Коли вони зустрілися, між ними не виникло ніякої іскри чи взаємних почуттів.

Василь познайомився з Мотрею ще на танцях. Жодної іскри між ними спочатку не було, не розгорілися їхні почуття, коли вони бачилися пізніше, не було ніякого трепету в душі. Просто так вийшло, що якось провів він Мотрю після танців, не провести було незручно – всі розійшлися по парам, і він залишився з нею. Після цього кілька разів навідувався до неї, щоб поспілкуватися. Дівчина була приємної вдачі, і найголовніше – душевною та спокійною. Незабаром друзі і рідні жартома запитували: «Коли вже весілля?» А батьки серйозно радили Василю свататися.

Так вони й одружилися. Жили звично, як усі в селах, багато працювали, на роздуми про почуття часу не вистачало. Їхній єдиний син Тарас лише радував, спершу навчанням у школі, потім в інституті, а згодом зустрів добру дівчину, і розпочався передвесільний переполох. Мотря схвалила вибір сина, Ганна їй дуже сподобалася. Як і кожну матір, її хвилювало це питання, і тепер вона могла з полегшенням зітхнути. Але біда прийшла, звідки не чекали.

Весілля було в розпалі, зал ресторану був заповнений гостями, музика гриміла з колонок, стіл ломився від їжі. Мотря сиділа абсолютно щаслива, трохи зморена. Вона дивилася на нарядний натовп, на дітей, що бігали за повітряними кульками, на веселу молодь і була щаслива. Серед танцюючих вона побачила свого чоловіка, який енергійно танцював перед якоюсь фарбованою блондинкою, а та, виставивши груди, намагалася його зачепити, при цьому жваво усміхаючись. «Ось же старий веселиться…» — подумала вона.

Тут приглушили світло і заграла повільна мелодія. Молодята закружляли в центрі зали, і Мотря забула про все, витираючи очі серветкою. Які ж вони гарні! Ганна ніжна й тендітна, вся в білих мереживах, тоненькими ручками затягнутими в рукавички обвиває шию Тарасові. Той майже на голову вищий від нареченої, підноситься над нею, наче скеля, дбайливо обіймаючи…

В цю мить її погляд знову знайшов Василя серед танцюючих. Блондинка буквально повисла на ньому, вони повільно топталися на місці, і вона щось жваво говорила йому на вухо, іноді пирскаючи від сміху і звабливо кидаючи оком. Поруч із Мотрею сиділа її родичка, яка, жуючи салат, видала відому новину: «Це Ганнина колега з роботи, Марина звати, незаміжня, трохи молодша за тебе. Іди, попідганяй їх по голові, що дивитися на це. Я, якщо що, підтримаю!»
«Та досить, — відказала Мотря, — не псувати ж весілля Тараса цими дрязгами! А з Василем я вдома поговорю.» Настрій було зіпсовано, весь вечір чоловік не відходив від Марини. А та явно не була проти, розчервоніла й весела, вона танцювала як заведена, скинувши туфлі і час від часу витираючи піт з чола. Мотря навіть позаздрила такій невгамовній енергії.

Дома розмова була короткою. «Ну, випив зайвого, нічого страшного, — сказав Василь, — потанцював трішки, що тут такого? Свято ж!» Але те, що сталося, залишило важкий осад у душі Мотрі, чоловік відкрився їй з якоїсь нової, неприємної сторони. Образ блондинки, з мокрим чолом і кокетливою усмішкою, не йшов з голови.

Василь почав частіше їздити до міста: «Збери гостинці, завезу дітям.» — часто казав він. «Ти вже їм набрид! Дай їм удвох побути, справа наша зараз — осторонь!» — відповідала Мотря. Але той збирав варення та соління і віз їх до міста, благо їхати було недалеко.

Коли Ганна і Тарас були у них в гостях, Мотря мимохідь запитала, чи не набрид їм батько зі своїми візитами. «А чому набридати, — відповів Тарас, — він лишень гостинці залишає і далі їде по своїх справах!»

