Connect with us

З життя

Крижана гостинність: як мрії про сімейне застілля розбилися об байдужість рідні

Published

on

24 травня. Щоденник.

Холодний прийом: як мрії про родинне свято розбилися об байдужість родичів

У невеликому містечку неподалік Житомира я з нетерпінням чекала поїздки до рідних мого чоловіка. Уявляла, як нас зустрінуть теплом, смаженими коропами, довгими розмовами за столом. Микола запевняв, що його батьки, Олег Тимофійович і Ганна Яківна, люди гостинні, а я вірила, що цей день зміцнить наші зв’язки. Та дійсність виявилася гіркою, як осінній вітер, що зустрів нас того вечора.

Дорога була довгою, і ми з Миколою дісталися вже в сутінках. Погода не тішила: злива, вітер, що проймав до кісток. Я вдягла найкращу вишиванку, сподіваючись сподобатися, але замість теплої зустрічі нас чекали зачинені двері. Ганна Яківна, ледве глянувши, кинула: «Йдіть у альтанку, посидите». Я оніміла. Альтанка? У таку завирюху? Але Микола, звиклий до матусиних примх, лише знизав плечима й повів мене до дерев’яної будки в дворі.

Альтанка виявилася старою, з облізлою фарбою і щілинами, звідки свистів вітер. Я куталася в хустку, намагаючись посміхатися, але всередині росли образа. «Можливо, вони просто готують стіл?» — думала я, хапаючись за надію. Микола приніс ковдру, але вона не рятувала від пронизливої вологи. Родичі не квапилися запрошувати нас у хату. Олег Тимофійович, вийшовши на ґанок, гукнув, що риба ще не готова, і зник. Я відчула себе випадковою гостяю, чужою у цьому домі.

Години повзли одна за одною. Дощ дужчав, стукотів по даху альтанки, а запаху смаженої риби все не було. Я дивилася на Миколу, чекаючи, що він щось скаже, але він мовчав, упершись у телефон. Моє терпіння урвалося, як перетята струна. «Ми що, так і будемо сидіти, як на базарі?» — не витримала я. Микола лише буркнув, що мати скоро все принесе. Але це «скоро» розтяглося на дві довгі години, поки голод і холод не стали нестерпними.

Нарешті Ганна Яківна вийшла з мискою. Я очікувала побачити щедрий стіл, як у нас вдома, але мене чекав новий удар. До пересмаженої риби вона додала лише салат із томатів з цибулею. Ні хліба, ні вареників, навіть чаю, щоб зігрітися. «Їжте, що є», — кинула вона і пішла у дім, знову лишивши нас самих. Я дивилася на цю скупу страву і відчувала, як сльози підступають до горла. Це не було свято — це була глумлива жартівка.

Микола жував, ніби нічого не трапилося, а я більше не могла мовчати. «Чому нас не пустили в хату? — тихо запитала я. — Ми ж рідня!» Він занімів, пробурмотів щось про звички матері, але слова йому не вірилися. Я раптом зрозуміла: для них я завжди лишатимусь чужою. Донькою сусідів, яку можна не прийняти під стріху, навіть коли вона — дружина їхнього сина.

Дорога додому пройшла у мовчанні. Я дивилася у вікно, де миготіли мокрі поля, і відчувала, як руйнуються мої сподівання на близькість із родиною Миколи. Згадувала, як у нас вдома завжди зустрічали гостей — із любов’ю, гостинністю. А тут? Холодна альтанка, пустий стіл, байдужі погляди. Це був не просто невдалий вечір — це був знак, що мої мрії про єдність із його рідними ніколи не здійсняться.

Вдома я довго не могла заснути. Думала, чи варто казати Миколі, як болісно мене поранили його батьки. Та щось підказувало: він не зрозуміє. Він виріс у цьому холоді, для нього це — норма. А для мене — ніж у серце. Я пообіцяла собі більше не їхати до них, поки вони не навчаться поваги. Але в глибині душі лякалася: а якщо ця крига залишиться між нами назавжди? Чи витримає наш шлюб таку байдужість? Чи моя любов до Миколи розтане, як той дощ, що промочив мене наскрізь у тій клятій альтанці?

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дев'ятнадцять − 3 =

Також цікаво:

З життя51 хвилина ago

«Квартира на подарунок: як свекруха ледь не позбавила нас даху над головою»

Матуся чоловіка завжди здавалась мені жінкою зі своїм характером. Хитра, прямолінійна, але, на щастя, не зла. До певного моменту. Поки...

З життя2 години ago

«Сноха обурена: чому зустрічатися тільки на свята, якщо я вклала в них стільки?»

Колись давно, коли молодший син був ще зовсім малий, а старший — уже школяр, ми з чоловіком розійшлися. Залишилася я...

З життя2 години ago

«Коли я привезла хвору маму додому, чоловік вимагав: “Продовжуй, хай йде”»

Коли я привезла хвору маму до себе, чоловік вимагав: «Здай її квартиру та нехай виїжджає». Ми з Іваном познайомилися одразу...

З життя3 години ago

«Сноха вирішила, що зустрічатися слід лише на свята: я ж подарувала їм квартиру та організувала весілля!»

**Щоденник, 12 травня** Залишилася сама з двома синами, коли молодшому було всього чотири, а старшому — десять. Чоловік пішов, а...

З життя3 години ago

«Коли я привела хвору маму додому, чоловік вимагав: “Здай її квартиру і хай їде”»

Коли я привезла хвору матір до себе, чоловік вимагав: «Здай її квартиру й нехай виїжджає». Ми з Дмитром познайомилися одразу...

З життя4 години ago

«Батьки не багаті, але все віддають, а партнер запитує: „А твої чим допомагають?“»

Ось історія, адаптована до українського контексту: Мої батьки не мільйонери, але віддають п…А тепер ми всі разом сміємося над тими...

З життя4 години ago

«Зовсім не така мати: Погляд на життя колишньої невістки після розлучення»

«Це вже й не мати»: Ганна Миколаївна про життя колишньої невістки після розлучення Ганна Миколаївна з Вінниці не в змозі...

З життя4 години ago

Закрита двері: як я стала чужою в їхньому житті

**Щоденниковий запис** Моя невістка захлопнула двері прямо переді мною — ніби я чужа в їхньому житті. Моєму синові вже п’ять...