З життя
КРОКУЮЧИ ДО ЗІРОК
ПІШКИ ДО ЗІР
– Хорошенко, сніданок. – Медсестра закотила у палату візок. Оксана ледь відкрила очі й нехотя повернула голову до дверей.
– Не буду. Дякую. – Відповіла вона.
– Ну що ви, панно, вам сили потрібно набиратися. – За медсестрою до палати увійшов лікар. Оксана мовчала. Медсестра швидко поставила на тумбочку тарілку з кашею та склянку з чаєм. Пошепки додала:
– Їжте, будь ласка, Ігор Степанович має рацію. – І так само квапливо залишила палату.
– Як настрій? Весняний? – Ігор Степанович усміхнувся.
– Та ні… – сумно відповіла Оксана та відвернулася до вікна.
– Це добре. – Ігноруючи тон пацієнтки, продовжив лікар. – Операцію призначено на завтра. – Вже серйозно додав він.
– Шанси збільшаться? – Запитала Оксана, повернувшись до нього.
– Безперечно. Хоча про повне відновлення поки говорити рано. – Зізнався Ігор Степанович.
– Я зможу ходити? – Напружено промовила Оксана.
– Не хочу давати марних надій… – Після паузи озвався Ігор Степанович. – Але варто використовувати всі можливості.
– Ясно… – Оксана знову відвернулася. Як пішов Ігор Степанович, вона не помітила. І також не чула, як за вікном вже по-весняному щебетали птахи.
Аварія була жахливою. За кермом була Оксанина подруга Дарина. Намагаючись уникнути зустрічного авто, Дарина різко повернула кермо, машину закрутило на слизькій дорозі, зіткнення уникнути не вдалося. Основний удар припав на пасажирську сторону. Оксана прийшла до тями лише в лікарні. Як потім дізналася, Дарина постраждала менше, перелом руки, струс мозку. У Оксани було зламано кілька ребер, відкритий перелом ноги, і найголовніше — постраждав хребет. Прогнози були невтішні, шанси на те, що Оксана зможе знову ходити, були мізерні. Можливо, інша людина була б рада вже й тому, що залишилася живою, але для Оксани світ перестав існувати в одну мить. Танці були для неї всім: життям, заробітком, натхненням. Рух був для неї як для інших повітря. І що тепер?
Наступним ударом була реакція Артема. Вони зустрічалися вже два роки, і недавно Артем зробив Оксані пропозицію. Два тижні тому, коли Артем сидів тут, в палаті, поруч із Оксаною, вона без слів зрозуміла, що весілля не відбудеться. Коли Оксана розповіла про прогнози лікарів, Артем довго сидів, замислившись, дивлячись у підлогу, а потім сказав якось невпевнено:
– Тобі все одно потрібно думати про хороше. Все налагодиться.
Наступні три дні він не прийшов. Потім надійшло коротке повідомлення від нього: «Вибач. Я так не зможу». Всередині обірвалася остання тонка ниточка надії. Оксана вже не плакала, вона дивилася скляними порожніми очима на білу стелю і уявляла, що ось зараз ця стеля обрушиться на неї і все закінчиться.
Мати, погладжуючи Оксану по руці, намагалася втішити, намагалася усміхатися, твердила, що ще не все втрачено, що потрібно боротися, що вони разом будуть боротися. Але Оксана бачила, що очі мами червоні від сліз, які вона проливала, виходячи з палати. Ігор Степанович, лікуючий лікар теж все твердив, що потрібно боротися.
– Навіщо? – Одного разу спитала Оксана.
– Щоб бути щасливою. – Просто відповів Ігор Степанович.
– Я вже ніколи не буду щасливою. – Заперечила Оксана. Ігор Степанович дуже уважно подивився на неї:
– Обов’язково будеш. Але це залежить від тебе більше, ніж від інших. У мене не такий великий досвід, але знаєш, я зустрічав людей, які подолали, здавалося б, неможливе, залишали в лікарняних палатах навіть невиліковні хвороби, тому що хотіли жити, хотіли радіти життю, хотіли бути щасливими.
