Хто ж це приходить так рано? – пробурмотіла дівчина, перевертаючись на інший бік.

На світанку в двері зателефонували. Олеся спала, мов убита.

– Господи, кого несе з самого ранку? – пробурмотіла вона і перевернулася на інший бік. Звонок не припинявся.

– Та що вам від мене потрібно, – сказала вже більш роздратовано Олеся і встала. Накинувши халат, підійшла до дверей і глянула у вічко. За дверима стояла пом’ята бабуся з великим котом на руках.

– Хто там? – грізно запитала Олеся. Відчиняти двері вона і не збиралася, наслухалася про різні історії. Але раптом бабуся застогнала. Олеся глянула ще раз у вічко і побачила, як та повільно сповзає по стіні. Кіт випав з її рук і хвилююче бігав навколо.

– Що ж мені з цим робити, – подумала дівчина і відчинила двері.

– Бабусю, вам погано? Я зараз швидку викличу. Все буде добре, потерпіть.

Вона підхопила бабусю під руки і допомогла їй зробити кілька кроків до квартири. Садовивши її на диванчик, кинулася викликати швидку. Кіт сидів поряд з бабусею і з цікавістю стежив за дівчиною.

– Все, швидка вже в дорозі. Як вас звати, бабусю?

– Антоніна Семенівна, – прошепотіла вона, показуючи рукою за спину.

Олеся нахилилася і подивилася за спину. Виявила там невеликий рюкзачок, зняла його з бабусі і дістала документи.

– Тільки, дівчинко, в лікарню я не поїду. Треба йти, онук чекає грошей, інакше нас виганять на вулицю. А котика мого куди залишу?

– От коли лікар приїде, тоді й зрозуміємо, чи можна вам кудись іти. А котика я догляну. Чому ваш онук не приходить сам по гроші?

– Ой, не питай, доню, нащо це тобі знати.

В цей момент пролунав дзвінок у двері, Олеся відкрила, зайшли лікар і фельдшер. Оцінюючи стан бабусі, вони повернулися до Олесі.

– Вашу бабусю доведеться взяти в лікарню. Поїдемо в п’яту міську. Завтра можете принести передачу, не забудьте чашку, тарілку та змінну білизну.

– Нікуди я не піду, – уперлася бабуся.

– Їдьте, бабусю. Я завтра до вас прийду. А за котика не хвилюйтеся, я котів обожнюю, нам з ним буде добре.

Наступного дня Олеся прокинулася рано з мислю: ну чому я завжди в якийсь халепи потрапляю. Хоча, з іншого боку, бабуся мила, може, ми потоваришуємо.

Олеся виросла в сім’ї алкоголіків і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства любила бабусь на подвір’ї. Хтось по голівці погладить, хтось бантик зав’яже. А хтось навіть пиріжками нагодує. Ця бабуся нагадала Олесі про дитинство, і їй стало сумно. Батьки давно відійшли в інший світ, вони отруїлися самогоном, коли дівчинці було лише 13. І лише завдяки сусідці Олеся в дитбудинку не почувалася так самотньо, як інші діти, але її не стало, коли Олесі було 16. А вона залишилася зовсім одна на білому світі.

У 23 роки Олеся була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її захищатися самостійно, тому, коли вона вирішила дізнатися, що ж то за онук такий у бабусі, страху не було. Адресу вона звірила в бабусиному паспорті, коли передавала документи медикам. Йти було недалеко, і Олеся швидко опинилася біля потрібного будинку на вулиці Миру. Біля під’їзду стояла лава, на якій сиділи двоє бабусь, і дівчина вирішила з ними поспілкуватися.

Розмова зав’язалася швидко, і вже за десять хвилин Олеся знала всі історії з життя нової знайомої. Виявляється, бабуся жила в цьому під’їзді багато років і сама виховувала онука, бо її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. А потім онук виріс і зв’язався з поганою компанією. Зараз йому було 18, але вів себе жахливо, виганяв бабусю з дому, якщо вона не приносила грошей, примушував попрошайничати, погрожуючи вбити кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав в оренду, а сам оселився там, де тепліше. Скільки разів бабуся міліцію викликала, та вони не приїжджали, мовляв, розбирайтесь самі.

Олеся ніби збожеволіла. Швидким кроком піднялася і подзвонила в двері. Їй відчинив заспаний хлопець, явно під впливом алкоголю.

– Як тобі не соромно ображати бабусю? Ти просто не маєш совісті!

Олеся напосіла на юнака, не даючи сказати слова, – так ось що, хлопче, збирай свої речі і їдь у свою недоступну. Зрозумів мене?

