Коли ми з сестрою були маленькі, кожен ранок 8 березня починався зі стуку в двері та питання

Коли ми з сестрою були маленькими, кожен ранок 8 березня починався зі стуку у двері та запитання: «Дами, ви одягнені? Чи можемо ми зайти?» Дами в ситцевих нічних сорочках вигукували у відповідь, що вони цілком одягнені, тож зажди вже, заходь. Тим більше, що ми відчували, що у вас там подарунки!

До нас у кімнату входив тато, два букети квітів і дві однакові коробки, в яких лежали однакові ляльки. Тато кілька разів пробував дарувати нам різні подарунки, але швидко зрозумів, що це не найкраще рішення: старшій дочці (це мені) здавалося, що її безсовісно обділили, і у Марічки лялька краща, більша і краще виглядає, а молодшій (це Марічка) здавалося, що її взагалі недолюблюють, і спеціально обирають такі маленькі ляльки, щоб підкреслити Маричин дошкільний вік.

Переживши одну нашу гучну і подвійну жіночу істерію, тато передчасно посивів, і з тих пір дарував нам виключно однакові подарунки.

І ми з Марійкою завжди були впевнені: 8 березня — це такий день, коли Головний Чоловік у Світі приходить вранці до тебе з квітами і коробками, і з чимось вітає. Що там за свято таке 8 березня — це неважливо. Для нас це був день, коли приходив Головний Чоловік З Квітами І Подарунками.

Тоді тато був у нас єдиним чоловіком у нашому житті (дідусь же не рахується — він не чоловік, а старенький дідусь, як ви не розумієте?). Єдиним і Головним. Інших не було.

А потім минули роки. У мене, і у Марічки почали з’являтися інші Головні Чоловіки, які вранці 8 березня приносили нам квіти і подарунки. І якось так завжди виходило, що ми поспішали їм таке звання присвоювати. Не дуже-то вони, врешті-решт, чоловіками-то і виявлялись. І ще тим більше, взагалі не Головними.

Титул знову повертався до нашого тата. Тато носив його з гордістю, звично, і не зраджував традиції з однаковими коробочками. Проте, в тих коробочках вже могли лежати різні подарунки, але самі коробочки, чорт забери, до цих пір завжди однакові!

Потім у нас з Марічкою з’явилися сини. Єдині. По одному у кожної. Маленькі Головні Чоловіки. І, поки вони росли, наш тато як і раніше виконував свої обов’язки на 8 березня. Бо — коли ж там ще заміна виросте? А доньки ж чекають на свої квіти і коробочки.

Мій син виріс якось дуже швидко. І я не встигла навіть помітити: а коли це сталося так, що він раптом став чимось ще Головним Чоловіком? І вранці 8 березня я отримую лише його телефонний дзвінок: «Мамо, зі святом тебе! Не переймайся, я у Марічки, повернуся в неділю».

Але! Але цей дзвінок все одно йде тільки після дзвінка від тата і запитання: «Моя дама, ти одягнена? До візитів готова?»

…У житті кожної жінки повинні бути Чоловіки. Справжні. З великої літери. Чоловіки, сини, брати… Але Найголовнішим може бути тільки хтось один. Не обов’язково це тато. Не у всіх є татусі. І брати. І сини. Але у кожної є хтось Найголовніший.

Той, з кого роками і десятиліттями починається ранок 8 березня.

У нас з Марічкою — це наш тато. Для якого ми з самого народження були і залишаємося Його Дамами.

Адже найголовніше для жінки — знати, що її дуже люблять.

Зі святом усіх нас, улюблені та люблячі.

І дякую за цей день нашим Найголовнішим Чоловікам.