Коли мені виповнилося п’ятнадцять, батьки вирішили, що нам потрібна ще одна дитина.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, батьки вирішили, що їм конче потрібно ще одна дитина. Увесь тягар відповідальності за брата і домашні обов’язки ліг на мене. На навчання часу не вистачало, і за погані оцінки мене сварили. Але найгірше було впереді: «Допоки твій брат не закінчить школу, навіть не думай про хлопців!» — строго сказав батько. Я змушена була ухвалити кардинальне рішення.

Щойно я вийшла на п’ятнадцятиріччя, батьки вирішили, що нам пора додати ще одну дитину до родини. Так і народився мій брат. Усі вітали нас і висловлювали найкращі побажання, але мені не було радісно. Я не дуже люблю згадувати ці історії, але поділюсь з вами.

Мама раділа, що має дочку, однак не через те, що мене любила, а тому, що я була безкоштовною нянькою. Коли моєму братові Михайлику виповнився рік, вона несподівано припинила його годувати і пішла на повну ставку працювати. Бабуся приходила до нас вранці, а коли я поверталася зі школи, вона або засинала, або збиралася додому. Михайлик залишався під моєю опікою. Він дуже плакав тоді, а я не могла його заспокоїти.

На себе часу зовсім не лишалося. Потрібно було змінювати йому одяг, мити і годувати, завжди готувати свіже харчування. Як тільки батьки поверталися увечері і бачили брудний посуд чи невипрасувані речі, вони починали кричати, що я ледарка і паразит. Зазвичай, я тоді йшла виконувати домашні завдання, адже раніше у мене на це не було часу. У школі навчання не йшло добре. Вчителі з жалем ставили «трійки», за що я отримувала ще більше докорів.

— Пральна машина пере, посудомийка миє, а ти що робиш цілий день?! Вечірки собі тільки уявляєш!

Батько кричав на мене, а мама покірно кивала головою. Виглядало, що вона забула, як це — сидіти з неспокійною дитиною кілька годин, виконуючи хатні обов’язки.

Правда, пральна машина пере, згідна. Але ж її ще треба завантажити, потім розвісити увесь одяг і випрасувати вчорашнє. Посудомийку не можна було вмикати вдень — вона дуже витрачала електрику, а посуд для малюка мені доводилося мити вручну. Щодня я мала також мити підлогу, бо Михайлик був дуже активний, повзав і багато ходив.

Трохи легше стало, коли маленького брата взяли до дитячого садка. Батьки наполягали, щоб я забирала його і годувала, коли поверталася. Завдяки цьому в мене було кілька годин після школи для себе. Я стала старанніше вчитися і завершила школу без «трійок».

Я мріяла вступити до університету на біологічний факультет. Це єдина наука, яка мене цікавила і давалася легко, але батьки не підтримали мій вибір.

— Університет у центрі міста, будеш їздити півтори години. А назад коли? Михайлика треба забрати, потім з ним сидіти. Не вигадуй!

Батьки були невблаганні, і місце для подальшого навчання обрали за мене. Найближче була кулінарна школа, де я вивчалася на кондитера. Перший семестр ледве пам’ятаю — була, як тепер кажуть, пригнічена. А потім зацікавилася. Мені сподобалося пекти торти і виготовляти різноманітні десерти.

З другого курсу я знайшла роботу на півставки — у вихідні працювала в кав’ярні неподалік. Спочатку батьки жалілися, що мене немає вдома, але я відстояла хоча б цей особистий час. Коли закінчила школу, мене взяли працювати на повну ставку.

Невдовзі в нашу кав’ярню прийшов новий шеф-кухар. Ми почали зустрічатися пізно увечері, і батьки знову почали сваритися. Кілька разів тато приїжджав до мене перед завершенням зміни, щоб я не вийшла на прогулянку з хлопцем. Якось вони влаштували мені сімейну нараду.

Запросили бабусю, тітку з дядьком. Поставили мене посеред кімнати і почали говорити, щоб я забула про залицяльників, прогулянки і будь-які розваги.

— Звільняєшся з кав’ярні! — сказала тітка. — Я вже домовилася про роботу в школі Михайлика, будеш помічницею кухаря.

— Найкраща новина на сьогодні! — вигукнула радісно мама. — Михайлик завжди буде під наглядом, і після обіду можна одразу йти додому. Будеш встигати допомагати нам.

Звільнитися з кав’ярні, в якій мене цінували, де платили, де все складалося чудово і де працював мій хлопець? Я уявила собі майбутнє життя — сумна шкільна їдальня з слизькими котлетами і клейкими макаронами, вечорами робота вдома і життя, віддане Михайликові.

— Поки твій брат не закінчить школу, навіть не думай про хлопців — суворо сказав батько.

Наступного дня я все розповіла своєму коханому, і ми придумали план. Він давно мріяв відкрити власну кав’ярню, збирав гроші, але їх не вистачало. Тому треба було шукати інвесторів або брати кредит у банку. Вдома я сказала, що мушу попрацювати ще два тижні. Батьки погодилися перечекати мій термін випробування.

На жаль, взяти кредит не вдалося, але ми знайшли нову роботу. Знайомий мого хлопця працював адміністратором у великій ресторації і запропонував йому новий проект, який відкривався в Києві. Він поїхав на співбесіду і впросив свого начальника поговорити зі мною по Skype. Коли я розповідала про себе, мій улюблений запросив їх спробувати десерти, які я приготувала — він взяв їх у переносній холодильній сумці.

В останній день роботи я вийшла раніше. Помчала додому за півгодини до того, як хтось зміг повернутися, швиденько запакувала свої речі у валізу, взяла документи і накопичення, після чого поїхала потягом у Київ.

Зараз у мене своє життя, яке я присвячу тим, кого сама собі оберу, а не тим, до кого мене змусили.

Так, я люблю свого брата і
справді сподіваюся, що колись у нас будуть добрі стосунки. До батьків також не маю ненависті, але знаю, що поки живу з ними в тій же квартирі або навіть у тому ж місті, я буду під їхнім впливом. Я не достатньо сильна, щоб захищатися. Тому я мусила втекти. Сподіваюся, в нашому новому місті все складеться якнайкраще, і ми будемо щасливі.