Хвостатий рятівник!

Хутровий ангел-охоронець!

Це сталося, коли я закінчувала 11 клас. Ввечері в школі проходили підготовчі курси. Темніло рано, треба було йти далеко через приватний сектор. Зазвичай я поверталася з подружками-близнючками, але того дня вони захворіли на грип.

Я вийшла зі школи. Було вже зовсім темно. Біля ґанку сидів величезний ротвейлер. Як тільки я вийшла, він підвівся і пішов поруч зі мною, біля лівої ноги.

Спочатку я з острахом дивилася на собаку. Але він йшов упевненим кроком, весь час ліворуч, на одній і тій же відстані від мене.

Йти було довго і нудно, і я запитала собаку:

— Гей, красуня, ти ж знаєш, що я не твоя господарка?

Мені здалося, що собака кивнув, потім він махнув хвостом і тицьнувся вологим носом мені в пальці.

— Хороша дівчинка! — я погладила широкий лоб, пухнасту спину. — Значить, ідемо в одну сторону?

Собака підлізла під мою руку.

Я йшла і розповідала собаці про Сергійка, в якого тоді була закохана, про бабусю і дідуся. Звучить дивно, мабуть. Але вона була чудовою співрозмовницею, слухала уважно, ворушила великими вухами й не перебивала.

За розмовами я не помітила, як пройшла майже половину дороги. У цей момент мене наздогнав автомобіль. Машина різко загальмувала і повільно котилася поруч зі мною. Мені стало страшно. У місті якраз ходили чутки про кілька зґвалтувань. Казали, що в цьому був замішаний син одного з директорів шкіл, і що хлопця ніколи не покарають. У машині гучно грала музика, всередині сиділи четверо. Всі п’яні. Автомобіль зупинився. Один з хлопців вийшов і спробував ухопити мене за руку:

— Дівчино, сідай в машину.

Я озирнулася. Навколо нікого. Лише п’яні хлопці і я. Що робити?

І в цей момент собака почала голосно гавкати, шерсть на її загривку стала дибом, вона оскалила зуби.

— Дівчино, прибери собаку!

Але собака продовжувала голосно гавкати, вона кидалася на хлопця й намагалася ухопити його за зап’ястя. Той заскочив у машину. Машина швидко поїхала.

Собака миттєво заспокоїлася й притиснулася до мене. Я хвилин десять гладила її тремтячими руками, мене било нервове тремтіння:

— Дякую, хороша, надійна, дякую, дякую…

Потім ми пішли далі. Я і собака. Вона провела мене до під’їзду. Всередину не зайшла. Лише підштовхувала мене носом — іди додому.

Я подивилася на собаку:

— Зачекай, я винесу щось смачненьке…

Собака трохи відступила назад. У неї були особливі очі. Бурштинові, золотисті, вони ніби випромінювали сонцем і теплом. Ніби це й не собака була зовсім…

Я швидко піднялася на 3-й поверх:

— Бабуню, там собака, дати щось поїсти, просто зараз…

Я скинула взуття, вискочила на балкон, розташований з протилежного боку будівлі. І… собака чекала під балконом. Вона встигла оббігти дім. Як вона могла знати, що я визирну? Знала.

Подивилася на мене, помахала хвостом:

— Ти вдома? Ну, все гаразд!

І побігла займатися своїми справами далі.

Бабуся, коли почула цю історію, сказала, що це був Аангел-охоронець.

А ти як думаєш? Так? І знаєш, я пам’ятаю її очі… Сонячно-бурштинові. Я пам’ятаю їх досі. І знаєш, оте особливе тепле світло я іноді бачу в очах людей… Мені здається, так світиться любов.