Коли доньці виповнився місяць, до нас прилетіла прабабуся, щоб побачити правнучку

…Коли дочці виповнився місяць, до нас прилетіла – за три тисячі кілометрів – моя бабуся, щоб подивитися на правнучку. І одного разу вдень мала сильно заплакала, годували-гойдали – нічого не допомагало. І саме тоді на сцену вийшов справжній майстер. Бабуся взяла малечу міцненько і почала гойдати, вгору-вниз, енергійно, та співати пісню, ту саму, яку я з дитинства пам’ятаю, власного її написання, а може, ще й її мами: «Ти моя ріднесенька, ти моя лапочка, а бай-бай, а бай-бай, мою дитининоньку качай» – і так багато разів з варіаціями. Кожен звук, кожну інтонацію пам’ятаю й досі. Ми тоді вже, звичайно, були втомлені від нічних прокидань і всієї звичної метушні з новонародженою, спати хотілося постійно. І ось дочка почала затихати – думаю, дай і я приляжу, хоч трохи подрімаю. А бабуся все співає. Через п’ять хвилин прийшов чоловік, теж ліг поруч і миттєво заснув. Потім з’явився син, йому було майже десять, і взагалі вдень він ніколи не спав. Але тут він рішуче ліг між нами – і затих. Опиратися було неможливо цьому «а бай-бай, а бай-бай…» Всі спали до самого вечора, виспалися досхочу. Це одне із найщасливіших спогадів у моєму житті, як ми спимо всі, покотом, а над нами бабусин голос, якому так солодко віддатися у владу, довіритися повністю і кожною клітинкою відчути спокій та захищеність…