Коли з’явилася дівчинка, акушерка сказала матері, що її чекає щаслива доля.

Коли Дарина з’явилася на світ, акушерка сказала мамі, що вона буде щасливою – мовляв, у сорочці народилася. І до п’яти років Дарина справді була щаслива: мама плела їй косички, читала книжки з малюнками, лише інколи дратувалася, що Дарина не хоче запам’ятовувати літери, а тато вчив її їздити на велосипеді й брав із собою на дачу, дозволяючи Дaрині кермувати на польових дорогах.

А коли їй виповнилося п’ять років, батьки повідомили, що скоро у Дaрини з’явиться братик.

– Це буде тобі подарунок на день народження.

Подарунок справді встиг до дня народження, відібравши у Дaрини всі наступні свята: з самого першого року Тарас почав займати особливе місце в їхній родині. Спочатку тому, що він був маленьким, а згодом тому, що виявився вундеркіндом.

Читати Тарас навчився раніше, ніж Дaрина, яка й до двадцяти років читала не швидше першокласниці (тепер це назвали б дислексією, але тоді таких слів не знали і відправили Дарину до корекційного класу), рахував так, що вчителька математики, якій його показали, схопилася за голову і побігла дзвонити професорові Василю Івановичу, не кажучи вже про те, що Тарас складав, нехай і дуже специфічні, але надзвичайно оригінальні вірші.

Так щасливе життя Дaрини й закінчилось — у неї тепер був не лише спільний день народження з братом, а й уся життя — тепер все крутилося навколо Тараса. Саме Дaрина водила брата до школи та на англійську, до басейну та до професора Василя Івановича, до музичної школи та на поетичний гурток. І коли вона сама захотіла піти на гурток з домоводства, мама обурилась:

– Ти що, хочеш, щоб я звільнилась і сама возила Тарасика до професора та музичну школу? Ти вічно думаєш лише про себе!

І Дарина здалася. До того ж, якщо вона все робила правильно: не плутала складний розклад Тараса, готувала дві страви на вечерю (Тарас з шести років став вегетаріанцем, а тато не міг прожити й дня без м’яса), а тим більше коли приносила додому гроші (ввечері вигулювала сусідських собак), мати хвалила її й гладили по стриженій голові.

Волосся Дaрині підстригли тому, що мамі тепер було ніколи його заплітати, треба було повторювати вранці з Тарасом англійську або записувати вірші, які він вигадав вночі, а сама Дaрина робила недоглянутий хвіст із півнями, і вчителька писала в щоденник зауваження червоною ручкою. Мама не любила зауважень і повела доньку до перукарні, де їй зробили коротку стрижку, досить симпатичну, але Дaрина все одно плакала всю ніч за своїми косами.

– Ось закінчиш школу, тоді й роби, що хочеш, – казала мама, коли Дарина слабко намагалася щось заперечити на черговий обов’язок, пов’язаний із братом. – Тобі яка різниця, ти все одно нічого не робиш, тільки рецепти свої читаєш.

Після школи, не тільки Дарини, а й Тараса, вона зовсім не отримала свободи – на той час, крім того, що вона повинна була готувати йому сніданок, обід і вечерю з підвищеним вмістом корисних речовин, прасувати й прати одяг та виконувати інші побутові дрібниці, Дарина ще й стала кимсь на кшталт його секретаря. Вона вела розклад брата, стежила за конкурсами й олімпіадами, сортувала його листи. Коли вона сказала, що хоче піти працювати до собачого притулку, тепер уже не тільки мати, але й Тарас почав її докоряти, жалітися, що без неї він зовсім загине.

І Дарина знову здалася.

Тільки одного разу вона повстала проти звичної несправедливості – коли зустріла Богдана.

Богдан не був красивим – він був високим, повним, цілодобово сидів за комп’ютером і писав коди. Родичі подарували йому собаку в надії на те, що той стане хоч трохи гуляти. Але замість цього він найняв Дарину – так вони й познайомилися. І якось само собою сталося, що дуже скоро після прогулянки з його собакою вона залишалася у нього на ніч.

Мама дзвонила й вимагала йти додому – вона терпіти не могла прасувати сорочки, а Тарас тільки в них і ходив. Тарас теж дзвонив і нарікав, що нема кому точити його олівці, тато знову приніс пиріжки, а більше й нема чого їсти, бо мама на черговій дієті.

– Залиште мене в спокої! – кричала Дарина. – Я вам не служниця!

Богдан цілував її в мокрі очі, обіцяв, що одного разу вони одружаться. А потім виїхав до Америки, отримавши вигідну пропозицію по роботі.

– Пробач, – тільки й сказав він.

Коли оголосили, що Тарас отримує премію, батьки від гордості мало не лопнули – всім сусідам розтрубили, мама терміново побігла записуватися до салону краси, а тата особливо цікавила грошова складова, тому що йому дуже хотілося купити нову машину, але грошей не вистачало, тож син, може, поділиться з ним.

У Дaрини стало більше турбот – крім звичайного “прибери-подай-принеси”, їй довелося активно листуватися, бронювати квитки на літак, шукати готель, в якому були б басейн і вегетаріанський стіл, і таке інше. Вона так виснажилася, що коли вони прилетіли й усе було готово: і смокінг, і промова, і натовп глядачів вже чекав у залі, – Дарина в знесиллі чмокнула брата в щоку за кулісами і попрямувала до залу, сподіваючись, що батьки зайняли їй місце.

