Коли минуле повертає: злети та падіння любові

Розбиті крила кохання: коли минуле стукає у двері

Оксана повернулася додому раніше звичайного. Проєкт, над яким вона працювала без упину, нарешті здали, і вона вирішила приготувати чоловікові — Романові — сюрприз. Зайшла до супермаркету, купила його улюблені страви — сир, фрукти, рибу, і, напівгучно насвистуючи, піднімалася сходами.

— Роман, ти вдома?! — гукнула вона, помітивши його черевики та куртку в передпокої.

Тиша. Ні телевізора, ні кроків, ні звичного: «О, вже повернулася! Що принесла?»

Оксана знервувалася. Поставивши пакети на підлогу, пройшла крізь квартиру. Скрізь були розкидані речі чоловіка — сорочки, шкарпетки, ремінь. У спальні вона нарешті побачила його. Він стояв до неї спиною, біля відкритої шафи, в одній руці — валіза, в іншій — білизна.

— Ось ти де! Я вечерю приготую, — промовила вона весело, але голос тріпотів. — Знову у відрядження?

Роман обернувся. Його обличчя було незвично спокійним. Він підійшов, взяв її за руки.

— Оксанко, йди поки на кухню. Приготуй. Я зараз підійду. Треба дещо пояснити.

Оксана нічого не розуміла. Але пішла.

На кухні руки тремтіли, ноги не слухалися. Вона запалила плиту, почала готувати Романову улюблену запечену форель, нарізала свіжий салат, розклала сир. Їй на хвилину стало легше. «Напевно, знову накручую себе», — намагалася заспокоїтися.

Але десь глибоко всередині вже розгоралося передчуття бурі.

Минуло двадцять хвилин. Зі спальні — ні звука. Тоді вона відчинила вікно — у кімнату ворвався теплий вітер. А потім, майже несхоже, за спиною з’явився Роман. Він обійняв її ззаду.

— Вечеря готова, — тихо сказала вона, збираючись повернутися. Але він не відпустив. Навпаки, притиснув міцніше.

— Оксано… Ти завжди була розумною. Тактовною. Сподіваюся, зрозумієш і зараз. Я йду.

Час зупинився.

— Це сильніше за мене… Пробач.

Він довго вагався, мучився, не наважувався. Півроку розривався між минулим і теперішнім. Але сьогодні все вирішилося остаточно.

— Ти — чудова. Добра. Розумна. Але я не кохаю тебе. Кохав, мабуть. Або думав, що кохаю…

Роман різко відійшов, схопив валізу і вибіг, залишивши Оксану в ступорі. За її спиною холонуло приготоване з любов’ю їжу.

Вона стояла нерухомо — з порожнім поглядом, у тиші, наповненій спустошенням.

Уночі вона не спала. Плакала, нила в подушку, вдивлялася у стелю. Вранці, коли вже починала дрімати, почувся дзвінок у двері.

На порозі стояв Роман. У тій самій одежі, у якій пішов. Поруч — струнка блондинка з холодними блакитними очима.

— Це Інна, — промовив він. — Ти пам’ятаєш, я розповідав про свою шкільну любов?

Так, вона пам’ятала. Саме після Інни він був розбитий. Саме після її зради Оксана збирала його по шматочках, коли вони вперше зустрілися на парковці біля магазину. Він тоді ледь не врізався в її авто.

Вона забрала його до свого життя, дала турботу, ласку, дім. А він… повернувся до тієї, що колись його покинула.

— Ми знову зустрілися, — продовжив Роман. — Інна розлучилася. Ми почали спілкуватися. Я їздив до неї, коли казав тобі, що у відрядженні…

— Навіщо ви прийшли?

— Щоб ти почула правду від мене, а не від інших. Інна хотіла подякувати тобі. За те, що підтримала мене тоді. — Інна мовчки кивнула.

— Ти ж хочеш, щоб я був щасливим, так? — запитав Роман і заглянув їй у вічі.

Оксана мовчки зачинила двері перед його обличчям.

— Ну чим? Ну чим вона краща за мене? — ридала вона в обіймах подруги Наталки. — Так, вона гарна. Витончена. Але ж вона його зрадила, кинула! А тепер повернулася — і він все пробачив!

Наталка хотіла нагадати: «Я тебе попереджала. Не зв’язуйся з чоловіком, у якому ще живе минуле». Але промовчала. Лише гладила Оксану по плечу і шепотіла:

— Усе минує. І ти будеш щасливою. Обов’язково.

— Але я вже зустріла свого. Він був моїм! Моїм князем…

Два тижні Оксана не виходила з квартири. Потім повернулася на роботу. Ходила як тінь, не помічаючи шепіт за спиною. Була спустошена.

— Так не піде, — заявила Наталка через пару місяців. — Збирайся. Їдемо до моря.

Оксана опиралася. Дивилася на телефон, на фото Романа та Інни, на її округлілий живіт.

— У них буде дитина, Наталко… У них усе добре…

— А в тебе теж буде! Але лише якщо перестанеш дивитися назад! — різко відповіла подруга.

Потім усе змінилося. Поступово. Оксана ожила. Почала посміхатися. Відкрилася уважному колегові, який давно проявляв симпатію. І ось — весілля.А потім вони залишилися наодинці, як колись у перший день, коли світ ще був зовсім іншим, і Оксана швидко змила з обличчя останню сльозу, адже перед нею стояла нова сторінка життя — чиста, невиписана.