Оксана не відповіла. Вона не хотіла жити. Не хотіла жити так. І яке тут може бути щастя? – запитала б вона лікаря, але вирішила не продовжувати цю розмову. Врешті-решт, у лікарів, напевно, так заведено, підбадьорювати пацієнтів.
– Не спиш? – Ігор Степанович тихо відчинив двері, впускаючи в темряву палати смужку світла.
– Не сплю. – Відповіла Оксана, навіть не звернувши уваги, що лікар звернувся до неї на «ти».
– Хвилюєшся? – Запитав він, сідаючи на стілець біля вікна.
– Ні. – Оксана знизала плечима.
– Можеш уявити, що аварії не було. І ось минуло десять років. Яким було б твоє життя? – Запитав Ігор Степанович, дивлячись не на Оксану, а у вікно.
– Не знаю. Напевно, ще б виступала. А може, вже не виступала, а дочку на танці водила. – Оксана навіть злегка усміхнулася, але потім згадала, що весілля її не відбулося. – Знаєте, а він мене кинув. Відразу, як дізнався, кинув.
– Хто? – Ігор Степанович, вже зрозумів відповідь. – Думаєш, він любив тебе?
– Не знаю. – Оксана знову знизала плечима. – Може, це тільки в романтичних фільмах так люблять, що готові за тобою і в вогонь і в воду, а в житті, тільки обіцяють зірку з неба дістати, а насправді… – Оксана зупинилася. Ігор Степанович теж був чоловіком. Причому досить молодим та симпатичним, як щойно зрозуміла Оксана. Напевно, у нього є дружина або дівчина, і він до неї зовсім по-іншому ставиться. Він не злякався б у такій ситуації. Ходить же, навіть її, зовсім незнайому людину, підтримує.
– Ладно, Хорошенко, спи. Будуть і для тебе зірки з неба. – Ігор Степанович вийшов. Оксана подивилася у вікно. Кусочок неба, усипаний зірками, був справді видний. «От би зараз зірка впала», – подумала Оксана, але зірки не падали, принаймні, жодна не впала, поки Оксана не заснула.
– Ну як ти? – Ігор Степанович стояв навпроти Оксаниної ліжка. – Дмитро Петрович сказав, що операція пройшла добре.
– Напевно. Тільки ніг я все одно не відчуваю. – Зітхнула Оксана.
– Дивись, що я тобі приніс. – Ігор Степанович простягнув Оксані невеличку коробочку. Оксана відкрила і усміхнулася. Коробочка була повна блискучих крихітних зірочок-конфетті. – Будеш старанно займатися, сама до справжніх зірок дійдеш пішки. – Пообіцяв лікар.
Реабілітація була довгою, виснажливою і, як здавалося Оксані, не приносила результатів. Ігор, тепер Оксана називала його просто по імені, часто заходив до неї. Вони розмовляли як старі друзі, обговорювали найрізноманітніші теми. Ігор умів відволікти Оксану від сумних роздумів, і вона навіть починала вірити його словам, що зусилля не пройдуть марно.
– Як сьогодні? – Ігор зайшов у палату після Оксаниних щоденних вправ, під час яких медсестра намагалася оживити дерев’яні ноги.
– Нічого. – Оксана розвела руками.
– Бузок розквіт. – Ігор простягнув Оксані, припрятанню за спиною пухнасту гілочку. Оксана вдихнула свіжий, лоскотний аромат. А потім з дитячим азартом стала шукати п’ятилистковий квіток.
– І тут нічого. – Оксана надула губи і підняла очі.
– А тут? – Ігор простягнув Оксані ще одну невеличку коробочку. Вона усміхнулася, передчуваючи чергову порцію зірочок. Але, відкривши коробку, на мить завмерла. На невеличкому колечку, у променях сонця, іскрилася зовсім інша зірка – маленький камінчик.
– Ти вийдеш за мене? – Запитав Ігор, коли Оксана перевела погляд з колечка на нього. Оксана мовчала. Ігор стурбовано зітхнув і сів на ліжко.
