Коли дитина з’явилася на світ, акушерка сказала мамі, що вона буде щасливою – народилася в сорочці.

Коли Олеся з’явилася на світ, акушерка сказала її мамі, що дівчинка буде щасливою – вишита сорочка на ній. До п’яти років Олеся дійсно була щасливою: мама плела їй косички, читала книжки з малюнками, хоча іноді сердилося, коли Олеся не хотіла запам’ятовувати букви, а тато вчив її їздити на велосипеді та брав із собою на дачу, дозволяючи їй керувати на польовій дорозі.

Коли їй виповнилося п’ять років, батьки повідомили, що скоро у Олесі з’явиться братик.

– Буде подарунок на день народження.

Подарунок дійсно з’явився до дня народження і відібрав у Олесі всі подальші свята: з першого ж року Назар став займати особливе місце в їхній родині. Спершу, бо був маленьким, а потім, тому що проявив себе як вундеркінд.

Читати Назар навчився раніше, ніж Олеся, яка і в двадцять років читала не швидше за першокласника (нині б це назвали дислексією, але тоді таких слів не знали і відправили Олесю в корекційний клас), рахував так, що вчителька математики взялася за голову і побігла дзвонити своєму професору Олексію Івановичу, не говорячи вже про те, що Назар писав, нехай і специфічні, але дуже оригінальні вірші.

Отак обірвалося щасливе життя Олесі — вона мала не лише один спільний день народження з братом, але й все в її житті тепер оберталося навколо Назара. Саме Олеся водила брата до школи і на англійську, у басейн і до професора Олексія Івановича, у музичну школу і на поетичний гурток. При цьому, коли вона сама захотіла піти на гурток домоводства, мама обурилася:

– Ти що, хочеш, щоб я звільнилася і сама водила Назарека до професора і в музичну школу? Завжди ти думаєш тільки про себе!

І Олеся здалася. До того ж, якщо вона все робила правильно: не плутала складний розклад Назара, готувала по два блюда на вечерю (Назар із шести років став вегетаріанцем, а тато дня не міг прожити без м’яса), і особливо коли приносила додому гроші (вечорами вигулювала сусідських собак), мама її хвалила і гладила по коротко остриженій голові.

Волосся Олесі підстригли, бо мамі тепер ніколи було її заплітати, потрібно було повторювати ранком з Назаром англійську або записувати вірші, які він придумав вночі, а сама Олеся робила неохайний хвіст з «петухами», і вчителька писала у щоденник зауваження червоною ручкою. Мама зауваження не любила і відвела дочку до перукарні, де їй зробили коротку стрижку, цілком симпатичну, але Олеся все одно плакала всю ніч за своїми косами.

– Ось закінчиш школу, і роби тоді, що хочеш, – говорила мама, коли Олеся слабо намагалася щось заперечити на черговий обов’язок, пов’язаний з братом. – Тобі яка різниця, ти все одно нічого не робиш, тільки рецепти свої читаєш.

Після школи, не лише Олесиної, але й Назарової, вона остаточно не отримала свободи — на той час, окрім того, що вона мала готувати йому сніданок, обід і вечерю з високим вмістом корисних речовин, прасувати і прати одяг та виконувати інші побутові дрібниці, Олеся ще стала його секретарем. Вона вела розклад брата, стежила за конкурсами і олімпіадами, сортувала його листи. Коли вона натякнула, що хоче працювати в собачому притулку, тепер вже не тільки мама, але й Назар почав її картати, скаржачись, що без неї він зовсім пропаде.

І Олеся знову здалася.

Тільки раз вона повстала проти звичної несправедливості — коли зустріла Бориса.

Борис не був вродливим — він був високим, повним, цілі дні сидів за комп’ютером, пишучи коди. Родичі подарували йому собаку в надії, що той стане хоч трохи гуляти. Але замість цього він найняв Олесю — так вони і познайомилися. І якось само собою сталося, що дуже скоро, після вигулу його собаки, вона залишалася у нього на ніч.

Мама дзвонила і вимагала йти додому — вона терпіти не могла прасувати сорочки, а Назар тільки в них і ходив. Назар також телефонував і скаржився, що нікому точити його олівці, тато знову приніс пиріжки, а більше і нічого їсти, бо мама на черговій дієті.

– Залиште мене в спокої! — кричала Олеся. — Я вам не служниця!

Борис цілував її в мокрі очі, обіцяв, що одного разу вони одружаться. А потім поїхав в Америку, отримавши вигідну пропозицію по роботі.

– Вибач, — тільки й сказав він.

Коли оголосили, що Назар отримує премію, батьки від гордості мало не лопнули — всім сусідам розтрубили, мама терміново побігла записуватися в салон краси, а татові особливо цікаво було, скільки грошей отримав Назар, бо йому дуже хотілося купити нову машину, але грошей не вистачало, так що, може, син розділить із ним цілу суму.

Роботи у Олесі додалося — окрім звичайних обов’язків, їй довелося вести активне листування, бронювати квитки на літак, шукати готель з басейном та вегетаріанським столом, і так далі. Вона так втомилася, що, коли вони прилетіли і все було готове: і смокінг, і промова, і натовп глядачів вже чекав у залі, — Олеся втомлено поцілувала брата в щоку, стоячи за кулісами, і пішла в зал, надіючись, що батьки зайняли їй місце.

