З життя
Квартира: Сага однієї родини

Квартира, або Історія однієї родини
Оля поволі йшла зі школи й думала, як зробити так, щоб мати не дізналася про двійку. Добре б, якби її взагалі не було вдома. Тоді Оля просто сховала б щоденник і сказала, що забула його в школі. Але що робити завтра? Не що дня ж забувати щоденник. Мати все одно дізнається.
«Сьогодні сховаю, а завтра постараюся виправити двійку. Тоді мати не буде дуже лаяти», — вирішила Оля та прискорила крок.
Мати щодня нагадувала Олі, що треба добре вчитися. По-перше, аби не ганьбити прізвище батька. Він був професором. А по-друге, щоб розвивати розум. До деяких хвороб є схильність. А в бабусі була хвороба Альцгеймера. Вона померла, коли Олі було два роки.
Обережно зайшла в квартиру, намагаючись не грюкнути дверима. На вішалці висів мамин пальто — значить, вона вдома. Оля тихо роздягнулася й навшпиньки пройшла до своєї кімнати. Сховала щоденник під подушку і тільки тоді з полегшення видихнула. Переодягнулася й одразу сіла за уроки. Навіть абзац з історії прочитала двічі, а мати так і не зайшла. Це було зовсім на неї не схоже.
Оля привідчинила двері й прислухалася. У квартирі було тихо. Може, мати захворіла й спить? Квартира у них була велика, з високими стелями й широкими вікнами, у самому центрі Києва. Меблі — масивні, старовинні, темні. У коридорі стояли шафи для одягу, роблячи його довгим і моторошно темним.
Раптом у вітальні пролунав бій підлогового годинника. Оля ледь не скрикнула від здивування, а потім згадала, що це просто дідусеві годинник. Вона пройшла коридором і зазирнула на кухню. Мати сиділа за столом, сховавши обличчя в долонях.
— Мамо… — торкнулася її плеча Оля.
Мати підняла голову й подивилася на дочку заплаканими очима.
— Тато помер. Під час лекції… — проговорила вона глухим голосом.
Вона притягнула дочку до себе й ридала, сховавшись у її плече. Оля трималася, а потім теж не витримала.
Наступного дня вона не пішла до школи й не виправила двійку. Не до того було. Вони ходили до лікарні, потім до моргу, куди мати віднесла батьковий найкращий костюм і майже нові черевики.
На похоронах було багато людей, переважно з університету, де батько викладав і очолював кафедру. Оля не впізнала його. У домовині лежав незнайомий старий. Але мати плакала над ним, шепочучи: «Як же ми без тебе? Навіщо ти нас покинув…»
Після похоронів мати цілими днями лежала у ліжку, плакала й нічого не їла. Оля варила собі макарони або вареники. Коли вони закінчилися, попросила в мами грошей.
— Бери, — сказала мати, навіть не запитавши, нащо.
Оля купила ковбасу, батон і дві пачки макарон.
Одного разу вона повернулася зі школи й побачила мати біля плити — вона варила борщ. Оля зраділа.
— Як справи в школі? Що ти їла весь цей час? — запитала мати. Оля розповіла. — Пробач мене. Я зовсім про тебе забула. Нічого. Завтра піду до тата на кафедру, попрошу взяти мене на роботу. Вони ж не відмовлять, правда? Треба жити далі.
Мати виглядала зів’ялою й блідою, зовсім не такою, як раніше, коли батько був живий. Але вона не плакала — це було вже добре.
Новий завідувач кафедри, батьків учень, узяв матір лаборанткою. У неї була незакінчена вища освіта, викладати вона не могла. Зарплата лаборантки була малою, тому матері запропонували підробіток — прибирати кафедру ввечері. Вона погодилася.
— Соромно. Дружина професора миє підлогу, — зітхала мати.
Оля часто приходила й допомагала їй.
Але грошей усе одно не вистачало. Мати продала всі свої золоті прикраси викладачам. За скільки пропонували, за стільки й віддавала. Але скоро й вони закінчилися.
Сусідка запропонувала купити частину меблів, але мати відмовилася.
— Квартира без меблів вже не те саме, — сказала вона.
— Дивися, якщо вирішиш продати, я куплю, але за таку ціну вже не дам, — ображено сказала сусідка й пішла.
Оля запитала, чому мати так цінує меблі, але продала все золото.
— Ти ще дурна. Це старовинні меблі. Такі тепер тільки в музеях. Їх навіть під час війни не продали.
І мати розповіла Олі, як потрапила в цю квартиру.
Вона приїхала з маленького села вчитися в університет, жила в гуртожитку. Батько був викладачем. Вона закохалася в нього, хоча він був набагато старший. Вони довго приховували стосунки. Коли мати завагітніла, батько привів її до себе.
Вони одружилися, хоча батькова мати не схвалювала вибір сина. Вона постійно чіплялася до матері, вважаючи її недостойною їхнього знатного роду.
— Я навіть хотіла піти з дому, але тато заступився за мене. Посварився зі своєю матір’ю. А потім народилася ти. Бабуся затихла, змирилася. Одного разу вона пішла до магазину й не повернулася. Тато шукав її по всьому місту. Додому її привела сусідка. Вона їхала з дачі й побачила бабусю натротротила їхню квартиру, вони жили разом, і через кілька років Оля зрозуміла, що найцінніше в житті — це не багатства, а люди, які йдуть з тобою крізь біль і радість.
