked. “I’ll earn it. I’ll find a way. I’ll never ask for your help with this.” And with that, she was at peace. Her husband may not have behaved honourably toward her, but these were exactly the words she had needed. No sharing. The other woman could deal with her choices. Nick never went to the hospital. The mistress soon flooded his phone with angry voicemails. He told her bluntly: she could expect financial support, nothing more. She hung up, and for half a year—there wasn’t another word from her. Lera was more than satisfied with that.
I’ve had a son by you, but we want nothing from you, rang the voice down the phone his mistress....
Gathered My Things and Set Off in Peace, My Wife Declared
Emily packed her suitcase, scrawled off in peace on a napkin, and drifted out the door like a sigh. Yesterday....
The Estranged Relative Who Came Knocking
How do you picture that, Mum? Ilya snapped, looking annoyed. Im supposed to live two weeks with a complete stranger?...
Move to Your ‘Own Territory’ – Declared the Husband
Move out to your own place, he said, his voice flat as dinner plates clattered. Victor had waited too long...