Кіт, що виграв боротьбу за місце у ліжку

Кіт дрімав поруч з дружиною, впираючись у неї спиною та відштовхуючи мене всіма чотирма лапами. Вранці ж він зухвало витріщався на мене, немов кпиничав. Я лаявся, але зробити нічого не міг. Улюбленець, бачте. Пухнастик і сонечко. Дружина сміялася, мені ж було не до сміху.

Цій самій «пухнастичці» смажили рибку, виймали з неї кісточки, а хрустку шкірку складали акуратною гірочкою біля теплих, ще димлячих шматочків на його тарілці.

Кіт вивів на мене криву посмішку, немов казав:
«Ти невдаха, а справжній господар тут — я».

Мені діставалися залишки, які горобцеві не годилися. Одним словом — знущався, як міг. А я мстився: то підштовхну його від миски, то зіштовхну з дивану. Війна, і годі.

Інколи в мої капці підкладали «міни» із сміття. Дружина ж, регочучи, казала:
— Сам винен — чого його дратуєш?

І гладила свого «ангелятко». Кіт дивився на мене зверхньо. Я зітхав. Що поробиш? Дружина в мене одна — тут і сперечатися марно. Терпів.

Але того ранку…
Збираючись на роботу, я почув з передпокою розпачливий крик Марічки. Кинувшись туди, побачив майже сюр: шість кілограмів розкуйовдженої шерсті з кігтями кидалися на дружину, мов бик на червону хустку.

Побачивши мене, звір скочив на груди, штовхнув так, що я вилетів у коридор. Схопивши стілець навідмаш, я прикрив дружину, потягнув її у спальню. Кіт, стрибнувши, вдарився об ніжку меблів і пронизливо завів.

Та це його не спинило. Він продовжував атаку, доки двері не замкнулися. Ми слухали шипіння за дверима, потім мазали подряпини спиртом.

Стоячи в кімнаті, Марічка дзвонила на роботу, пояснюючи, що кіт розлютився й нам треба до лікарні. Потім я слово-в-слово повторив начальнику.

Раптом…
Земля здригнулася. На кухні вилетіли шибки, у ванній тріснуло вікно. Я впустив телефон. Настала мертва тиша. Забувши про кота, ми вибігли з кімнати.

Перед будинком темніла величезна вирва. Навколо валялися уламки сусідського газового авто з балонами. На парковці перевернуті машини, мов черепахи, крутили колесами. Десь далеко вили сирени.

Остовпілі, ми обернулися до кота. Він сидів у кутку, притиснувши до грудей зламану лапу й тихо скиглив.

Дружина, скрикнувши, підхопила його. Я вихопив ключі, і ми помчали сходами, не промовивши слова. Сім поверхів — на одному диханні.

Хай вибачать постраждалі від вибуху, але наш поранений був важливіший.

На щастя, авто стояло за будинком. Ми помчали до знайомого ветеринара. На душі свербіли котики.

За годину Марічка вийшла з клініки, тримаючи «скарб». Він демонстрував усім у черзі забинтовану лапку. Люди, довідавшись про вибух, кинулися гладити його.

Повернувшись, дружина приготувала його улюблену хрустку коропчину з кісточками, мені ж дісталися залишки.

Кіт, кульгуючи, підійшов до миски, спробував зробити зневажливу міну — вийшла гримаса болю.
Я швидко закінчив їсти, поклав у його миску свій шматок, очищений від кісток.

Він витріщився на мене, підійняв лапу й тихо «мяу».

Я взяв його на руки, підніс до обличчя:
— Може, я й невдаха. Та якщо в мене є така дружина й такий кіт — то я найщасливіший невдаха у світі.

Поцілував у вушко. Він бурмотів, штовхнувшись лобом у щоку.

Поставивши його на підлогу, ми з Марі