З життя
Коли мені було 7 років, в нашому будинку з’явилася жінка з матір’ю.
На момент, коли мені було сім років, в нашому багатоповерховому будинку поселилася одна жінка зі своєю старою мамою.
Її звали Валентиною, і вона була німою. Зовсім не говорила. Дорослі казали, що вони погорільці з якогось села. Їм надали маленьку кімнатку у комуналці, де в інших трьох кімнатах мешкали, як би зараз сказали, соціально неблагополучні жителі.
У цій квартирі постійно щось святкували, потім сварилися, і все закінчувалося п’яною бійкою. Усі співчували новим сусідкам, але що тут поробиш?
Валентина влаштувалася працювати у нас двірничкою. Вранці вона виходила на двір низько закутана хусткою, в великій, не за розміром, куртці з мітлою та лопатою (був лютий) і бралася за роботу. До Валентини у нас була інша двірничка – тьотя Клава. Вона була галасливою і причепливою, полюбляла на весь двір обговорювати і засуджувати чуже життя. Більше за всіх від Клави діставалося нашому тихому і скромному сусіду дяді Михайлу.
Михайло жив з нами на одному поверсі, в двокімнатній квартирі. Раніше з ним жила його старенька мама, але її вже не стало, і він жив сам. Це був великий, широчезний і дуже добрий чоловік. Працював дядя Михайло вантажником у магазині. Мабуть, тому, що був великим і сильним і міг підіймати важкі ящики з печивом та яблуками. Він часто пригощав мене цукерками і зрідка підвозив до школи на своїй машині.
Взагалі-то, Михайло жив не один, а з Прохазьком – худеньким і обдертим смугастим котом, якого прихистив минулого літа. Майже щодня дядя Михайло ремонтував свої старенькі “жигулі”: то його довгі ноги стирчали з-під машини, то його задній вигляд піднімався над відкритим капотом. Поруч завжди сидів Прохазько і байдуже оглядав двір. Незважаючи на щоденні ремонти авто (а може, саме через них?), воно важко заводилося, кашляючи, чхаючи й випускаючи в усі боки хмарки диму; а коли, зрештою, виїжджало з двору, ще довго було чути його невдоволене бурчання.
Об’єктом невдоволення Клави були всі троє: дядя Михайло – за те, що ніяк не може полагодити свою “стару розвалюху”, кіт Прохазько – за те, що “паршивець такий, брудний і блохастий”, а “жигуль” – за те, що “ця колимага травить її, Клаву, вихлопами”, і у неї вже скоро “астма почнеться”. Але тепер у нас у дворі тихо, ніхто не кричить. Бо Клава поїхала доглядати за онуками до дочки.
А в той лютий були якісь небачені снігопади. За ніч всі доріжки покривалися снігом до колін.
А Валентина щодня вперто і мовчки розчищала снігові замети. І тільки дядя Михайло став допомагати їй. Вони разом чистили наш двір від снігу, а ще Михайло з великої снігової кучи змайстрував нам гірку.
Все трапилося навесні. Коли тепле березневе сонце стало перетворювати снігові кучугури у калюжі, а вночі ці численні водойми нашого двору покривалися льодом, Валентина посковзнулася, впала і зламала ногу. Дядя Михайло привіз її з лікарні на своїй машині та поніс на третій поверх на руках.
А що тут вдієш? Три дні він носив у ту комуналку пакети з продуктами, та, побачивши, з якими сусідами там живуть Валентина зі старенькою мамою, на четвертий день закутав її в ковдру і поніс на руках до своєї квартири. Старенька жінка дрібцяла позаду, тримаючись за рукав Михайла.
– І їм спокійніше, і мені бігати з сумками не треба. І кімната окрема. Нехай живуть, – пояснював дядя Михайло цікавим сусідам, – а гипс знімуть, захоче – піде назад. Усі півтора місяці, поки Валентина не могла виходити на вулицю, Михайло сам прибирав двір, бігав до магазину по продукти і в аптеку “Валентині за вітамінами”. На початку квітня у мене був день народження, матір спекла великий пиріг з яблуками і запропонувала пригостити сусідів.
