КОЛИ Я СТАНУ КОТОМ

Віктор важко піднявся на свій поверх. Постояв трохи. Нога, яку він зламав ще п’ять років тому, так до кінця і не перестала боліти. Чоловік відкрив двері, увійшов у темний коридор квартири, зачинив двері і, не вмикаючи світло, трохи постояв. Так давно. Так давно це було, – він перетинає поріг, а в домі вже світло!

Віктор мимоволі усміхнувся. Він любив тоді відкривати двері своїм ключем. Хотів зробити це непомітно, щоб потім підкрастися до Любані й поцілувати її, але дружина здогадувалася про його наближення, навіть якщо була зайнята на кухні. “Чому ти знову не подзвонив?” – щоразу писалося на її обличчі, прикрашеному веснянками.

Віктор розводив руками, нахилявся і цілував Любаню в носик, де веснянки просто юрмилися. – Роздягайся, мий руки, – відповідала йому дружина суворим тоном, але очі її сміялися.

Віктор голосно застогнав, повертаючись з теплих спогадів у непривітне сьогодення. Він стягнув куртку, зняв черевики. Потім нахилився і обережно поставив їх. Переодягнувся, помив руки, виконуючи раз і назавжди закладений ритуал. Зайшов на кухню і сів на табуретку. Далі треба було повечеряти, але їсти не хотілося, та й не було нічого готового.

Раніше можна було швидко відкрити холодильник і зняти з полиці шматочок сиру чи ковбаси. Або пиріжок. І ухилитися від дружини, яка з обуренням говорила: – Вітя! Ну що ти як маленький! Почекай трохи! І намагалася вдарити його рушником. Віктор жартома ухилявся. Обоє сміялися…

Чоловік обвів поглядом темну кухню. Світло він так і не ввімкнув. Усе, що йому було потрібно, він бачив і так. Відкрив холодильник. Кілька яєць. Хліб. У морозилці лежало масло і заморожена курка. Віктор умів готувати. Навчився до одруження, коли жив у гуртожитку, просто йому не хотілося вмикати світло і бачити кухню, де висіла і стояла меблі, яку вони довго вибирали разом із Любанею.

Віктор зачинив дверцята. Так і нічого не поївши, пішов у кімнату і важко опустився на диван. Спати? – рано. Просто лягти він міг, але знав, що не засне і буде крутитися до півночі. Телевізор подивитися? Та що там дивитися…

Віктор сидів на дивані й мимоволі знову поринув у спогади. Весілля. Їхній перший Новий рік. За день до нього Віктор приніс сосну. – А іграшки в тебе де? – запитала дружина. – Іграшки… Не було в нього іграшок. Закінчив інститут. Почав працювати, зрозумів, що з зарплати інженера він квартиру не купить, пішов. Працював за спеціальністю. Назбирав, купив і зробив ремонт. А ось до іграшок руки якось не дійшли.

Дружина весело фиркнула. – Зараз. З кухні були принесені горіхи, фольга. Любання старанно загортала горіхи у фольгу, потім зачіпала за неї скріпку і скоро сосна була прикрашена. – Бабуся так робила. У селі, – пояснила вона чоловікові. Іграшки вони потім купили, але кілька горіхів з тієї, найпершої сосни досі лежали в серванті.

Віктор перевів погляд на вазочку, яка вгадувалася в темряві, і раптом здригнувся від різкого телефонного дзвінка. Він застиг, подумавши – мариться вже! Але телефон дружини продовжував дзвонити і навіть підстрибував трохи, ударяючись об товстий кришталь. Цього не могло бути. П’ять років не може тримати заряд жоден телефон! Але дзвінки тривали.

Віктор різко встав, скривився від болю у нозі і крокнув до серванта. Взяв телефон і, приклавши до вуха, хрипло запитав: – Алло? Хто це? Дзвінок замовк. Голосу в слухавці чоловік не почув. Але й тиші не було. Чулося чиєсь дихання. – Любання? – невпевнено запитав Віктор, відчуваючи, що сходить з розуму.

І раптом він почув музику, а потім і слова старої пісні: “…Мабуть, у наступному житті, коли я стану кішкою…”. Віктор відсторонив телефон від вуха. Подивився на нього. Рядок повторювався і повторювався, а йому не вистачало рішучості вимкнути апарат, який увімкнутися просто не міг!

І раптом – другий раптом за вечір – йому почувся крик. Якби у нього працював телевізор, він би просто не звернув уваги на це нявчання. Крик був цілком реальний, але дуже слабкий і доносився з під’їзду. Кричав кошеня.

Телефон замовк, як тільки пролунало прохання про допомогу. Чоловік подивився на мертвий апарат, обережно поклав його назад у вазочку і направився в коридор. Там він нарешті увімкнув світло і заплющився. Віктор дочекався хвилини, коли очі звикли, і прислухався. Звуків з-за дверей більше не було чути.

Не могло ж йому все це привидітися? Дзвінок. Крик. І не просто крик. Відчайдушний заклик. Віктор розчинив двері. На килимку лежало маленьке кошеня. Руде. Руде як веснянки на обличчі у Любані. Як вогненні кучері його дружини, збитої на переході п’ять років тому.

Віктор нахилився і підняв малюка. Той відкрив ротик і хрипло нявкнув. Сил у нього було зовсім мало. Віктор стояв стовпом. Кошеня знову нявкнуло – допоможи! – Ох я, дурень! Стою! Віктор зачинив двері і кинувся на кухню.

Увімкнув світло, поклав кошеня на стіл. Витяг рушник і переклав звірка на нього. Що робити-то? Не було в нього кошенят, та ще таких знесилених! Пити хоче, здогадався чоловік. Налив води в блюдце, поставив поряд з кошеням, але той сам не міг встати. Віктор почав обережно поїти його з чайної ложки. Багато пролив, але щось малюкові в ротик усе ж потрапило.

Що далі? Віктор узяв телефон. Добре, що є інтернет! Через півгодини він знав, що робити. – Ти посиди тут, я зараз, – сказав він кошеняті, перекладаючи разом із рушником в таз, у якому раніше робили фарш.

Віктор помчав у найближчий магазин, який ще працював, за молоком і кормом. Повернувшись, він знову проконсультувався з людьми в мережі і почав поїти і годувати знайду. Заодно з’ясував, що прийшла до нього по допомогу кицюня.

Кицюня! “Мабуть, у наступному житті, коли я стану кішкою…”, – згадав Віктор.
Він подивився на кошеня, яке після невмілих турбот чоловіка стало виглядати краще, і відніс малечу на диван. – Завтра все. У лікарню поїдемо, будемо робити, що лікарі скажуть, щоб ти одужала. Викупаю тебе. А зараз спи, Любання…