Хто ж це рано приперся? – пробурмотіла дівчина, перевертаючись на інший бік.

Віка спала без задніх ніг, коли в двері хтось постукав.
– Господи, хто ж це в таку рань? – пробурмотіла дівчина і перевернулася на інший бік. Але дзвінок не припинявся.
– Ну що вже вам треба від мене, – доволі роздратовано сказала Віка і встала. Накинувши халат, підійшла до дверей і поглянула у вічко. За дверима стояла пом’ята бабуся з великим котом на руках.
– Хто там, – грізно промовила Віка; ясна річ, відчиняти двері вона не збиралася, начулася про різне. Але раптом бабуся застогнала. Віка поглянула у вічко ще раз і побачила, як старенька повільно сповзає по стіні. Кіт випав з її рук і стривожено бігав навколо неї.
– Та за що ж мені все це таке? – подумала дівчина й відчинила двері.
– Бабусю, вам погано? Зараз я швидку викличу. Все буде добре, потерпіть.
Вона підхопила стареньку під пахви і допомогла їй зробити декілька кроків до квартири. Усадивши бабусю на диванчик, кинулася викликати швидку.
Кіт сидів поряд зі старенькою і з цікавістю спостерігав за дівчиною.
– Все, швидка зараз буде, як вас звати, бабусю?
– Антоніна Семенівна, – прошепотіла старенька, – документи мої тут, – продовжила і показала рукою за спину.
Нахилившись і заглянувши за спину, Віка виявила невеличкий рюкзак. Вона допомогла бабусі його зняти й дістала документи.
– Тільки дочко, в лікарню я не поїду. Піду вже, мене онук чекає, я йому грошей маю принести, щоб не вигнав нас зовсім на вулицю, а на кого я котика свого залишу?
– От прийде лікар і скаже, чи можна вам кудись у такому стані йти. А за вашим котом я пригляну. Чому це ви йдете до онука з грошима, а не він до вас?
– Ой, не питай, дочко, не треба тобі цього знати.

У цей момент у двері подзвонили, і Віка відчинила, впустивши лікаря та медсестру.
Швидко оцінивши стан старенької, вони звернулися до Віки.
– Вашу бабусю ми забираємо в лікарню. Поїдемо в п’яту міську. Завтра можете принести передачу і захопіть кружку, тарілку і змінну білизну.
– Нікуди я не поїду, – сперлася старенька.
– Їдьте, бабусю. Я завтра до вас прийду навідатися. А за кота не переживайте. Я обожнюю котів, нам удвох добре буде.
****

Наступного дня Віка прокинулася раніше з однією думкою, – ну чому я завжди потрапляю в якісь історії, хоча з іншого боку бабуся дуже мила, може зможемо подружитися.
***

Віка зросла в родині алкоголіків і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства обожнювала бабусь у дворі. Хтось по голівці погладить, хтось бантик зав’яже. А хтось навіть пиріжками нагодує. Ось і зараз ця старенька нагадала Віці про її дитинство і їй стало сумно. Батьків уже давно не було на цьому світі, вони отруїлись сурогатною горілкою, коли дівчинці було всього 13. І лише завдяки сусідській бабусі Віка не почувалася в дитячому будинку так самотньо, як інші діти. Але коли їй було 16, не стало і сусідки, Марії Іллівни, і Віка залишилася сама у цьому світі.
***

У свої 23 роки Віка була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її захищати себе самостійно, тому, коли вирішила сходити подивитися, що ж там за онук такий, вона не боялася.
Адресу вона ще вчора переглянула в паспорті старенької, коли передавала документи медикам.
Йти було недалеко, і Віка швидко опинилася біля потрібного будинку на вулиці Комунарів. Біля під’їзду стояла лавка, на якій сиділи дві старенькі, і дівчина вирішила розпитати їх, може, вони щось знають.
Розмова зав’язалася швидко, і вже за десять хвилин Віка знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.

Виявилося, бабуся жила в цьому будинку вже багато років і сама виховувала онука, бо її дочка і зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. А потім онук виріс і зв’язався з поганою компанією.
Зараз йому було 18 років, але поводився він жахливо. Вигоняв бабусю з дому, якщо та не приносила йому грошей, змушував жебракувати, погрожуючи вбити її котика. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав. А сам перебрався туди, де тепліше і ситніше. Скільки разів бабуся викликала поліцію, та не приїжджали, мовляв, сімейні розбори, самі мовляв, розбирайтеся.

Віку наче розвезло. Швидким кроком вона піднялася сходами і подзвонила у двері. Їй відкрив заспаний молодий чоловік у явно алкогольному сп’янінні.
– Ах ти ж малий негідник. Як смів бабусю свою ображати, та як тобі не соромно!

