Коли вона народилася, акушерка сказала мамі, що дитина буде щасливою – у сорочці на світ прийшла.

Коли Леся народилася, акушерка запевнила її маму, що донька буде щасливою – у сорочці з’явилася на світ. До п’яти років Леся справді була щасливою: мама заплітала їй косички, читала книжки з ілюстраціями, лише іноді сердитись, що Леся не хоче запам’ятовувати літери, а тато навчав її кататися на велосипеді й брав із собою на дачу, дозволяючи Лесі керувати на сільській дорозі.

А коли їй виповнилося п’ять років, батьки повідомили їй, що невдовзі у Лесі з’явиться братик.

– Це тобі подарунок до дня народження.

Подарунок і справді прибув прямо до дня народження, забравши у Лесі всі її наступні свята: з самого першого року Ігор зайняв особливе місце в їхній родині. Спочатку через те, що був маленьким, а згодом тому, що виявився вундеркіндом.

Читати Ігор навчився раніше, ніж Леся, яка і до двадцяти років читала не швидше за першокласницю (зараз би це назвали дислексією, але тоді таких слів не знали і відправили Лесю до корекційного класу), рахував так, що вчителька математики, якій його показали, схопилася за голову і побігла дзвонити своєму професорові Олексію Івановичу, не кажучи вже про те, що Ігор складав, хай і специфічні, але дуже оригінальні вірші.

Так і закінчилось щасливе життя Лесі – у неї тепер не тільки день народження був один на двох із братом, а й усе життя крутилася навколо Ігоря. Саме Леся водила брата до школи та на англійську, до басейну та до професора Олексія Івановича, у музичну школу та на поетичний гурток. При цьому, коли вона сама захотіла піти на гурток з домоводства, мама обурилася:

– Ти що, хочеш, щоб я звільнилась і сама водила Ігорчика до професора та музичної школи? Вічно ти думаєш лише про себе!

Леся здалася. Крім того, якщо вона все робила правильно: не плутала складний розклад Ігоря, готувала по дві страви на вечерю (Ігор з шести років став вегетаріанцем, а тато дня не міг прожити без м’яса), а тим більше коли приносила додому гроші (ввечері вигулювала сусідських собак), мама її хвалила і гладжувала по коротко підстриженій голові.

Волосся Лесі підстригли тому, що мамі тепер ніколи було його заплітати, потрібно було повторювати вранці з Ігорем англійську або записувати вірші, які він складав вночі, а Леся сама робила неохайний хвіст із “півнями”, і вчителька писала в щоденник зауваження червоною ручкою. Мама зауважень не любила і відвела доньку до перукарні, де їй зробили коротку стрижку, досить симпатичну, але Леся все одно плакала всю ніч за своїми косами.

– От закінчиш школу, тоді й роби, що захочеш, — казала мама, коли Леся намагалася щось заперечити на черговий обов’язок, пов’язаний із братом. – Тобі яка різниця, ти все одно нічого не робиш, тільки рецепти свої читаєш.

Після школи, не лише Лесиної, а й Ігоревої, вона зовсім не отримала свободу — на той час, окрім того, що вона мала готувати йому сніданок, обід і вечерю з підвищеним вмістом корисних речовин, прасувати і прати одяг і виконувати інші побутові дрібниці, Леся ще стала кимось на кшталт його секретаря. Вона вела розклад брата, стежила за конкурсами та олімпіадами, сортувала його листи. Коли вона заїкнулася, що хоче піти працювати до притулку для собак, тепер вже не лише мама, але й Ігор почав її дорікати, жаліючись, що без неї він зовсім пропаде.

І Леся знову здалася.

Тільки один раз вона повстала проти звичної несправедливості — коли зустріла Богдана.

Богдан не був красивим — він був високим, повним, цілодобово сидів за комп’ютером і писав коди. Родичі подарували йому собаку в надії, що той стане хоч трохи гуляти. Але замість цього він найняв Лесю — так вони і познайомилися. Якось само собою вийшло, що дуже скоро після прогулянки з його собакою, вона залишалася у нього на ніч.

Мама телефонувала і вимагала йти додому — вона терпіти не могла прасувати сорочки, а Ігор лише в них і ходив. Ігор теж дзвонив і жалівся, що нікому точити його олівці, тато знову приніс біляші, а більше і нема чого їсти, бо мама на черговій дієті.

— Залиште мене в спокої! – кричала Леся. – Я вам не служниця!

Богдан цілував її в мокрі очі, обіцяв, що одного разу вони одружаться. А потім поїхав до Америки, отримавши вигідну пропозицію на роботу.

— Пробач, – тільки й сказав він.

Коли оголосили, що Ігор отримує премію, батьки від гордості ледь не полопалися — всім сусідам розтрубили, мама терміново побігла записуватися до салону краси, а тата особливо цікавила грошова складова, тому що йому дуже вже хотілося купити нову машину, але грошей не вистачало, тож син, може, поділиться з ним.

Додалося клопоту й у Лесі — окрім звичних «прибери-подай-принеси», їй довелося вести активне листування, бронювати квитки на літак, шукати готель, у якому буде басейн і вегетаріанський стіл, ну і так далі. Вона так втомилася, що коли вони прилетіли, і все було готово: і смокінг, і промова, і натовп глядачів уже чекав у залі, – Леся знеможено чмокнула брата в щоку, стоячи за лаштунками, й вирушила в зал, сподіваючись, що батьки зайняли їй місце.