Коли Мотря запитала чоловіка, які в нього «справи» в місті, той не став приховувати. Так, у нього з Мариною стосунки. Чому так вийшло? Бо вона жінка-феєрверк, свято, ураган! Між ними все іскрить, вони можуть сваритися і миритися кілька разів за вечір, такий накал пристрастей йому і не снився. Таку жінку він шукав усе життя, між ними флюїди і посуд літає! Вона – чистий вогонь, а Мотря – стояча вода! Він пішов від неї, звільнився з лісового господарства, де пропрацював двадцять років, і поїхав до міста, до своєї Марини. Наче камінь поклали на груди Мотрі, так тиснула образа. Скільки сліз було виплакано, скільки думок передумано. На щастя, Тарас і Ганна постійно приїжджали підтримати її і допомогти з господарством. Вони були єдиною втіхою.

Вночі вона довго не могла заснути, дивлячись у темряву, задавала собі безкінечні питання. Що вона зробила не так? Чому раптом стала непотрібною? Чим краща та жінка? Виявляється, треба було себе інакше вести, бути темпераментною та емоційною. Метати в чоловіка посуд, а потім гаряче миритися. А вона – стояча вода, спокійна, покладиста і розсудлива. Іншою вона бути не може, вірніше може, але це буде удавання. А безкінечно вдавати не можна, значить, не варто було взагалі пов’язувати своє життя з Василем. Але хто знав, що вони не підходять один одному? І не було б цього шлюбу, не було б і Тараса… Питання роїлися в її мозку, і зрештою вона провалювалася у рятівний сон.

Вона прокинулася ще затемна, на вулиці лив дощ зі снігом, чути було, як краплі б’юься об залізний дах. Сусід заводив свою стару машину, вона кректала і чхала, але ніяк не хотіла їхати. Цей звук тривалий час означав для неї початок нового дня, вона вставала і гріла сніданок, будила чоловіка. Ось і зараз вона вибралася з теплого кокона ковдри і раптом завмерла. Їй не потрібно вставати, чоловіка немає, а вона у відпустці. З насолодою повернувшись під теплу ковдру, вона вперше подумала: «Як добре, що його немає…» І миттєво заснула.

Василь завжди боявся протягів, йому постійно здавалося, що з-під дверей дме, а від вікна тягне холодом. Тому обідній стіл стояв у найбезпечнішому і темному кутку, де жоден протяг не міг його дістати. Мотря схопила край стільниці і потягла, стіл із гуркотом поповз у сторону вікна, лишень чашки злякано дзвеніли, а ніжки протестуюче скрипіли. Вона встановила стіл біля самого віконця і тепер за обідом насолоджувалася видом на сад. Правда, сад давно скинув листя і був сірим і непривітним, лише вітер колихав кілька грон горобини, які яскравою плямою розбавляли похмурий пейзаж. Але Мотрі усе подобалося. «Як добре!» — думала вона, дивлячись, як сніжинки обережно осідають на гілки, ніби прикрашаючи їх тонким мереживом.

Коли сніг укрив землю рівним і щільним шаром, Мотря дістала з горища запилені лижі. Вже багато років у неї не вистачало часу на це невеличке задоволення. Як приємно ковзати по білому полотну, давно позабуте відчуття. Вона й забула, з яким звуком палиці вбиваються в лід і як сніжна пороша, блискаючи, осідає з ялинових лап. Втомлена і задоволена, вона повернулася з прогулянки.

Мотря витягнула зі сковороди масла, воно розтікалося, шиплячи і потріскуючи. Василь ненавидів олію, його нудило від одного вигляду. Вона усміхнулася, насипаючи в сковороду картопляні дольки. Приїхали Тарас і Ганна, заставши матір за поїданням картоплі. «Батько мав приїхати…» — сказав Тарас. Він здивувався, побачивши страх і невдоволення в очах матері. «За зимовими речами.» — закінчив він. «Фух, налякав, — усміхнулася Мотря, — проходьте, приєднуйтеся! Яка смачна річ!» Вона відправила піджарену картоплину собі в рот і солодко примружившись сказала: «Як добре!»