Коли мені було 7 років, в нашому будинку з’явилася жінка з матір’ю.

На момент, коли мені було сім років, в нашому багатоповерховому будинку поселилася одна жінка зі своєю старою мамою.

Її звали Валентиною, і вона була німою. Зовсім не говорила. Дорослі казали, що вони погорільці з якогось села. Їм надали маленьку кімнатку у комуналці, де в інших трьох кімнатах мешкали, як би зараз сказали, соціально неблагополучні жителі.

У цій квартирі постійно щось святкували, потім сварилися, і все закінчувалося п’яною бійкою. Усі співчували новим сусідкам, але що тут поробиш?

Валентина влаштувалася працювати у нас двірничкою. Вранці вона виходила на двір низько закутана хусткою, в великій, не за розміром, куртці з мітлою та лопатою (був лютий) і бралася за роботу. До Валентини у нас була інша двірничка – тьотя Клава. Вона була галасливою і причепливою, полюбляла на весь двір обговорювати і засуджувати чуже життя. Більше за всіх від Клави діставалося нашому тихому і скромному сусіду дяді Михайлу.

Михайло жив з нами на одному поверсі, в двокімнатній квартирі. Раніше з ним жила його старенька мама, але її вже не стало, і він жив сам. Це був великий, широчезний і дуже добрий чоловік. Працював дядя Михайло вантажником у магазині. Мабуть, тому, що був великим і сильним і міг підіймати важкі ящики з печивом та яблуками. Він часто пригощав мене цукерками і зрідка підвозив до школи на своїй машині.

Взагалі-то, Михайло жив не один, а з Прохазьком – худеньким і обдертим смугастим котом, якого прихистив минулого літа. Майже щодня дядя Михайло ремонтував свої старенькі “жигулі”: то його довгі ноги стирчали з-під машини, то його задній вигляд піднімався над відкритим капотом. Поруч завжди сидів Прохазько і байдуже оглядав двір. Незважаючи на щоденні ремонти авто (а може, саме через них?), воно важко заводилося, кашляючи, чхаючи й випускаючи в усі боки хмарки диму; а коли, зрештою, виїжджало з двору, ще довго було чути його невдоволене бурчання.

Об’єктом невдоволення Клави були всі троє: дядя Михайло – за те, що ніяк не може полагодити свою “стару розвалюху”, кіт Прохазько – за те, що “паршивець такий, брудний і блохастий”, а “жигуль” – за те, що “ця колимага травить її, Клаву, вихлопами”, і у неї вже скоро “астма почнеться”. Але тепер у нас у дворі тихо, ніхто не кричить. Бо Клава поїхала доглядати за онуками до дочки.
А в той лютий були якісь небачені снігопади. За ніч всі доріжки покривалися снігом до колін.

А Валентина щодня вперто і мовчки розчищала снігові замети. І тільки дядя Михайло став допомагати їй. Вони разом чистили наш двір від снігу, а ще Михайло з великої снігової кучи змайстрував нам гірку.

Все трапилося навесні. Коли тепле березневе сонце стало перетворювати снігові кучугури у калюжі, а вночі ці численні водойми нашого двору покривалися льодом, Валентина посковзнулася, впала і зламала ногу. Дядя Михайло привіз її з лікарні на своїй машині та поніс на третій поверх на руках.

А що тут вдієш? Три дні він носив у ту комуналку пакети з продуктами, та, побачивши, з якими сусідами там живуть Валентина зі старенькою мамою, на четвертий день закутав її в ковдру і поніс на руках до своєї квартири. Старенька жінка дрібцяла позаду, тримаючись за рукав Михайла.

– І їм спокійніше, і мені бігати з сумками не треба. І кімната окрема. Нехай живуть, – пояснював дядя Михайло цікавим сусідам, – а гипс знімуть, захоче – піде назад. Усі півтора місяці, поки Валентина не могла виходити на вулицю, Михайло сам прибирав двір, бігав до магазину по продукти і в аптеку “Валентині за вітамінами”. На початку квітня у мене був день народження, матір спекла великий пиріг з яблуками і запропонувала пригостити сусідів.

Я, затиснувши під пахвою ляльку, яку мені купили на цей день, і тримаючи згорток з пирогом, вирушила до дяді Михайла. Зустріли мене привітно і тепло: дядя Михайло подарував коробку цукерок, бабуся похвалила мою ляльку, а Валентина пошила на швейній машині для неї два плаття. Хоча вона і не могла говорити, але вона дуже ніжно усміхалась. А ще Валентина виявилася дуже красивою. До цього дня я бачила її тільки в хустці і в куртці, а виявилося, що у неї були довгі золотисті коси, заплетені в товсту косу, і гарна, струнка постать. Дядя Михайло розповів потім мамі, що Валентина дуже добре шиє на старенькій швейній машині різні речі.

Мама занесла їй блакитну тканину і Валентина, знявши з мене мірки, за два дні пошила дуже гарну сукню. Потім з замовленнями стали приходити інші сусіди, у Валентини додалося роботи, але вона всіх зустрічала привітно і люб’язно. Її роботою всі були задоволені, тим більше, що за добре пошиті речі вона просила невеликі гроші. Коли Валентині зняли гипс з ноги, вона почала виходити на вулицю з паличкою. Було вже початку травня, все довкола зеленіло. Дядя Михайло підмітав на дворі доріжки, а Валентина сиділа на лавочці і дивилася на нього.

Наприкінці травня я поверталася зі школи додому і, зайшовши у двір свого будинку, побачила невелику юрбу людей. Недалеко стояла велика чорна і блискуча машина.

І тут я почула, як хтось із сусідів сказав: – Ну, все, Михайло, прощайся зі своєю Валентиною. Час цей багатій її відвезе. Дядя Михайло сидів на лаві і курив. І руки у нього, чомусь, тремтіли. Потім з нашого під’їзду вийшов чоловік у красивому костюмі, сів у чорну машину і поїхав. А дядя Михайло заплакав.

Мама мені потім пояснила, що до Валентини приїжджав дуже багатий і закоханий в неї чоловік і кликав її до себе. Але вона не поїхала, а залишилася з дядією Михайлом.

До Валентини потім стали приходити дуже багаті пані, і вона шила їм гарні наряди, а дядя Михайло влаштувався працювати водієм автобуса і інколи катав мене по місту безкоштовно.

У квартирі Михайла вони зробили ремонт і купили нові меблі. Тепер в одній кімнаті живе Валентинина старенька мама, а в другій Валентина з дядьою Михайлом. А ще вони купили нову машину. Прохазько став дуже красивим і товстим. Може тому, що тепер він не ходить на вулицю, а весь час спить на дивані. Дядя Михайло сказав, що це Валентина попросила не випускати Прохазька у двір, бо його можуть собаки покусати. Я запитала у мами, як же Валентина могла попросити, якщо вона не може говорити? А мама мені сказала, що коли люди люблять один одного, вони розмовляють серцями і їм не потрібні слова.

PS: а двірником у нас тепер працює дядя Микола. Він хороший. Зробив для дітей пісочницю і гойдалку.