Квартира тітки та серце її сина: несподівані симпатії Марти.

Марта оселилася у квартирі тітки Оксани. І привернула вона увагу єдиного сина власниці квартири – Василя. Не можна сказати, що Василь їй дуже подобався, але в чужому селі важко було жити самій, та й тітка Оксана добре до неї ставилася. Загалом гарною була б свекрухою, тому наполегливість і напористість Василя перемогла.

Марта – жінка, яка вже 13 років працює вчителькою у школі. Кожен день для неї нелегкий. Марта Євгенівна – педагог, якого всі діти і колеги обожнюють за її доброту, чесність та мудрість, що допомагає вирішувати чимало проблем.

Після закінчення уроків у школі жінка швидко вирушила на автобус до міста. Вона поспішала до суду. Чому? Розлучення. Розлучення з чоловіком, зради якого вона терпіла довгих 12 років.

Як вона познайомилася з тим негідником? Все так: після університету її направили вчителькою до школи у цьому селі. Марта мешкала у квартирі тітки Оксани. І привернула вона увагу єдиного сина власниці квартири – Василя. Не можна сказати, що Василь їй дуже подобався, але в чужому селі важко було жити самій, та й тітка Оксана добре до неї ставилася. Загалом гарною була б свекрухою, тому наполегливість і напористість Василя перемогла.

Щойно молоді одружилися, мати Василя виділила їм добрий шмат свого городу, де вони почали будувати власне гніздечко. Будували довго, років 9-10. Але всі, хто міг, допомагали. Марта, в свою чергу, взяла півтори ставки на роботі. Вона була чудовим учителем з математики, тому почала давати дітям, які цього бажали чи потребували, платні додаткові уроки. Але не завжди ці заняття оплачувалися грошима. Наприклад, Марта могла допомогти дитині зрозуміти тему, якої вона не засвоїла, а батько дитини допомагав з ремонтом: утепляв стіни, перекривав дах або вставляв вікна.

Добудували вони будинок, заселилися, проте щастя їх так і не знайшло. Дітей у них не було. Та що вже казати про дітей, якщо навіть любові між ними не було. Навіть дружньої приязні. Всі в селі знали, що Василь не був вірним Марті. І всі не розуміли і співчували Марті, бо як же вона це все терпить?

Але всякому терпінню приходить кінець. Дізнавшись про ще один роман Василя, вона заявила, що хоче розлучення. А Василь… розсміявся їй в обличчя, сказавши, що вона нікуди не піде від нього або піде, але залишиться без нічого. Виявилося, що будинок, в який Марта вклала чимало грошей був оформлений на тітку Оксану, тому не вважатиметься спільним нажитим майном. Тобто Марті нічого не дістанеться.

Марта звернулася до суду, де їй порадили хорошого та відомого адвоката, який славився тим, що вирішував саме такі складні справи. Взявши візитку, жінка відразу поїхала за вказаною адресою, навіть не звернувши уваги, як звати адвоката.

Приїхавши, жінка помітила табличку на дверях з написом Тарас Богданович Павлюк. Вона одразу впізнала це ім’я. Це був хлопець, який вчився колись у школі, де вона працює. Було це, коли вона лише починала там працювати. На випускному Богдан зізнався Марті в коханні, але вона готувалася вийти заміж за Василя, тому відмовила юнаку.

Це був перший раз, коли Марта побачила юнацькі сльози. Він вважав, що Марта ніколи не зможе бути щасливою з Василем. Пізніше хлопець вступив до юридичного інституту, поїхав з села, і більше Марта про нього нічого не чула. У неї не було сумнівів, хто там, за тими дверима. Так, він майже не змінився, лише по-дорослішав.

Хоча Богдан одразу впізнав кохання своєї юності, він повідомив, що не може прийняти її, адже має забрати свою маленьку донечку зі школи. Вона вже в другому класі навчається. Проте він запропонував поїхати з ним і обговорити її проблему по дорозі.

***

Богдан неймовірно зрадів, побачивши Марту. Він розповів колишній вчительці, що його життя не дуже вдало склалося. Він одружився на своїй одногрупниці, а коли прийшов час народження його донечки – дружина не витримала пологів, і, подарувавши йому донечку, її серце зупинилося. Тепер Богдан – батько-одинак.

Під час розмови він запропонував Марті стати нянею для його дорогоцінної доньки, виконувати хатні справи, допомагати маленькій з уроками і загалом піклуватися про неї. Звісно ж за відповідну плату, яку він обіцяв немаленьку, і Марта одразу погодилася.

Протягом кількох місяців Марта чудово справлялася зі своєю роботою. Богдан міг спокійно працювати, не переживаючи за доньку. Марті це подобалося, адже вона давно хотіла свою дитину, а донечка Богдана стала для неї рідною, бо вони одразу знайшли спільну мову.

— Знаєш, Марто, я тебе все ще не забув, — мовив Богдан. — Всі ці роки ти була в моєму серці. Я вірив, що колись наші дороги перетнуться. Цього разу ти не можеш сказати, що між нами нічого не може бути, я ж не повірю тобі.
— Тепер, Богдане, я розумію, що можливо все…

Через півтора року у Богдана з Мартою з’явилася спільна дитина – ще одна прекрасна донечка. Марта все-таки змогла стати матір’ю. Хай навіть майже в 40 років. Зараз вона впевнена на всі сто відсотків, що життя – штука непередбачувана, тому всяке в ньому можливе. Головне – вірити в найкраще.