Я, затиснувши під пахвою ляльку, яку мені купили на цей день, і тримаючи згорток з пирогом, вирушила до дяді Михайла. Зустріли мене привітно і тепло: дядя Михайло подарував коробку цукерок, бабуся похвалила мою ляльку, а Валентина пошила на швейній машині для неї два плаття. Хоча вона і не могла говорити, але вона дуже ніжно усміхалась. А ще Валентина виявилася дуже красивою. До цього дня я бачила її тільки в хустці і в куртці, а виявилося, що у неї були довгі золотисті коси, заплетені в товсту косу, і гарна, струнка постать. Дядя Михайло розповів потім мамі, що Валентина дуже добре шиє на старенькій швейній машині різні речі.
Мама занесла їй блакитну тканину і Валентина, знявши з мене мірки, за два дні пошила дуже гарну сукню. Потім з замовленнями стали приходити інші сусіди, у Валентини додалося роботи, але вона всіх зустрічала привітно і люб’язно. Її роботою всі були задоволені, тим більше, що за добре пошиті речі вона просила невеликі гроші. Коли Валентині зняли гипс з ноги, вона почала виходити на вулицю з паличкою. Було вже початку травня, все довкола зеленіло. Дядя Михайло підмітав на дворі доріжки, а Валентина сиділа на лавочці і дивилася на нього.
Наприкінці травня я поверталася зі школи додому і, зайшовши у двір свого будинку, побачила невелику юрбу людей. Недалеко стояла велика чорна і блискуча машина.
І тут я почула, як хтось із сусідів сказав: – Ну, все, Михайло, прощайся зі своєю Валентиною. Час цей багатій її відвезе. Дядя Михайло сидів на лаві і курив. І руки у нього, чомусь, тремтіли. Потім з нашого під’їзду вийшов чоловік у красивому костюмі, сів у чорну машину і поїхав. А дядя Михайло заплакав.
Мама мені потім пояснила, що до Валентини приїжджав дуже багатий і закоханий в неї чоловік і кликав її до себе. Але вона не поїхала, а залишилася з дядією Михайлом.
До Валентини потім стали приходити дуже багаті пані, і вона шила їм гарні наряди, а дядя Михайло влаштувався працювати водієм автобуса і інколи катав мене по місту безкоштовно.
У квартирі Михайла вони зробили ремонт і купили нові меблі. Тепер в одній кімнаті живе Валентинина старенька мама, а в другій Валентина з дядьою Михайлом. А ще вони купили нову машину. Прохазько став дуже красивим і товстим. Може тому, що тепер він не ходить на вулицю, а весь час спить на дивані. Дядя Михайло сказав, що це Валентина попросила не випускати Прохазька у двір, бо його можуть собаки покусати. Я запитала у мами, як же Валентина могла попросити, якщо вона не може говорити? А мама мені сказала, що коли люди люблять один одного, вони розмовляють серцями і їм не потрібні слова.
PS: а двірником у нас тепер працює дядя Микола. Він хороший. Зробив для дітей пісочницю і гойдалку.