Віка, наче танк, пішла прямо на хлопця, не даючи йому навіть слова вставити. – Значить так, шмаркачу, ти зараз збираєш свої речі і їдеш на свою хату, усе зрозумів?
Онімілий хлопець мовчки кивнув.
– І якщо я ще раз почую, що ти бабусю образив, своїми руками тебе покараю.
– Та зрозумів, зрозумів, відчепись уже, ти взагалі хто така?

– Яка тобі різниця, хто я, не послухаєшся по-хорошому, знайдуть у тебе “цікавий пакетик” і поїдеш ти на зону, – цю страшилку Віка почула ще в дитячому будинку, пацани розповідали.

За декілька хвилин хлопець з великою сумкою вийшов із під’їзду, а Віка залишилася прибирати в бабусиній квартирі. Потрібно було швидко закінчити, ще Антоніну Семенівну провідати, та в зоомагазин заскочити. Вона ж тепер живе не сама, а з котом.
***

Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Віку. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.
– Це вам підкріпитися. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, от тільки онука я вашого вигнала на його квартиру і не сперечайтесь. Не діло це – старого на вулицю гнати і кота ображати.
– Дякую тобі, дочко, думала на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.
– Мені ви потрібні і вашому коту теж. Все, відпочивайте, завтра я до вас знову приїду.
***

Через тиждень Віка забрала бабусю з лікарні і привезла її додому.
– Ой як чисто, дочко, як мені тебе віддячити.
– А мені нічого не потрібно від вас. Можна я буду називати вас бабусею?
– Звичайно можна, моя хороша, що б я без тебе робила.

Кіт сидів задоволений і дивився на стареньку і дівчину. Його годували. Дбали і піклувалися, і не тягали по холодній мокрій вулиці, що ще коту потрібно для щастя? А головне в домі не було цього мерзенного хлопця, який так і намагався штовхнути кота.
***

Так минув рік. Віка настільки звикла, що Антоніна Семенівна їй як бабуся, що майже повірила в це сама, от тільки онучок періодично псував їй настрій. Тому вони з бабусею вирішили, що Віка переїде до старенької в квартиру, а свою маленьку однокімнатну здаватиме. Все ж грошики.
Віка одразу сказала, що всі гроші з оренди квартири віддаватиме старенькій, що сумлінно і робила, хоч та і противилася.
– Бабусю, я ж у шикарній квартирі зараз живу безкоштовно, мені так совість не дозволить.

Через рік загинув внук старенької, його вбили в п’яному бійці.
***

Минуло ще два роки, коли Віка зустріла свого майбутнього чоловіка. Це трапилося цілком буденно. На ділянці у поліклініці змінився лікар і до них почав приходити молодий хлопець, трохи старший за Віку. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся прямо помолоділа, а Віка закохалася Вперше в своєму житті.
– Ох, дівчино моя, хороший він хлопець, не впусти. Такий уважний, ввічливий і порядний.
***

Коли Петро зробив Віці пропозицію, вона розцвіла і аж заплакала. Стільки щастя у неї було. А коли через рік народився їхній первісток, Віка була найщасливішою на світі мамою. А Антоніна Семенівна найщасливішою на світі прабабусею.
Вони прожили разом ще 12 років, коли Антоніна Семенівна вночі тихо пішла у світ інший у віці 95 років. Незважаючи на свій солідний вік вона до останнього зберігала світлий розум і навіть намагалася допомагати Віці. Віка плакала ридма. Після похорону довго не могла оговтатись. І лише підтримка Петра та її діти допомогли їй змиритися з горем. Уже давно не було з ними того кота. На його місце прийшов інший, безпритульний.

Минув місяць, потрібно було з’їжджати з квартири. Адже вона так і залишалася власністю померлої бабусі. Віка не хотіла, щоб старенька віддала їй квартиру, хоча та наполягала.
Розбираючи документи старенької, Віка несподівано знайшла лист.
«Віко, дівчинко моя! Якби ти знала скільки щастя ти мені подарувала. Ти начебто повернула мені мою донечку, Віку. Якби не ти, я б не прожила стільки щасливих років. Дякую тобі і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у серванті під ящиками. Ти його заслужила, моя улюблена онучко!»

Віка ридала вголос. Антоніна Семенівна і за життя називала її онукою. Але от слова улюблена онучка вразили дівчину.
– Що сталося?
Віка простягнула чоловікові лист.
Петро дочитав його і підійшов до серванту. Витягнувши ящики, він виявив під нижнім імпровізований тайничок. У ньому лежав якийсь папір формату А4 і товстий згорток.
«Віко, тут дарча на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися і відмовлятися безглуздо. А от гроші у пакеті – це твої кошти від оренди квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зумієш ними розпорядитися»

Віка та Петро проживуть довге і щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а потім і правнуками.