Коли син оголосив батькам про знайомство з дівчиною, вони зраділи.

Коли Микита повідомив батькам, що хоче познайомити їх зі своєю дівчиною, вони зраділи. Мама й тато Микити були з тих, хто розумів, що рано чи пізно їхній син піде у власне життя, що йому потрібно створювати свою родину. Та й вік уже підходящий — скоро буде двадцять п’ять, дорослий вік для серйозних стосунків.

Микита жив із батьками. Але не тому, що був маминим синком або не вистачало грошей на оренду житла. Просто збирав на власну квартиру, не бажав зв’язуватись з кредитами. А батьки його підтримували. У них велика квартира, місця всім вистачало. До того ж, вони не втручались в особисте життя один одного, ніколи не вимагали звіту від сина — де він був і чому так пізно повернувся додому.

Та й Микита не зловживав. Не вимагав готувати йому їжу або прати речі. Словом, життя було комфортним для всіх, та ще й вдавалося накопичити гроші. А тут — дівчина. Перша, яку він вирішив познайомити з батьками.

— Що приготувати до столу? — спитала мама. — Що твоя Олена любить?

— Мам, особливо нічого не готуй. Вона за фігурою стежить, — усміхнувся Микита. — Смажене не їсть, жирне також, алкоголь не п’є.

— Що ж, це похвально, — посміхнулася мама. — Добре, зроблю щось дієтичне.

Олена їм сподобалася. Розумна, начитана дівчина. Вона справді майже нічого не їла, і маму Микити трохи збентежило, що Олена відмовилася спробувати легкий десерт, який мама приготувала. Сказала, що цукор — це зло, і всім варто про це задуматися.

Ще вона ненароком підмітила, що варто змінити оббивку на дивані.

— У вас непоганий ремонт, але видно, що кіт трохи подер диван. Це не так дорого, я можу дати вам контакти.

Звісно, нічого такого в цьому не було. Але до цього моменту мама Микити і не думала, що це якась проблема. Диван не був знищений, лише трохи подряпаний. Коли їхній кіт Бегемот був маленьким, кілька разів зачіпав його, але швидко зрозумів, що так робити не можна. І якщо не придивлятися, цих подряпин не видно.

Але коли Олена пішла, мама Микити раз по раз поглядала на цей диван. І ці кілька подряпаних місць тепер постійно кидалися їй в очі.

Проте в усьому іншому Олена була милою і привітною. Ввічливо себе поводила, подякувала за гостинність, і батьки Микити вирішили, що нічого страшного в тому, що вона сказала, немає. Вона ж з найкращих намірів. А вже питання з харчуванням справді надто особисте. Не варто намагатися нагодувати тим, що людина не любить або не їсть з якоїсь причини.

Кілька місяців Микита зустрічався з Оленою. Вона ще кілька разів бувала у них в гостях, але без жодних застіль.

І ось Микита наважився на розмову з батьками.

— Мам, тату, я хочу з’їхатися з Оленою. Я її люблю, і ми хочемо розвивати наші стосунки.

Батьки переглянулися. Їм здавалося, що все відбувається надто швидко. З іншого боку, це не їхня справа, тільки дітям вирішувати, в якому темпі їм рухатись далі.

— Я розумію, що вам, швидше за все, буде некомфортно, якщо я приведу Олену сюди. Та й це неправильно. Тому я візьму кредит на квартиру. У мене є половина суми, так що платіж буде невеликим.

— Що ж, якщо ти так хочеш, — знизала мама плечима.

— Так, хочу. Але квартирі, яку я знайшов, потрібен невеликий ремонт. Ми можемо пожити з Оленою у вас, поки ремонт не завершиться? Це буквально місяць, не більше.

— Звісно, синочку, живіть, — знизала мама плечима. Вона щиро вважала, що нічого страшного в цьому немає. Та й Олена їм подобалася.

Незабаром дівчина переїхала до батьків Микити. Її добре прийняли, сказали, щоб не соромилася і почувалася як вдома.

Але це була лише ввічлива фраза, яку кажуть, щоб людина розслабилася. А Олена сприйняла це буквально. І в цьому стала криється велика проблема.

За кілька днів, коли мама Микити зібралася готувати вечерю, вона не змогла знайти соняшникову олію.

— Оленко, ти не бачила, де олія? — запитала вона у майбутньої невістки.

— Я її викинула, — вона хлопнула очима.

— Навіщо?

— Я подумала, що буде краще, якщо ми всі почнемо харчуватися правильно. І, чесно кажучи, мене завжди нудить від запаху смаженого.

Мама Микити зітхнула. У чомусь вона, може, і має рацію, але вони звикли жити по-іншому. Наприклад, тато Микити обожнює котлети, які готує його дружина. Та й смажену картоплю вони всією сім’єю люблять.

— Олено, пробач, звісно, але ми звикли до смаженого. Я не змушую тебе їсти те, що я готую, але і ти не змушуй нас змінювати свої смаки.

— Вибачте, я не хотіла, — потупила очі Олена. — Я просто про здоров’я піклуюся.

Мамі Микити одразу стало якось незручно.

— Це похвально. Але ми такі, які ми є. І не потрібно нас виправляти.

— Гаразд, я зрозуміла.