“I Gave Birth to Your Son, But We Don’t Want Anything from You” – The Mistress Called Lera’s husband looked at her like a chastened dog. “That’s right, you didn’t mishear me, Lera. I… I had someone else, half a year ago. Just a few times—nothing serious, just a fling. And now, she’s given birth to my son. Recently…” Lera’s head was spinning. Talk about earth-shattering news! Her steady, loving husband, a child on the side! The meaning of what he said barely penetrated. For a moment, she simply stared. He sat across from her, shoulders hunched, hands squeezed tight between his knees. He seemed smaller than usual—deflated somehow. “A son, then,” repeated Lera. “So, you, a married man, now have a son. And it wasn’t your wife who gave birth. Not me…” “Lera, honestly, I didn’t even know. I swear.” “You didn’t know how babies are made? You’re forty, Nick.” “I didn’t know she’d… well, that she’d choose to keep it. We broke up long ago, she’s with her husband now. I thought that was it.” He fumbled with his words. “Then, yesterday, a call: ‘You’ve got a son. Seven pounds, healthy.’ And then she hung up…” Lera stood, legs unsteady, knees like jelly as if she’d just run a marathon. Outside, autumn raged. Lera found herself distracted by the view—beautiful, even now. “So what now?” she asked, her back to him. “I don’t know,” he whispered. “Oh, great answer. A real man’s answer. You don’t know.” She spun around. “Are you going over there? To see him?” Nick, panic in his eyes, managed to mumble, “Lera, she gave me the hospital’s address, said discharge is in two days. She said: ‘Come if you want, don’t if you don’t. We don’t want anything from you.’” “Very noble of her…” Lera echoed. “‘We don’t want anything.’ How naive…” The front door slammed—her two eldest had returned. Instantly, Lera slipped on a smile. Years in business had taught her to keep her head up, even when a deal was falling apart. Their older son poked his head into the kitchen—a tall, broad-shouldered lad, twenty. “Hey, Mum, Dad. You both look glum! Mum, is there any food? We’re starving after training.” “Manty in the fridge, heat it up,” she replied automatically. “Dad, you promised to look at the carburettor on my rust-bucket,” called out her younger son, clapping Nick’s shoulder. The family scene stabbed at Lera’s heart. They called him Dad. Their real father had faded into the background years ago—now just money transfers and the occasional postcard. Nick had raised them: taught them to drive, patched scraped knees, handled school issues. He was their real dad. “I’ll take a look, Alex,” Nick smiled. “Give Mum and me a minute.” They left, clattering plates. Lera turned to him. “They love you,” she whispered. “And yet you…” “Lera, stop it. I love them too. They’re my boys. And I’m not leaving. I’ve told you—it was a mistake, an error in judgment. Nothing serious.” “Nothing serious—just the kind of mistake that leads to changing nappies,” she shot back. Their six-year-old daughter, Maisie, then burst in, and Lera’s composure cracked. Maisie leapt into her dad’s lap. “Daddy! Why are you sad? Did Mum scold you?” Nick pulled her close, burying his face in her pale hair. For her, Lera knew, he would do anything. “No, princess. Just adult stuff. Go pop on cartoons, I’ll be in soon.” With Maisie gone, silence fell again. “Everything’s changed, you know,” Lera said quietly, sitting again. “There’s a son out there, and he needs a dad. That woman says ‘nothing now’, but give it time—when there’s winter coats to buy or doctor’s bills, she’ll ring. And you’ll go. You’re kind-hearted, Nick—you always have been.” He said nothing. “And the money, Nick? Where are you going to get that?” Lera’s words hit their mark. His business collapsed two years ago—their debts paid from her earnings. He scraped by now, but everything important—home, cars, holidays, the kids’ education—came from her. Even his bank card was one attached to her account. “I’ll figure it out,” he muttered. “Driving Ubers at night? Or dipping into my purse to support your lovechild? I bankroll us, and now you’ll bankroll them—with my money?” “She’s not my mistress!” Nick barked. “It was over six months ago!” “Children have a way of binding people closer than any marriage certificate. Will you go to the hospital when they discharge her?” The question hung in the air. Nick covered his face with his hands. “I don’t know, Lera. Human decency says I should—after all, it’s not the child’s fault.” “And what about human decency toward me? Toward Maisie and the boys? You’ll hold that child, and you’ll get attached. Soon it’ll be weekly visits… then weekends away. You’ll start lying—to me, to the kids.” Nick grimaced. “She’s eight years younger than me, Nick. Thirty-two. She gave you a son—your own, flesh and blood. My sons aren’t yours by blood, as much as you raised them. That boy out there—he is.” Nick protested: “Nonsense. The