Коли мені виповнилося п’ятнадцять, батьки вирішили, що їм потрібна ще одна дитина.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, батьки вирішили, що їм конче потрібно ще одна дитина. Вся відповідальність за брата та хатні справи лягла на мене. Я не мала часу на уроки й отримувала догани за погані оцінки. Але найгірше було попереду: “Поки твій брат не закінчить школу, навіть не думай про хлопців!” – суворо сказав батько. Я мусила прийняти радикальне рішення.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, батьки вирішили, що їм конче потрібно ще одна дитина. Так у світі з’явився мій брат. Усі вітали мене з цієї нагоди та бажали найкращого, але мені аж ніяк не було весело. Не люблю повертатися до цієї історії, але поділюся з вами.

Мама раділа, що має доньку, але не через любов, а тому, що я була безкоштовною нянею. Коли моєму брату, Михайлові, виповнився рік, мама одного дня перестала годувати його та пішла на повну ставку. Бабуся приходила до нас вранці, і коли я верталася зі школи, то вона або вже спала, або поверталася додому. Брат залишався під моєю опікою. Він постійно плакав, а я не могла його втішити.

Я не мала часу для себе. Мусила змінити йому одежу, мити та годувати, завжди готувати свіжу їжу. Якщо батьки поверталися ввечері й бачили брудний посуд або невипрасувані речі, вони починали сварити мене, що я байдужа й лінькувата. Тоді я зазвичай сідала за уроки, бо раніше на це не було часу. У школі справи йшли не дуже добре. Вчителі жаліли мене і ставили трійки, за що я отримувала ще більше докорів.

– Машина пере, посудомийка миє, а ти що робиш увесь день?! Напевно, тільки про гуляння мрієш!

Батько кричав на мене, а мама слухняно кивала. Здавалося, що вона забула, як це – сидіти з неспокійною дитиною годинами та виконувати домашні справи.

Так, машина пере, але її ще потрібно запустити, а далі розвішати все це та випрасувати вчорашнє. Мені не було дозволено вмикати посудомийку вдень – вона споживала багато електроенергії, до того ж дитячий посуд я мусила мити лише вручну. Щодня я також мусила мити підлогу, бо Михайлик був дуже активний, повзав і багато ходив.

Трохи легше стало, коли мій брат пішов до дитячого садка. Батьки наполягали, щоб я забирала його та годувала, коли повернуся. Це дало мені хоч трохи часу для себе після школи. Я почала краще вчитися й закінчила школу без трійок.

Я мріяла вступити на біологічний факультет. Це єдина наука, яка мене цікавила, і я швидко її освоювала, але мої батьки не підтримали цей вибір.

– Університет знаходиться в центрі міста, ти добиратимешся півтори години. А назад коли? Михайлика потрібно забирати й потім доглядати. Не вигадуй!

Батьки були непохитні, тому місце подальшого навчання було обрано для мене. Найближче до дому була кулінарна школа, де я навчалася на кондитера. Навіть перший семестр мало пам’ятаю – я, як зараз модно казати, була пригнічена. Але потім я втягнулася. Мені сподобалося випікати торти, робити тістечка та різні десерти.

З другого курсу я знайшла підробіток – у вихідні працювала в кафе недалеко від дому. Спочатку батьки скаржилися, що мене немає вдома, але мені вдалося відстояти цей особистий час. Коли я закінчила школу, мене взяли на повну ставку.

Незабаром до нашого кафе прийшов новий шеф-кухар. Ми почали зустрічатися пізно ввечері, а мої батьки знову стали кричати та лаятися. Декілька разів мій батько приходив до мене наприкінці зміни, щоб я не вийшла гуляти зі своїм хлопцем. Колись вони влаштували мені сімейну зустріч.

Вони запросили бабусю, тітку та її чоловіка. Поставили мене посеред кімнати та сказали, щоб я забула про хлопців, прогулянки та будь-які розваги.

– Ти звільнишся з кафе! – сказала тітка. – Я влаштувала тобі роботу в школі для Михайла, будеш асистентом кухаря.

– Найкращі новини на сьогодні! – радісно вигукнула мати. – Михайло завжди буде під наглядом, до того ж пообіді можна відразу йти додому. У тебе буде час, щоб допомогти нам.

Звільнитися з кафе, де мене цінували, платили, де все складалося і де працював мій хлопець? Я уявляла собі життя, яке чекало на мене – сумну шкільну їдальню з слизькими котлетами та липким макароном, вечорами роботу вдома та життя, присвячене Михайлу.

– Поки твій брат не закінчить школу, навіть не мрій про хлопців – суворо сказав батько.

Наступного дня я розповіла все своєму хлопцеві, і ми придумали один план. Він давно хотів відкрити власне кафе, збирав гроші, але цього не вистачало. Тому потрібно було шукати інвесторів чи брати кредит у банку. Вдома я сказала, що мушу ще працювати два тижні. Батьки погодилися почекати строк мого звільнення.

На жаль, ми не змогли отримати кредит, але знайшли нову роботу. Знайомий мого хлопця працював адміністратором у великому ресторані та запропонував новий проект, який відкривався у Києві. Він поїхав туди на співбесіду і умовив шефа поговорити зі мною по скайпу. Коли я розповідала про себе, мій Коханий запросив їх скуштувати десерти, які я зробила – він приніс їх у переносній холодильній камері.

У свій останній робочий день я вийшла раніше. Побігла додому за півгодини до того, як хтось повернувся, швидко поклала речі в сумку, забрала документи та заощадження, після чого сіла на поїзд до Києва.

Тепер у мене власне життя, яке я присвячу тим, кого сама собі виберу, а не тим, до кого була змушена.

Так, я люблю свого брата і щиро сподіваюся, що колись ми матимемо добрий контакт. Також не відчуваю ненависті до своїх батьків, але знаю, що доки жила б з ними в одній квартирі, а навіть і в тому ж самому місті, я була б під їхнім впливом. Я не достатньо сильна, щоб захищатись. Тому мусила втекти. Сподіваюся, що в нашому новому місті все складеться і ми будемо щасливі.