Connect with us

З життя

Крижана гостинність: як мрії про сімейне застілля розбилися об байдужість рідні

Published

on

24 травня. Щоденник.

Холодний прийом: як мрії про родинне свято розбилися об байдужість родичів

У невеликому містечку неподалік Житомира я з нетерпінням чекала поїздки до рідних мого чоловіка. Уявляла, як нас зустрінуть теплом, смаженими коропами, довгими розмовами за столом. Микола запевняв, що його батьки, Олег Тимофійович і Ганна Яківна, люди гостинні, а я вірила, що цей день зміцнить наші зв’язки. Та дійсність виявилася гіркою, як осінній вітер, що зустрів нас того вечора.

Дорога була довгою, і ми з Миколою дісталися вже в сутінках. Погода не тішила: злива, вітер, що проймав до кісток. Я вдягла найкращу вишиванку, сподіваючись сподобатися, але замість теплої зустрічі нас чекали зачинені двері. Ганна Яківна, ледве глянувши, кинула: «Йдіть у альтанку, посидите». Я оніміла. Альтанка? У таку завирюху? Але Микола, звиклий до матусиних примх, лише знизав плечима й повів мене до дерев’яної будки в дворі.

Альтанка виявилася старою, з облізлою фарбою і щілинами, звідки свистів вітер. Я куталася в хустку, намагаючись посміхатися, але всередині росли образа. «Можливо, вони просто готують стіл?» — думала я, хапаючись за надію. Микола приніс ковдру, але вона не рятувала від пронизливої вологи. Родичі не квапилися запрошувати нас у хату. Олег Тимофійович, вийшовши на ґанок, гукнув, що риба ще не готова, і зник. Я відчула себе випадковою гостяю, чужою у цьому домі.

Години повзли одна за одною. Дощ дужчав, стукотів по даху альтанки, а запаху смаженої риби все не було. Я дивилася на Миколу, чекаючи, що він щось скаже, але він мовчав, упершись у телефон. Моє терпіння урвалося, як перетята струна. «Ми що, так і будемо сидіти, як на базарі?» — не витримала я. Микола лише буркнув, що мати скоро все принесе. Але це «скоро» розтяглося на дві довгі години, поки голод і холод не стали нестерпними.

Нарешті Ганна Яківна вийшла з мискою. Я очікувала побачити щедрий стіл, як у нас вдома, але мене чекав новий удар. До пересмаженої риби вона додала лише салат із томатів з цибулею. Ні хліба, ні вареників, навіть чаю, щоб зігрітися. «Їжте, що є», — кинула вона і пішла у дім, знову лишивши нас самих. Я дивилася на цю скупу страву і відчувала, як сльози підступають до горла. Це не було свято — це була глумлива жартівка.

Микола жував, ніби нічого не трапилося, а я більше не могла мовчати. «Чому нас не пустили в хату? — тихо запитала я. — Ми ж рідня!» Він занімів, пробурмотів щось про звички матері, але слова йому не вірилися. Я раптом зрозуміла: для них я завжди лишатимусь чужою. Донькою сусідів, яку можна не прийняти під стріху, навіть коли вона — дружина їхнього сина.

Дорога додому пройшла у мовчанні. Я дивилася у вікно, де миготіли мокрі поля, і відчувала, як руйнуються мої сподівання на близькість із родиною Миколи. Згадувала, як у нас вдома завжди зустрічали гостей — із любов’ю, гостинністю. А тут? Холодна альтанка, пустий стіл, байдужі погляди. Це був не просто невдалий вечір — це був знак, що мої мрії про єдність із його рідними ніколи не здійсняться.

Вдома я довго не могла заснути. Думала, чи варто казати Миколі, як болісно мене поранили його батьки. Та щось підказувало: він не зрозуміє. Він виріс у цьому холоді, для нього це — норма. А для мене — ніж у серце. Я пообіцяла собі більше не їхати до них, поки вони не навчаться поваги. Але в глибині душі лякалася: а якщо ця крига залишиться між нами назавжди? Чи витримає наш шлюб таку байдужість? Чи моя любов до Миколи розтане, як той дощ, що промочив мене наскрізь у тій клятій альтанці?

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 1 =

Також цікаво:

З життя24 хвилини ago

Чому ти мене ненавидиш, коли я роблю для тебе все?

Моє життя в невеликому селі під Черкасами перетворилося на нескінченний жах. Я, Олеся Миколаївна, вже багато років живу під одним...

З життя32 хвилини ago

Он назвал жену прислугой и ушёл, но вернувшись, обнаружил неожиданный сюрприз.

С детства Ольга слышала от родных женщин, что им не везёт в любви. Прабабка овдовела после войны, бабку оставил муж,...

З життя1 годину ago

Я не помічниця і не служниця

Ой, слухай, я тобі розповім історію, яка мене дуже зачепила… Мені 62, живу я у Львові, і от недавно трапилася...

З життя1 годину ago

Чотири роки у шлюбі: я забезпечую чоловіка

Мені 32 роки, і вже чотири роки я одружена з людиною, яка стала для мене справжнім тягарем. Я, Соломія, живу...

З життя1 годину ago

Три месяца молчания от тёщи: отказались оплатить её ремонт ради отпуска

Меня зовут Алина. Мы с мужем, Дмитрием, живём в маленьком городке под Рязанью, растим двоих детей и лишь недавно вырвались...

З життя1 годину ago

Сватівський подарунок на весілля: дар, від якого краще утриматись

Олеся й Дмитро збиралися одружитися. Їхнє весілля вже розгорталося, коли ведучий оголосив: настала мить дарувати подарунки. Першими привітали молодих батьки...

З життя2 години ago

Чарівний кулон: як жінка повернула чоловіка до життя

У сирій давнині, коли вітри ще шептали таємниці крізь верби, один кулон змінив долю двох сердець. — Любий, я сьогодні...

З життя2 години ago

Чотири роки шлюбу: я утримую свого чоловіка

Мені 32 роки, і вже чотири роки я заміжня за людиною, яка стала для мене справжнім тягарем. Я, Соломія, живу...