– Ти сів мені на ногу… – Тихо сказала Оксана. – Ти сів мені на ногу! – Вже голосно вигукнула вона і засміялася. – На ногу сів! Я відчуваю! Я відчуваю ногу!
Ігор схопився і також засміявся. А тут Оксана заплакала. Вона усміхалася, але по її щоках текли сльози.
– Що з тобою? Боляче? – Занепокоєно питав Ігор. Оксана покрутила головою:
– Пам’ятаєш, я казала, що ніколи вже не буду щасливою. Я справді так вважала. А сьогодні стільки щастя одразу. Ну якщо ти не побоявся покликати заміж інваліда, то боюся, тебе риданням не налякати? – Оксана знову засміялася.
– Мене нічим не налякати. – Відповів Ігор і з ніжністю подивився на наречену.
***
– Мамо, ти бачила? У мене вийшло! – Анфіса підбігла до лавки, на якій сиділа Оксана.
– Звісно, бачила. І для тата все зняла. Ти у нас молодчинка. – Оксана обійняла доньку.
– Ольга Іванівна сказала, що я буду танцювати в центрі. – Похизувалася Анфіса. – Це значить, що я танцюю краще за всіх?
– Так. – Прошепотіла Оксана і також пошепки відкрила доньці секрет. – Тільки тсссс, зазнаєшся, і нічого не вийде. – Анфіса зрозуміло кивнула. – А тепер збирайся, їдемо тата з роботи зустрічати.
Минуло десять років. Танцювати на великій сцені Оксана більше не могла, але на власному весіллі танцювала цілком пристойно. Як зазначив Ігор, точно краще за нього. Шлях до зірок був для Оксани тривалим, але разом з Ігорем вони впоралися. І щоб ніколи не забути про це, і про те, що потрібно вірити в краще, мріяти, що б не сталося, Оксана запропонувала розписати стелю спальні у вигляді зоряного неба. Ігор підтримав. Відкриваючи щоранку очі, Оксана точно знала, що до зірок можна дістати рукою, варто тільки захотіти. До будь-яких і завжди.
A Stray Cat Sneaks Into the Hospital Room of a Billionaire in a Coma—What Happened Next Was a Miracle That Even the Doctors Couldn’t Explain…
12th April It amazes me how a wandering cat, slipping into a place where he shouldnt have been, utterly changed...
Three O’Clock in the Morning Mum’s Phone Rings: How a Stray German Shepherd and Four Cats Taught a Stubborn Son the True Meaning of Kindness
Margaret Eleanor was woken abruptly at three oclock in the morning by the insistent buzzing of her old-fashioned mobile on...
The Manor Smelled of French Perfume and Lovelessness. Little Lizzie Knew Only One Pair of Warm Hands—Those of the Housemaid Nora. But One Day Money Went Missing from the Safe, and Those Hands Disappeared Forever. Twenty Years Passed. Now Lizzie Stands at a Doorstep Herself—With a Child in Her Arms and a Truth That Burns in Her Throat… *** The Scent of Dough Was the Scent of Home. Not the grand house with marble staircase and three-tiered chandelier where Lizzie spent her childhood—but a real home. The one she’d dreamed up while sitting on a kitchen stool, watching Nora’s work-worn, red hands knead the elastic dough. “Why does dough breathe?” five-year-old Lizzie would ask. “Because it lives,” Nora would reply, not pausing in her work. “See how it bubbles? It’s happy it’s going into the oven. Odd, isn’t it? Being happy for the fire.” Lizzie hadn’t understood then. But now—she understood. She stood by the edge of a broken country road, clutching four-year-old Michael to her chest. The bus had gone, leaving them in the pale February twilight, surrounded by that particular village silence where you can hear snow crunching under a stranger’s boots three houses away. Michael didn’t cry—he’d almost forgotten how in the last six months. He only watched with solemn, grown-up eyes, and each time Lizzie shivered: Michael’s father’s eyes. His chin. His silence—always hiding something. Don’t think about him. Not now. “Mum, I’m cold.” “I know, darling. We’ll find it soon.” She didn’t know the address. Didn’t even know if Nora was still alive—twenty years had passed, a whole lifetime. All she remembered: “Pinewood Village, Sussex.” And the scent of that dough. And the warmth of those hands—the only ones in the big house that stroked her head just because, for no special reason. The lane led past sagging fences. Here and there, yellow lights glowed in windows—dim, but alive. Lizzie stopped at the last cottage—because her