Звісно, мама Микити купила нову олію, але тепер щоразу, коли вона щось смажила, її мучило сумління. Ніби хтось нав’язав їй почуття вини.

Але це був лише початок. Якось мама Микити повернулася з роботи і виявила, що на вікнах у вітальні більше немає її улюблених штор. І замість них висить щось тонке, незрозумілого сірого кольору.

— А де штори? — запитала вона у Олени.

— Вони вже зовсім старомодні. Я повісила свої, ми їх у вас і залишимо. Зразу стало свіжіше у вітальні, чи не так?

Мама Микити важко зітхнула. Ні, не свіжо, а сіро й понуро.

— Олено, мені подобалися старі. Куди ти їх поділа? Сподіваюся, не викинула?

— Ні, — надулася дівчина, — але я думала, вам ці сподобаються.

— Це не моє, — м’яко сказала майбутня свекруха. — Заберіть їх собі.

Незабаром з’ясувалося, що частини посуду просто немає у шафі. Мама Микити вже чудово знала, хто доклав до цього руку.

— Вони були якісь старі, ми вам на свято подаруємо сервіз, а то якось некрасиво зустрічати гостей з різними тарілками. І, до речі, я викликала майстра, який перетягне вам диван. Тканину обрала на свій смак, у мене добре розвинене почуття стилю.

Мама Микити кипіла. Але посваритися з майбутньою невісткою не хотіла. Розуміла, що вона все це робить не зі зла. Чи то мудрості їй не вистачає, чи то вона прикидається такою наївною.

— Олено, послухай, — посадила дівчину на диван мама Микити. — Я розумію, що ти хочеш внести свою лепту в наш спільний побут. Але ви з Микитою скоро переїдете, а це наш з чоловіком дім. І мені б не хотілося, щоб у ньому щось змінювалося без моєї згоди.

— Я ж із найкращих міркувань, — сказала Олена.

— Я знаю. Але нічого більше не роби. І майстру скажи, щоб не приїжджав.

Олена образилася. Ввечері висловила все Микиті, що її старання ніхто не цінує. А вона ж хотіла, як краще.

Але хлопець її не підтримав.

— Оленко, але це справді їхнє життя і їхній дім. І, думаю, ти б не хотіла, щоб у твоїй оселі щось змінювали без твоєї згоди.

— Якби зробили краще, я б була тільки рада, — не погоджувалася вона.

— «Краще» — поняття розтяжиме. Для тебе добре одне, для моїх батьків інше.

Олена розсердилась, але сперечатися більше не стала.

А мама Микити несподівано зрозуміла, що чекає-не дочекається, коли Микита закінчить ремонт. Вона завжди вважала, що може ужитися з ким завгодно. Вона ж сама по собі не конфліктна, тож ніяких проблем виникнути не мало б. Але вона і не думала, що біда прийде звідти, звідки й не чекали. І, начебто, нічого поганого у Олени в намірах не було, а так нею втомилась.

Олена ж припинила все змінювати. Але, мабуть, їй і справді хотілося хоч якось допомогти, тому вона затіяла генеральне прибирання. «Щоб відробити своє проживання» — так вона говорила. І, наче, в цьому немає нічого поганого, але й тут Олена вчинила необачно.

Кожен очищений метр площі не обходився без її коментарів.

— Я сьогодні під ванною прибралася. Ви там, певно, ніколи не прибирали? Напевно, забуваєте про це місце. Але, нічого, я там все вимила.

— Дякую, Олено, — зітхала мама Микити.

— Ой, я цілий день розбирала комору. Нічого, що я частину речей викинула? Повірте, там такий мотлох був, не здивуюся, якщо все це зберігається ще з дитинства Микити.

— Нічого, Олено…

— Я ледве відсунула диван. Під ним клубки котячої шерсті! Так і до алергії недалеко. Коли ми поїдемо, ви не забувайте це робити. Бо шкідливо дихати всім цим.

— Добре, Олено…

Мама з усім погоджувалась і рахувала дні до того моменту, як вони з’їдуть. В якийсь момент вона просто махнула рукою. Олені не пояснити, вона щиро не розуміє, що можна озвучувати вголос, а що не варто. Недарма кажуть, що простота — гірше за крадіжку.

І коли син з нареченою від’їжджали, мамі Микити хотілося влаштувати свято.

Перед від’їздом Олена підійшла до мами Микити й обняла її.

— Дякую вам за гостинність. Мені було дуже приємно жити з вами.

— І мені з тобою, Олено, — усміхнулася майбутня свекруха.

Вони зачинили за молодими двері, і мама Микити поглянула на свого чоловіка.

— Хороша вона дівчина, – посміхнулась вона. — Просто ще зовсім молода.

— Нічого, життя навчить її своїм правилам, — усміхнувся тато Микити. — І, зізнатися, прибралася вона у нас дійсно добре.

— Так. Правда, тепер доведеться купити новий посуд і тобі шапку. Бо Олена твою викинула, вирішивши, що це старий мотлох.

— А я давно говорив, що пора змінити стиль, — розсміявся тато Микити.

Насправді, стосунки між невісткою і свекрухою надалі були хорошими. Просто вони не жили разом. І мама Микити знала, що, щоб не трапилося, цей досвід вона повторювати не буде. Мир дорожче.