Високий охоронець, який стояв у виходу в зал, перегородив їй шлях і сказав:

– Обслуговуючому персоналу туди не можна.

– Що? — не зрозуміла Олеся.

– Зачекайте свого господаря за кулісами, — пояснив інший, молодший, з нахабним оцінювальним поглядом. — У такій старій сукні туди робити нічого.

Олеся опустила очі на свою стареньку сукню — не те, щоб у неї не було іншої, просто вона не встигла переодягтися. Але все ж вона не виглядала занадто непоказно, так що справа була зовсім не в сукні, а в тому, що її і справді прийняли за обслуговуючий персонал. Але, вони близькі до істини — служниця, вона і є служниця.

Брат подивився на неї довгим здивованим поглядом, і на мить Олесі здалося, що зараз він скаже тим охоронцям: «Пропустіть, це моя сестра!» Але брат промовчав — ведучий вже голосно називав його ім’я, і він пішов на сцену, навіть не глянувши на Олесю.

Вона сіла на низький стілець біля стіни, прикрила очі, прокручуючи про себе список справ: встигнути забрати костюм із пральні, забронювати готель і вечерю в ресторані, розсортувати електронну пошту — вже два дні туди не заглядала. Скільки ж привітань тепер посиплеться — Боже мій, як же вона це все читатиме!

Що говорив Назар, вона не слухала — вчора він вже репетирував перед нею промову, і, звісно, вона була ідеальною. Все як зазвичай — дякую батькам, дякую викладачам, я готовий працювати на благо батьківщини та світової гармонії. Пам’ять у Олесі була відмінна, вона краєм свідомості відстежувала речення.

Але потім щось пішло не за планом. Замість того, щоб сказати: «І цим всім я зобов’язаний моїм дорогим батькам (мама сьогодні в зеленій сукні та капелюшку з пір’ям, тато в темному костюмі в тон і світлій сорочці, сидять у першому ряду) і незабутньому Олексію Івановичу (той в синьому похоронному костюмі сидить на якомусь хмарі і з радістю спостерігає за своїм кращим учнем)», Назар раптом промовив:

– Тут я мав сказати зовсім інше, але послухайте… Насправді є лише одна людина, без якої я не стояв би зараз тут.

Олеся чітко уявила собі, як мама і тато тріумфально переглянулися — звичайно ж, кожен з них вважав свій вклад більш цінним, а Олексій Іванович, мабуть, звалися в цей момент з хмари.

– Все своє життя вона витратила на мене. Я довгий час цього не помічав, сприймав як само собою зрозуміле. І ви знаєте, прийшов час відплатити добром за добро, хоча, зізнаюсь, її роль у моєму житті безцінна, і навіть всі скарби світу не зможуть повною мірою її віддячити.

У тата, напевно, напружилась жила на лобі — так завжди бувало, коли він сердився, а мама, мабуть, почервоніла і очі в неї на мокрому місці від радості.

– Цей день я присвячую тобі. І всі ці гроші, що я сьогодні отримав, я хочу передати тобі, щоб ти відкрила притулок для собак, про який завжди мріяла, і взагалі щоб робила те, що тобі хочеться.

Ці слова прозвучали якось інакше, наче б підходячи до неї, і коли Назар схопив її за руку і потягнув на сцену, Олеся не відразу зрозуміла, що відбувається.

– Знайомтеся, це моя сестра Олеся. Якби не вона, я б ніколи нічого не досягнув.

Залунали аплодисменти, яскраве світло вдарило Олесі в очі. І лише в цей момент до неї почало доходити, що відбувається. Вона дивилася на брата вдячними очима, а він дивився на неї і усміхався. І ця усмішка зцілювала все — поїхавшого Бориса, невдалий гурток по домоводству, сумуючих собак у притулку… Вона стояла в світліоб’єктива, зігнута і злякана, але поступово в ній прокидалось щось, що змусило Олесю розправити плечі.

Він і справді віддав всі гроші їй. І найняв молодого хлопця, якого Олеся навчила всьому, що вона робила всі ці роки для брата.

– Ти більше не будеш моєю служницею, — сказав Назар. — Вибач мене, Олеся, я був сліпий остолоп.

І Олеся його пробачила. Вона дійсно організувала притулок для собак, пішла вчитись на кулінара, відкрила свою справу — нехай невелику, і за прилавком часто доводилося стояти самій, але все було саме так, як вона мріяла. І одного разу, холодним жовтневим вечором, коли вона вже збиралася закривати касу, дзвіночок ліг повідомити про вхід відвідувача. Олеся привітно усміхнулася високому чоловікові в чорному плащі, почала питати, що б він хотів, але застигла і замовкла.

Перед нею стояв Борис. Схудлий, строгий, втомлений. Такий рідний.

– Ти повернувся…

Олеся відчула, як ноги підкошуються, і схопилася руками за прилавок.

– Олесенька, — усміхнувся він. — Пробач мене дурня, я був так неправий…

Ну що ж — другий головний чоловік в її житті попросить прощення, чи багато ще потрібно?

Не попросив вибачення лише батько — вони з мамою тепер з Олесею не спілкуються, вирішили, що це вона Назара підбурила все віддати. Але це було неважливо — батьки, вони і є батьки, якби вже є. А Борис… Він повернувся, і тепер у Олесі точно все буде добре.