Спантеличений юнак мовчки кивнув.

– І якщо я почую ще раз, що ти бабусю ображаєш, я тобі власноруч покажу!

– Так зрозумів, я зрозумів, вже відчепись, сама хто?

– А тобі яка різниця, хто я? Якщо не послухаєшся, знайду у тебе цікавий пакетик, і поїдеш у зону, – пригрозила Олеся, спираючись на розповіді хлопців із дитбудинку.

За 15 хвилин юнак зібрав свої речі і вийшов. А Олеся залишилася прибрати бабусину квартиру. Треба було закінчити швидше, аби ще відвідати Антоніну Семенівну і заглянути до зоомагазину. Тепер життя не самотнє – є і кіт.

Антоніна Семенівна була в захваті, побачивши Олесю. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.

– Це вам покушати. І не хвилюйтеся. Кот ситий, а онука я виселила до нього на квартиру. Це неправильно, коли старих з дому виганяють і котів кривдять.

– Дякую тобі, дівчинко, думала, на вулиці помиратиму, нікому не потрібна.

– Мені ви потрібні і ваш котик. Все, відпочивайте, завтра я прийду знову.

Через тиждень Олеся забрала бабусю з лікарні і привела її до дому.

– Як чисто, дівчинко, як же мені тебе віддячити?

– Нічого мені від вас не потрібно. Можна я буду називати вас бабусею?

– Звісно, можна, моя хороша, без тебе б не впоралася.

Кіт сидів щасливий, дивився на бабусю і дівчину. Його годували, пестили, не таскали по холодній вулиці. Що ще коту треба для щастя? А найважливіше – в домі не було того парубка, який постійно намагався пнути кота.

Так рік пройшов. Олеся настільки звикла до Антоніни Семенівни, що та стала для неї бабусею. Періодично вона сумувала через онука, але вони з бабусею вирішили, що Олесі краще переїхати до бабусі, а свою невеличку однокімнатну здавати. Все ж додаткові гроші. Олеся відразу сказала, що всі гроші від оренди віддаватиме бабусі, що так і робила, навіть якщо та заперечувала.

– Бабусю, я живу у чудовій квартирі безкоштовно, совість мені не дозволить інакше.

Через рік онук бабусі загинув у п’яній бійці.

Минуло ще два роки, і Олеся зустріла свого майбутнього чоловіка. Це було дуже банально. У поліклініці змінився лікар, і приходив до них молодий хлопець, ненабагато старший за Олесю. Він так уважно ставився до бабусі, так чудово призначав лікування, що бабуся помолоділа, а Олеся закохалася вперше в житті.

– Ой, дівчинко моя, гарний він хлопець, не впусти. Такий уважний, вихований і порядний.

Коли Петро зробив Олесі пропозицію, вона розцвіла і розплакалася від щастя. А коли через рік народився їх первенець, Олеся була найщасливішою мамою на світі. А Антоніна Семенівна – найщасливішою прабабусею.

Вони прожили разом ще 12 років, коли Антоніна Семенівна тихо відійшла у вічність у віці 95 років. Незважаючи на свій поважний вік, вона до останнього зберігала ясний розум і навіть намагалася допомагати Олесі. Олеся плакала невтішно. Після похоронів не могла тривалий час опанувати себе. І лише підтримка Петра і дітей допомогли їй упоратися із горем. Старий кіт пішов з життя, але на його місці з’явився інший, знайда.

Минуло місяць, настав час з’їжджати з квартири, адже вона так і залишалася власністю бабусі. Олеся не хотіла, щоб бабуся передавала їй квартиру, хоча та наполягала. Розбираючи документи бабусі, несподівано знайшла листа.

«Олесю, дівчинко моя! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти ніби повернула мені мою донечку. Віку. Якби не ти, я б не прожила такі щасливі роки. Дякую тобі і, будь ласка, прийми подарунок, він у серванті під ящиками. Ти насправді заслужила його, моя улюблена внучко!»

Олеся плакала голосно. Антоніна Семенівна і при житті називала її внучкою. Але слова «улюблена внучка» потрясли дівчину.

– Що сталося?

Олеся простягнула чоловіку лист.

Петро дочитав його і підійшов до серванта. Вийнявши ящики, виявив під нижнім імпровізований тайничок. Там лежав якийсь аркуш формату А4 та товстий пакунок із запискою.

«Олесю, тут дарча на квартиру. Вона вже давно оформлена, тому сперечатися та відмовлятися безглуздо. А гроші в пакеті – це твої від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти вмієш ними розпорядитися.»

Олеся і Петро проживуть довге і щасливе життя в оточенні дітей, онуків, а потім і правнуків.