З життя
Краще жити в орендованій квартирі, ніж під одним дахом з свекрухою

Краще тіснитися у найманій однокімнатці, ніж дихати під одним дахом із свекрухою
— Віть, ну скільки можна?! — голос Соломії зірвався на шепіт, у якому відчувалася втома й розпач. — Ми вже два роки як одружені, а досі живемо у твоєї мами. До кого це буде?
— А тобі знову щось не так? — насупився чоловік. — У нас є дах над головою, усе під рукою. У тебе ж немає квартири, а знімати ми не можемо собі дозволити. Мама готує, допомагає, піклується. У чому проблема?
— Краще в найманій конурці, ніж зі свекрухою… — тихо кинула Соломія.
Віть лише розвів руками.
— Хочеш — їдь до своєї мами в село, кидай роботу. Я залишаюся. Я звик до міста.
Від цих слів Соломії стало особливо боляче. Так, вона родом із невеличкого села під Полтавою, де залишилася її мама. Але хіба вона винувата, що доля занесла її до Києва, де вона зустріла чоловіка, влаштувалася на роботу, почала будувати життя? А тепер їй ніби натякають: ти тут чужа.
Жити під одним дахом із свекрухою ставало нестерпно. Для Вітя, звісно, усе було зручно — адже для матері він ідеальний син, вона його не докоряє, не лізе з порадами. А Соломії відводилася роль ворога — чужої, яка нібито «відбила» сина у матері.
Галина Михайлівна овдовіла рано. Сина виховувала сама. І тепер усе її життя — Віть. Тому з самого початку вона сприйняла Соломію як суперницю. Ззовні — ввічлива, чемна. Але варто було Вітю вийти з кімнати, як починався холодний допит.
Спершу свекруха взялася критикувати, як Соломія миє посуд і розставляє чашки на полиці. Потім став дратувати чай — то солодкий, то гіркий, то «зовсім без смаку». Одного разу вона навіть звинуватила Соломію, що та піклується про здоров’я її сина, коли кладе в чай цукор.
Кулінарія стала окремою темою. Будь-яку страву, приготовану Соломією, Галина Михайлівна або ігнорувала, або викидала. Дівчина все частіше відчувала себе зайвою в цьому домі. Вона рано йшла на роботу, а ввечері намагалася затриматися якомога довше — аби тільки не повертатися до квартири, де кожна дрібниця ставала приводом для докорів.
Навіть якщо на приліжковій тумбочці лежала серветка — свекруха одразу ж починала їдко зауважувати, мовляв, «у бруді жити тільки звикла». Ані одного теплого слова, ані краплі поваги. Лише докори, іронія, холод.
Одного разу Соломія не витримала. Зібрала сумку і поїхала до матері — у те саме село, з якого колись вирушила за мрією. Сиділа біля вікна й плакала. Не від образи — від втоми. Від того, що не вистачило сил боротися. Не вистачило чоловіка поруч.
Минув час. Біль затих. І тоді прийшло усвідомлення: не треба було мовчати. Треба було раніше сказати Вітю, відверто, жорстко, по-справжньому. Попросити, вимагати підтримки, а не терпіти все на самоті. Адже коли чоловік мовчить — це теж відповідь.
Зараз Соломія знає: жити з чужою жінкою, навіть якщо це мати чоловіка, — завжди ризик. Особливо коли ти залишаєшся одна в цьому «трикутнику». Але головне — не опускати руки. Сім’ю можна врятувати, якщо боротися разом. А не однією — за двох.
А ви як вважаєте: хто був правий — Соломія чи Віть? Чи можна ужитися зі свекрухою, чи треба вчасно тікати?
