Connect with us

З життя

Коли тесть стає випробуванням для родини: наш шлях до ультиматуму

Published

on

Зять – це випробування для всього роду: як ми дійшли ультиматуму

Життя інколи підкидає нам людей, наче сам чорт із глузу послав. Хтось проходить повз, як випадковий знайомий, а комусь, як нам, доводиться називати його «зятем». Я й гадки не мала, що після років турбот, виховання, вкладеної любові й праці заради майбутньої доньки, саме її вибір у особі «веселуна» Вовчиці стане для нашої родини справжнім ударом.

На перший погляд – звичайний хлопець: лукавий погляд, незграбна посмішка, вільна манера спілкування. Але варто йому роззявити рота – і все стає ясно: гумор у нього є, а от смаку – жодної краплі. Перша зустріч залишила після себе шлейф дешевих анекдотів про тещ і зятів, розповіді про його «службу» у «диванних військах» – буквально. Тоді я вперше відчула сором, наче хтось заніс у наш дім мішок гумора з третьосортного шинку.

Ми з чоловіком були в шоці. Дівчина, вихована на Коцюбинському й Лесі Українці, на тонкій англійській сатирі, закохалася в цього – прости, Господи – клоуна. Він, мабуть, й не чув про Івана Франка, але з захопленням цитує пошлі меми з інтернету. Ми намагалися її відмовити, благали, переконували – марно. «Кохання», – сказала вона, і точка. А потім – весілля. Скромне, але з промовою від нареченого, де він, звичайно, не втримався від «жартів» про перший подружній обов’язок. Я ледве стрималася, щоб не піти з зали.

З того часу кожне свято – як поле бою. Варто зібратися, як Вовчиця влаштовує своє «гумористичне шоу». А донька, наче зачарована, регоче й називає це «здоровим сміхом». Решта родичів червоніють, відводять погляд, хтось взагалі приходить рідше. А ми терпимо. Бо якщо зятя не запросити – донька не прийде. А вона нам досі дорога, попри все.

На ювілеї моєї молодшої сестри Вовчиця знову відзначився. Поки господиня виносила пасту з креветками, він буркнув: «Це ж зубна?». Хтось нервово засміявся, але я помітила, як сестра зблідла. Потім вона зізналася, що ледве не вилила на нього соус, але стрималася. Той вечір хоч чимсь закінчився добре – після її холодного погляду Вовчиця замовк до кінця.

Але наступний випадок розставив усе на місце.

У нас з чоловіком був ювілей – 35 років разом. Важлива дата. Зібралася майже вся родина, атмосфера була тепла, тиха, душевна. Ми згадували, як все починалося, як ростили доньку. А потім Вовчиця… зник. Ми ще подумали, куди він пішов. Через кілька хвилин він увірвався у вітальню з… огірком і двома помідорами, зліпивши з них відверто непристойну «композицію». Гордо тримаючи її перед собою, немов головний експонат музею похабщини, він задоволено спитав: «Ну як, схоже?»

Я застигла. Хтось фуркнув. Хтось із жахом відвернувся. Моя свекруха випустила виделку. Чоловік почервонів. А донька… плескала в долоні й реготала, наче мала дитина.

Цей момент був наче ляпас. Я відчула такий гнівний сором, що ледь не розплакалася. Замість родинного свята ми отримали публічне приниження. Того вечора щось дуже важливе розбилося. Решту вечора ми провели в мовчанні, хтось навіть пішов, не дочекавшись десерту.

Пізніше, коли емоції трохи вляглися, ми з чоловіком залишилися наодинці. І прийшли до важкого, але необхідного рішення. Ми викликали доньку на розмову. Без крику, без звинувачень. Просто сказали: або вона добивається поваги до нашої родини з боку свого чоловіка, або ми зводимо спілкування до мінімуму. Годі. Ми виростили її з любов’ю, жертвували багато чого заради її майбутнього, а тепер сидимо принижені через «жарти» зятя.

Вона образилася. Сказала, що ми «застрягли в минулому», що «зараз усі так жартують». Що це наш вибір – бачити у цьому хамство. Ми не сперечалися. Але підкреслили: двері завжди відчинені – але тільки для тих, хто приходить із повагою.

З того часу минуло небагато. Ми з донькою майже не спілкуємося. Вовчиця, на щастя, більше не з’являється на наших святах. Не знаю, чи зрозуміє вона колись, що втратила. Може бути. Але я точно знаю: краще бути пуританкой, ніж дозволяти топтати свою гідність заради ілюзії родинного єднання.

І хай наш дім не лунає реготом, але в ньому завжди буде місце для поваги, такту та справжньої родини.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дев'ятнадцять − 6 =

Також цікаво:

З життя37 хвилин ago

‘Having a Baby at Forty-One? You Must Be Joking!’ He Yelled at Nasty. ‘Women Your Age Are Already Grandmothers!’ – Nasty, Stop This Nonsense. Children’s Books

“Forty-one and wanting a babyare you mad?” John shouted at Emily. “At your age, most women are grandmothers! Emily, dont...

З життя2 години ago

Why Should I Cook for Everyone? It’s Just for Me and Annie Now!” – “What Do You Mean?” Nikita Fumed. – “Because in This Family, I’ve Learned It’s Every Man for Himself. So Live Like It!

In a small town in England, long ago, there lived a woman named Margaret. One morning, she lay in bed...

З життя3 години ago

In Rio de Janeiro, in one of those neighborhoods where electric wires twist above the streets like the city’s veins, lived Mariana.

In the heart of London, where tangled power lines stretch overhead like the citys veins, lived Eleanor Whitmore. She was...

З життя3 години ago

So, Is Marriage Really Stronger Than Just Living Together?” – The Men Who Mocked Nadia

“Ah, so a marriage certificate really is stronger than just living together, eh?” The men at the site had teased...

З життя3 години ago

In Rio de Janeiro, in one of those neighborhoods where electric wires tangle above the streets like the city’s veins, lived Mariana.

**Monday, 15th May** In a corner of London, where the tangled overhead wires hummed like the citys veins, there lived...

З життя4 години ago

Listen, We’ve Got Guests Coming Over Soon, and You’ll Need to Make Yourself Scarce.

The air in the small London flat was thick with tension. Victor and Margaret had regretted a thousand times over...

З життя5 години ago

Natasha Stephenson, I won’t live with your son anymore, and you can tell him that straight from me,” said Svetlana.

“Natasha, tell your son I wont be living with him anymore,” Emily said, her voice steady but cold. “Oh, will...

З життя6 години ago

Oksana and Her Mother Sat on an Old Bed, Both Bundled Up in Warm Clothes. Outside, Winter Raged as the Stove Just Began to Heat the House.

Charlotte and her mother-in-law sat huddled on an old bed, both wrapped up warm against the winter chill. The cottage...