boys are mine. I raised them.” “Men always want a legacy. Their very own.” “We have Maisie!” “She’s a girl, Nick…” Nick stood abruptly. “Enough! Stop pushing me out the door. I said I’m staying. I can’t just ignore the fact that somewhere there’s my own son. If you want me gone, I’ll leave—right now, pack my things and be gone. But don’t try to blackmail me, Lera!” Lera froze. If she said “leave” now, he would go—foolish, prideful, and broke. But he’d go straight to them. There, he’d be a hero, a savior, father—albeit a penniless one, but theirs. And then she’d lose him for good. Despite the pain, she didn’t want that. The children loved him. She did, too. “SIT,” she whispered. “No one’s throwing you out.” He hesitated, breathing heavily, then sat. “Lera, I’m sorry. I’m such a fool…” “A fool,” she agreed. “But MY fool…” That evening, Lera helped Maisie with homework, checked work emails… but her thoughts kept drifting. She pictured the other woman, young and beautiful, probably feeling victorious. “We don’t want anything!”—the most damning move of all. No demands, no drama, just presenting the facts. That pricks a man’s pride—makes him want to be the hero. Nick tossed and turned at night; Lera lay awake, staring into the dark. She was forty-five: gorgeous, stylish, successful—but aware that youth was not forever. The future belonged to that other woman. * The next morning was harder still. The boys ate quickly and left. Maisie cornered her father: “Daddy, braid my hair? Mum doesn’t do it right!” Nick obliged, his large hands strangely gentle. Lera sipped her coffee and watched: here was her husband—warm, familiar, hers. And out there was another child, who had the same claim. How was this fair? “Nick,” she said, as Maisie rushed off to dress. “We need to decide—now.” He set the brush aside. “I thought about it all night.” “And?” “I’m not going to the hospital.” Lera felt something tighten in her chest, but hid it. “Why?” “Because if I go, I’ll give hope—to her, to myself, to that child. I can’t be a part-time dad, split between two homes. I don’t want to lie to you, Lera. I don’t want to steal time from Maisie or the boys.” He looked at her, exhausted. “I chose you eleven years ago. You’re my wife. This—this is my family.” “And the boy?” Even she was surprised to hear herself ask it. “I’ll pay support. Through the courts or with a bank account—whatever’s needed. But visits? No. Better he grows up never knowing me, than waiting for a father who’s just watching the clock, desperate to get home to his real family. That’s fairer.” Lera was silent, rolling her wedding ring around her finger. “You’re sure you won’t regret this?” “I probably will,” Nick admitted. “I’ll worry, I’m sure. But if I go, I lose you—and you won’t stand for that. You’re strong, but not made of stone. You’ll start to hate me, and I can’t let that happen.” He crossed the kitchen, resting his hands on her shoulders. “I don’t want another life. I want you—and the kids. The rest is the price for my mistake. I’ll pay in money, and only in money. No time. No attention. That’s all I’ve got to give.” She placed her hand over his. “Your own money?” she smirked. “I’ll earn it. I’ll find a way. I’ll never ask for your help with this.” And with that, she was at peace. Her husband may not have behaved honourably toward her, but these were exactly the words she had needed. No sharing. The other woman could deal with her choices. Nick never went to the hospital. The mistress soon flooded his phone with angry voicemails. He told her bluntly: she could expect financial support, nothing more. She hung up, and for half a year—there wasn’t another word from her. Lera was more than satisfied with that.
I’ve had a son by you, but we want nothing from you, rang the voice down the phone his mistress....
Gathered My Things and Set Off in Peace, My Wife Declared
Emily packed her suitcase, scrawled off in peace on a napkin, and drifted out the door like a sigh. Yesterday....
The Estranged Relative Who Came Knocking
How do you picture that, Mum? Ilya snapped, looking annoyed. Im supposed to live two weeks with a complete stranger?...
Move to Your ‘Own Territory’ – Declared the Husband
Move out to your own place, he said, his voice flat as dinner plates clattered. Victor had waited too long...
Dad Didn’t Keep His Promise
You know, said Natalie, choosing her words carefully. Grownups can be downright foolish, sometimes even more so than children. Dad...
Happy People Always Wear a Smile
Emily stared out of the kitchen window as a gentle summer rain pattered against the panes. The sun had just...
The Wise Wife
Okay, so listen, Ive got a bit of a rollercoaster to tell you about Nick and his love life, and...
You’ll Have to Sit with the Little One, After All—You’re the Granny!
Grandma, youll have to look after the baby, youre the only one, Laura snapped, eyes flashing with a mix of...