legs couldn’t go any farther, and Michael had become much too heavy. The gate creaked. Two snow-covered steps to the porch. The door—old, warped, paint peeling off. She knocked. Silence. Then—shuffling footsteps. The sound of a bolt sliding back. A voice—cracked, aged, but achingly familiar, making Lizzie’s breath catch: “Who’s out there in the dark at this hour?” The door opened. A tiny old woman in a knitted cardigan over her nightgown stood on the threshold. Her face—like a baked apple, wrinkled a thousand ways. But her eyes—the same. Faded, blue, still alive. “Nora…” The old woman froze. Then slowly raised the same hardworking, knotty hand to Lizzie’s cheek. “Oh, my word… Lizzie?” Lizzie’s knees buckled. She stood, clutching her son, unable to utter a word—only tears running hot down her cold cheeks. Nora asked nothing. Not “where from?”, not “why?”, not “what happened?”. She simply took her old coat, hanging on a nail by the door, and wrapped it around Lizzie’s shoulders. Then gently lifted Michael—who didn’t even flinch, just watched with those dark eyes—and held him close. “There now, you’re home, my little sparrow,” she said. “Come in. Come in, love.”
The manor always smelled of French perfume and mutual indifference. Little Mary knew only one pair of kindly handsthose belonging...
Eager to Walk Down the Aisle: Alla’s Second Chance at Love, a Son in His Twenties, a Cheating Husband, and a Romance with Her Former Algerian Student—But Will She Choose Her Old Flame or a New Beginning?
Ellen was eager to get married againsuccessfully, this time. Her first go at matrimony hadnt exactly been a fairy tale....
Is the Orchid Really to Blame? “Polly, take this orchid or I’m throwing it out,” Kate said, carelessly picking up the clear pot from the windowsill and handing it to me. “Thanks, Kate! But what’s wrong with this orchid?” I was surprised. After all, three more gorgeous, well-tended orchids stood in her window. “It was a wedding gift for my son. And you know how that all ended,” Kate sighed heavily. “I know your Denis got divorced before their first anniversary. I won’t ask why—I bet it was a serious reason. Denis adored Tanya,” I said gently, not wanting to reopen a fresh wound. “I’ll tell you the full story one day, Polly. For now, it’s just too much,” Kate said, getting a bit teary. I brought the “banished” and “rejected” orchid home. My husband looked sympathetically at the wilting plant. “Why do you want that poor thing? There’s no life in it. Even I can see that. Don’t waste your time,” he insisted. “I want to revive it. Give it some love and care. You’ll see—soon you’ll be impressed by this orchid!” I replied, determined to breathe life back into the drooping flower. He winked playfully: “Who ever turns down a bit of love?” A week later, Kate called: “Polly, can I come over? I can’t keep this bottled up anymore. I want to tell you everything about Denis’s failed marriage.” “Of course, Kate. I’m here whenever you need me,” I assured her—remembering how she’d supported me through two rocky marriages of my own… After all, we’d been friends for years. Kate arrived within the hour, settled in the kitchen, and for hours, over a glass of dry wine, a mug of coffee, and some dark chocolate, she shared the whole, tangled tale. “I never imagined my ex-daughter-in-law was capable of such things. Denis and Tanya were together for seven years. Denis left Annie—who I adored, by the way—for Tanya, who was just stunning. He was absolutely besotted, following her around like a lovesick puppy. Tanya looked like a model—men couldn’t help but stare. But for all those years, they never had a child. I figured Denis wanted everything by the book—get married, then have kids. Denis is private, and we never pried. Finally, Denis told us: ‘Mum, Dad, I’m marrying Tanya. We’ve booked the registry office. I’m throwing a huge wedding—no expense spared.’ He was thirty. We were thrilled that he’d finally settle down. But, Polly, the wedding date had to be postponed twice—once Denis got sick, then I was held up at work. It felt odd, but Denis was glowing with happiness—I didn’t say anything. Denis even wanted to have a church wedding with Father Christopher, but the priest was called back to his home parish. Nothing was going smoothly. It seemed like the world was warning us… The wedding was spectacular, noisy, extravagant. Here—look at the wedding photo. You see that orchid? Glorious, in full bloom. Its leaves stood tall like soldiers. And now? Just limp rags remain of it. …Denis and Tanya planned their honeymoon in Paris, but right at the airport, Tanya was barred from leaving the country—something about an unpaid fine. Denis swatted away these troubles like flies. …But then Denis got seriously ill. Ended up in hospital, things looked grim. Doctors were at a loss. Tanya visited for a week, then bluntly told him: ‘Sorry, but I can’t handle being married to an invalid. I’m filing for divorce.’ Polly, imagine my son—bedridden—hearing that. But he only said: ‘I understand, Tanya. I won’t fight you.’ So they divorced. But Denis got better—thanks to a wonderful doctor named Peter. And Peter had a lovely 20-year-old daughter, Mary. At first, Denis turned up his nose: ‘She’s just a slip of a girl—not even pretty.’ ‘Give her a chance, son. Looks aren’t everything. You’ve already had a model for a wife…Better to be happy drinking water together than sipping honey in sorrow.’ …Time passed. Mary totally fell for Denis—called all the time, trailed after him everywhere. So we tried nudging them together—day at the park, barbecue, campfire. Denis looked miserable, barely noticing Mary’s devotion. I told my husband: ‘It’s hopeless. Denis is still obsessed with Tanya. She’s a thorn in his heart.’ …Three or four months later—ding dong! It’s Denis, holding that infamous orchid. ‘Here you go, Mum—remnants of past happiness. Do as you like with it—I’m done with it.’ I took it reluctantly and basically ignored it, blaming the poor flower for my son’s heartbreak. One day, a neighbour says: ‘Kate, I saw Denis with that petite girl. His ex-wife was more glamorous, for sure.’ But then Denis announced, hand-in-hand with Mary: ‘Meet my wife—Mary. We got married quietly at the registry office, then Father Christopher married us in church. Mum, Dad, no big fuss this time! It’s forever now.’ I pulled him aside: ‘Denis, are you sure you love her? Is this for revenge against Tanya?’ ‘No, Mum. I’m over it. That woman is my past—I’m done even saying her name. Mary and I are right for each other.’ And that’s the tale, Polly. Kate finished her story, right down to the last detail. …Two years passed. Life swept us along. But the orchid? It flourished again—blooming beautifully after care and love. Flowers know how to say thank you. I met Kate at the hospital maternity ward: ‘Hi, mate! What brings you here?’ ‘Mary just had twins—being discharged today!’ Kate beamed. Denis and his dad hovered nearby, Denis clutching red roses. Out came exhausted but glowing Mary, with two sleeping bundles in tow. Then came my daughter, holding my own new granddaughter. Meanwhile, Tanya was begging Denis for forgiveness and a fresh start. …But glue a broken teacup, and no one really wants to drink from it…
IS THE ORCHID TO BLAME? Emily, take this orchid with you or Im throwing it in the bin, Kate said,...
“Please… Don’t Leave Me on My Own Again, Not Tonight.” The Final Plea of Retired Detective Calvin Hale and the Unbreakable Bond with His Loyal Old Police Dog, Ranger – An Act of Devotion That Turned a Neighbour’s Quick Thinking and a Paramedic’s Compassion into a Midnight Rescue Neither Will Ever Forget
Please dont leave me on my own tonight. Not again. Those were the last words 68-year-old retired officer Arthur Bennett...
For years, I was a silent shadow among the shelves of the grand city library.
For years, I drifted silently among the shelves of the grand city library, barely more than a shadow. No one...
Like a Bird Drawn to a Song: A Young Woman’s Promise of Lifelong Love, Family Rivalries, and the Winding Journey Through Betrayal, Heartbreak, and Second Chances in Modern England
LIKE A BIRD TO THE CALL Girls, you only get married once, and thats how it should stay. You stick...