Високий охоронець, що стояв у виходу до залу, перегородив їй шлях і промовив:

– Обслуговуючому персоналу туди не можна.

– Що? – не зрозуміла Дарина.

– Зачекайте свого господаря за кулісами, – пояснив інший, молодший, із нахабним оцінюючим поглядом. – У такій одежі там нема чого з’являтися.

Дарина опустила очі на свою стару сукню – не те, щоб в неї не було іншої, просто вона не встигла переодягтися. Але все ж вона не виглядала занадто невнятно, тож справа була зовсім не у сукні, а в тому, що її і справді прийняли за обслуговуючий персонал. Втім, вони були недалекі від істини – служниця, вона й є служниця.

Брат подивився на неї довгим здивованим поглядом, і в якусь мить Дaрині здалося, що зараз він скаже цим охоронцям: “Пустіть, це моя сестра!”. Але брат промовчав – ведучий вже голосно називав його ім’я, і він пішов до сцени, навіть не озирнувшись на Дарину.

Вона присіла на низький стілець біля стіни, прикрила очі, прокручуючи про себе список справ: встигнути забрати костюм з пральні, забронювати готель і вечерю в ресторані, розсортувати електронну пошту – вона вже два дні туди не заглядала. Скільки ж поздоровлень зараз посиплеться – мамо рідна, як же вона все це буде читати!

Що там казав Тарас, вона не слухала – вчора він вже репетирував перед нею промову, і, звичайно ж, вона була ідеальною. Все як завжди – дякую батькам, дякую педагогам, я готовий трудитися на благо рідної країни й світової гармонії. Пам’ять у Дaрини була чудова, краєм свідомості вона відслідковувала речення.

Але тут щось пішло не за планом. Замість того, щоб сказати: “І всім цим я завдячую моїм дорогим батькам (мама сьогодні в зеленій сукні і капелюсі з пером, тато в темному костюмі в тон і в світлій сорочці, сидять у першому ряду) і незабутньому Василю Івановичу (той у синьому похоронному костюмі сидить на якомусь хмарі і з радістю дивиться на свого кращого учня), Тарас раптом вимовив:

– Тут я повинен був сказати зовсім інше, але послухайте… Насправді, є лише одна людина, без якої я не стояв би тут зараз.

Дарина жваво уявила собі, як мама і тато тріумфально переглянулись – звичайно ж, кожен з них вважав свій внесок більш цінним, а Василь Іванович, мабуть, звалився у цей момент з хмарини.

– Усе своє життя вона присвятила мені. Я довгий час цього не помічав, брав як щось само собою зрозуміле. І знаєте, настав час відплатити добром за добро, хоча, зізнаюся, її роль у моєму житті безцінна, і навіть усі скарби світу не зможуть повністю її віддячити.

У батька напевно дулася жила на чолі – так завжди бувало, коли він сердився, а мама, напевно, почервоніла, і очі у неї на мокрому місці від радості.

– Цей день я присвячую тобі. І всі ці гроші, що я сьогодні отримав, я хочу передати тобі, щоб ти відкрила притулок для собак, про який завжди мріяла, і взагалі щоб робила те, що тобі хочеться.

Ці слова пролунали якось інакше, ніби наближуючись до неї, і коли Тарас схопив її за руку і потягнув на сцену, Дарина не одразу зрозуміла, що відбувається.

– Знайомтеся, це моя сестра Дарина. Якби не вона, то я ніколи нічого би не досяг.

Пролунали аплодисменти, яскраве світло вдарило Дарині в очі. І лише в цей момент до неї почало доходити, що відбувається. Вона дивилася на брата вдячними очима, а він дивився на неї й посміхався. І ця посмішка виліковувала все – поїхавшого Богдана, нереалізований гурток домоводства, сумуючих собак у притулку… Вона стояла в світлі софітів, згорблена і злякана, але поступово в ній прокидалося щось, що змусило Дарину розправити плечі.

Він і справді віддав їй усі гроші. І найняв молодого хлопця, якого Дарина навчила всього, що вона робила всі ці роки для брата.

– Ти більше не будеш моєю служницею, – сказав Тарас. – Пробач мене, Дарина, я був сліпий недоумок.

І Дарина його пробачила. Вона й справді організувала притулок для собак, пішла вчитися на кондитера, відкрила свою справу – нехай невелику, і за прилавком часто доводилося стояти самій, але зате все було саме так, як вона мріяла. І одного разу, холодним жовтневим вечором, коли вона вже збиралася закривати касу, дзвякнув дзвіночок, сповіщаючи, що до дверей увійшов відвідувач. Дарина привітно усміхнулася високому чоловікові в чорному плащі, почала було запитувати, чого б він хотів, але осіклась і замовкла.

Перед нею стояв Богдан. Схудлий, строгий, стомлений. Такий рідний.

– Ти повернувся…

Дарина відчула, як ноги підкошуються, і вхопилася руками за прилавок.

– Даринка, – усміхнувся він. – Пробач мене дурня, я був так неправий…

Ну що ж – другий головний чоловік у її житті попросить вибачення, багато ще потрібно?

Не попросив вибачення лише батько – вони з матір’ю тепер з Даринкою не розмовляли, вирішили, що це вона підмовила Тараса все їй віддати. Але це було не важливо – батьки, вони і є батьки, які вже є. А Богдан… Він повернувся, і тепер у Дарини точно все буде добре.