Коли характерам не знайти спільну мову

— Ти не спізнишся? О котрій виїжджаєш, Віть? Віть… — Олеся торгала чоловіка за плече, а він відмахувався, усім своїм виглядом показуючи, що прокидатися поки не збирається і нікуди не спізниться.
Олеся глянула на екран телефону — лише сьома година ранку.

«І навіщо я так рано прокинулася в суботу?! Справ немає, речі чоловікові ще вчора зібрала…» — подумала Олеся про себе і навіть хотіла знову забратися під теплу ковдру, але раптом…

Раптом знову нахлинуло те саме незрозуміле передчуття тривоги, яке останнім часом Олеся відчувала все частіше. Начебто й переживати нізащо: чоловік поруч, квартира в центрі Києва, євроремонт, дизайнерські меблі, дорога техніка. У чоловіка своя машина, у Олесі — своя. Нещодавно купили будиночок у котеджному селищі під дачу. Усе є, одним словом.

Багато хто про таке лише мріє. Спробуй, наприклад, поживи на орендованій квартирі, їдь на роботу тролейбусом, а ввечері — уроки з дітьми, вечеря на всю сім’ю, сплати кредит, збори до школи… Ляжеш спати — а вже й дзвонить будильник, і знову все по колу. Ото біда! То ще й передчуття якесь! Яке?!

А от те саме! Олеся вже давно навчилася його розпізнавати. Безпричинна тривога, якась нудьга, передчуття лиха й нездоланне відчуття, що щось важливе втікає. Воно приходить раптово і так само зникає. На якийсь час відпускає, а потім з’являється знову.

І от цього ранку погане передчуття знову без дозволу вдерлося в серце жінки. Олеся встала з ліжка, ще раз подивилася на чоловіка й пішла на кухню. Вітольд сьогодні їде в чергову відрядження. Як же вони набридли останнім часом! Півтора роки тому прийшов новий шеф, зарплату підвищили значно, компанія, де працює Вітольд, велика й перспективна. Він — один із ключових співробітників, начальник відділу. Але робота забирає забагато часу! Та ще й відрядження по вихідних стали нормою.

Олеся приготувала сніданок і знову пішла до спальні, щоб розбудити чоловіка.

— Віть, ну ти прокинешся чи ні?! Давай, бо спізнишся. Ти казав, після обіду виїжджаєте?
— Так. Після… — відповів Вітольд сонним голосом і, нарешті, прокинувся й сів на ліжку.
— Ходімо, я сніданок приготувала.
— Угу. — знову сонно промовив Вітольд і пішов за нею на кухню.

За сніданком чоловік одразу вткнувся у телефон. Олеся помітила, що вони з чоловіком останнім часом взагалі мало розмовляли й стали якимись далекими. Ні, вони не сварилися. Усе гаразд — він періодично приходив додому з квітами, інколи Олеся умовляла його сходити до ресторану, і Вітольд погоджувався. Їм було добре разом, але вже не так, як колись.

— Віть, а візьмеш мене з собою в відрядження? — несподівано запитала Олеся.
— Угу. — не відриваючи очей від екрану, відповів Вітольд.
— Ну справді, що тут такого? Ви ж у готелі житимете?
— Що?! Ні, звісно! Що тобі там робити? Вихідні, відпочивай вдома. А я в понеділок чи вівторок вже повернуся.
— Я ніколи не була в цьому місті. Прогуляюся, схожу по магазинах, може, до музею…
— Та годі тобі! Там звичайна глушина, нічого цікавого! Чи мало в нас місті магазинів?! Ходи на здоров’я!
— Віть, мені тут сумно! Я тобі не заважатиму… — простогнала Олеся.
— Олесю, ні! Хочеш відпочити — купи собі путівку і їдь! — роздратовано сказав Вітольд.
— Сама? Ми ж з тобою чоловік і жінка, якщо ти ще не забув!
— Олесю, ти знову за своє?! Я тобі сто разів казав — на роботі зараз шалене навантаження! Шеф лютий! Хіба я винен, що він відрядження на вихідні призначає?!
— Таке враження, що призначає він їх лише тобі! Минулої суботи я бачила вашого Ковальчука з дружиною та дітьми в торговому центрі. А ти чомусь працював!

— Ну давай тепер згадуватимемо, хто де був! Дякую за сніданок! — Вітольд встав зі столу й пішов у ванну.

Олеся прибрала, поки Вітольд дивився телевізор. Потім зібрала йому бутерброди й чай у термосі.

— Олесю, а де сумка? — почувся голос Вітольда з передпокою.
— На комоді стоїть. — спокійно відповіла Олеся.
— Ну, я поїхав. Не ображайся, там справді нічого робити.
— Ну нічого, то й нічого. Я й не думала ображатися. Бувай.

Вітольд поїхав, а Олеся залишилася. Сьогодні субота, можна назвати подругам, зустрітися, посидіти в затишній кав’ярні.

Але кому телефонувати? У Тетянки чоловік і двоє дітей — вона не вийде. Мар’янка купила дачу і тепер живе там — у суботу точно не приїде. Софійка взагалі поїхала до Львова — від неї давно ні слуху, ні духу. У всіх свої справи, турботи, діти…

Олесі майже тридцять вісім, а дітей у неї з Вітольдом нема. А все через помилку молодості — невдалий аборт. Вони тоді з ВіОлеся глянула у вікно на перші весняні квіти, посміхнулась до Катрусі, що сиділа за уроками, і зрозуміла — ось воно, справжнє щастя.