Високий охоронець, що стояв біля виходу в зал, заступив їй шлях і сказав:

— Обслуговуючому персоналу туди не можна.

— Що? – не зрозуміла Леся.

— Почекайте свого господаря за лаштунками, – пояснив їй інший, молодший, з нахабним оціночним поглядом. – У такій ганчірці там нема чого з’являтися.

Леся опустила очі на свою стару сукню — не те, щоб у неї не було іншої, просто вона не встигла переодягнутись. Але все ж таки воно не виглядало надто вже невнятно, тож справа була зовсім не в сукні, а в тому, що її і справді прийняли за обслуговуючий персонал. Втім, вони були недалекі від істини – служниця, вона служниця і є.

Брат подивився на неї довгим здивованим поглядом, і на мить Лесі здалося, що зараз він скаже цим охоронцям: «Пропустіть, це моя сестра!». Але брат промовчав – ведучий вже голосно називав його ім’я, і він пішов на сцену, навіть не озирнувшись на Лесю.

Вона присіла на низький стілець біля стіни, прикрила очі, прокручуючи в думках список справ: встигнути забрати костюм з пральні, забронювати готель та вечерю в ресторані, розсортувати електронну пошту – вона вже два дні туди не заглядала. Скільки ж привітань зараз посиплеться – Боже, як же вона це все перечитає!

Що там говорив Ігор, вона не слухала – вчора він уже репетирував перед нею промову, і, звісно ж, вона була ідеальною. Все як завжди – дякую батькам, дякую педагогам, я готовий трудитися на благо Батьківщини і світової гармонії. Пам’ять у Лесі була чудова, краєм свідомості вона відстежувала пропозиції.

Але тут щось пішло не за планом. Замість того щоб сказати: «І цим усім я зобов’язаний моїм дорогим батькам (мама сьогодні в зеленому платті і капелюшку з пір’ям, тато в темному костюмі в тон і у світлій сорочці, сидять у першому ряду) і незабутньому Олексію Івановичу (той у синьому похоронному костюмі сидить на якійсь хмарині і з радістю дивиться на свого кращого учня), Ігор раптом промовив:

— Тут я повинен був би сказати зовсім інше, але послухайте… Насправді, є лише одна людина, без якої я б тут зараз не стояв.

Леся жваво уявила, як мама і тато тріумфально переглянулися — звісно ж, кожен з них вважав свій внесок більш цінним, а Олексій Іванович, мабуть, звалився у цей момент з хмари.

— Все своє життя вона витратила на мене. Я довгий час цього не помічав, приймав як само собою зрозуміле. І ви знаєте, настав час відплатити добром за добро, хоча, зізнаюся, її роль в моєму житті безцінна, і навіть усі скарби світу не зможуть в повній мірі її віддячити.

У батька напевно напухла жила на лобі – так завжди бувало, коли він злився, а мама, напевно почервоніла, і очі у неї на мокрому місці від радості.

— Цей день я присвячую тобі. І всі ці гроші, які я сьогодні отримав, я хочу передати тобі, щоб ти відкрила притулок для собак, про який завжди мріяла, і взагалі щоб робила те, що тобі хочеться.

Ці слова пролунали якось по-іншому, ніби наближаючись до неї, і коли Ігор схопив її за руку і потягнув на сцену, Леся не відразу зрозуміла, що відбувається.

— Познайомтеся, це моя сестра Леся. Якби не вона, то я ніколи б і нічого не досяг.

Грянули аплодисменти, яскраве світло вдарило Лесю в очі. І лише в цей момент до неї почало доходити, що відбувається. Вона дивилася на брата вдячними очима, а він дивився на неї і посміхався. І ця посмішка зцілювала все – виїхавшого Богдана, не відбувшийся гурток з домоводства, тужливих собак у притулку… Вона стояла у світлі софітів, пригорблена і налякана, але поступово в ній прокидалося щось, що примусило Лесю розправити плечі.

Він і справді віддав усі гроші їй. І найняв молодого хлопця, якого Леся навчила всього, що вона робила всі ці роки для брата.

— Ти більше не будеш моєю служницею, – сказав Ігор. – Пробач мене, Леся, я був сліпим бовдуром.

І Леся його пробачила. Вона і справді організувала притулок для собак, пішла вчитися на кондитера, відкрила власну справу – нехай невелику, і за прилавком часто доводилося стояти самій, але зате все було саме так, як вона мріяла. І одного разу, холодного жовтневого вечора, коли вона вже збиралася закривати касу, дзвякнув дзвіночок, сповіщаючи про те, що у двері зайшов відвідувач. Леся привітно посміхнулась високому чоловікові у чорному плащі, почала було питати, що б він хотів, але зупинилася і замовкла.

Перед нею стояв Богдан. Схудлий, суворий, втомлений. Такий рідний.

— Ти повернувся…

Леся відчула, як підгинаються ноги, і схопилася руками за прилавок.

— Лесенько, – посміхнувся він. – Пробач мені дурня, я був такий неправий…

Ну що ж – другий головний чоловік у її житті попросить вибачення, багато лі ще потрібно?

Не попросив пробачення лише батько – вони з матір’ю тепер з Леєю не розмовляли, вирішили, що це вона Ігоря підговорила їй все віддати. Але це було неважливо – батьки, вони й є батьки, які вже є. А Богдан… Він повернувся, і тепер у Лесі точно все буде добре.