З життя
Лена підозрює, що знову зникли продукти після візиту особливої гості
― Бодя, чи не приходила до нас знову твоя Ксенія? ― запитала Олена в чоловіка, заглянувши в напівпорожній холодильник. ― Зазвичай після її візиту вся їжа зникає.
― Так, приходила, ― відповів Богдан. ― Знову скаржилася, що в них немає грошей. Ну, я ж не міг відправити її з порожніми руками, все ж таки сестра.
― Ти, мабуть, ще й грошей їй дав?
― Дав кілька тисяч гривень. Ксенія казала, що в Артема знову проблеми на роботі, і їм навіть нічим платити за квартиру, ― трохи зніяковів Богдан.
― Не дивно… Не розумію, чому вона в 20 років заміж вийшла? Чому твоя мама її не відмовила?
― Ну ти ж знаєш Ксеню. Якщо щось вирішить, зупинити її неможливо. Нехай звикне до самостійного життя швидше.
Олена лише тяжко зітхнула. Самостійність ― це добре, та поки що Ксеня живе за рахунок родичів.
* * *
Артем теж був зовсім молодим хлопцем, який щойно почав заробляти гроші. І він не поспішав радувати дружину подарунками та обновками. Сама Ксенія поки що не хотіла працювати і була впевнена, що Артем має забезпечувати її повністю.
Мати Ксенії і Богдана, Тамара Валентинівна, теж підтримувала дочку. Вона бачила, що молодій сім’ї не вистачає грошей, і завжди допомагала Ксенії фінансово. І просила, щоб Богдан теж долучався.
― Вона молода дівчина, їй потрібно добре виглядати, ― казала Тамара Валентинівна. ― Ксенія поки роботу до душі не знайшла, та й Артем виявився не щедрим. Тож, Богдане, це наш з тобою обов’язок ― допомагати.
І Богдан допомагав як міг. А от Олену це швидко втомило. Вона не розуміла, чому частина зарплати чоловіка має йти на Ксенію. Олена з Богданом самі жили на орендованій квартирі, у всьому економили, щоб швидше накопичити на іпотеку, а тут ще й сестра.
* * *
Якось Олена прийшла додому і побачила свекруху та Ксеню в гостях. Вони з Богданом про щось таємно шепотіли, і, побачивши Олену, одразу замовкли. Було зрозуміло, що розмова серйозна. Олена запитала:
― Можна дізнатися, що ви задумали? Мені здається, що ви знову плануєте фінансову допомогу від нашої родини.
― Ні, дарма так думаєш, ― засміялася Тамара Валентинівна. ― У нас свої справи, сімейні, тебе вони не стосуються.
Олена недовірливо хмикнула та пішла на кухню готувати вечерю. Через п’ять хвилин Ксеня теж туди забігла, безцеремонно відкрила холодильник і занепокоєно промовила:
― Чому тут так порожньо? Олено, ти була в магазині?
― Так, була, ― трохи роздратовано відповіла Олена. ― Зарплата в мене через два дні, тому купувала тільки необхідне. Але якщо хочеш їсти, можу підігріти суп.
― Ні, таке я не хочу. Я в їжі на собі не економлю ― і піцу замовляю, і суші, і з Артемом у кафе виходжу.
― Невже зарплатні Артема вистачає на такі свята? Ти ж часто скаржишся, що у вас немає грошей.
― А я тоді у мами гроші прошу і в Богдана. Це нормально, коли всі в родині допомагають один одному.
Незабаром Тамара Валентинівна і Ксеня пішли. І Олена одразу запитала у чоловіка, навіщо вони приходили.
― Мама збирається продавати дачу і хотіла попросити мене про одну послугу. Щоб усі гроші від продажу віддати Ксені. Вона молода, а для гарного старту життя потрібні гроші.
― І як це розуміти? ― здивувалась Олена. ― Тебе не ображає, що всі гроші дістануться сестрі? Я, як твоя дружина, проти, щоб все віддали Ксені. І я не думаю, що ці гроші підуть їй на користь.
― Олено, краще не втручайся в це, ― сердито сказав Богдан. ― Дача належить моїй мамі, і нехай вона вирішує, кому її віддати.
Богдан не продовжував далі цю розмову і вийшов в іншу кімнату. Він вважав, що мама чинить правильно, і дуже гордився своєю великодушністю, нічого не шкодуючи для Ксені.
* * *
Швидко дачу продали. Олені було заздалегідь зрозуміло, що Ксеня не збирається використовувати гроші розумно. Ресторани, модний одяг, дорога техніка ― все пішло на красиве життя.
А коли гроші скінчилися, Ксеня знову прийшла до мами і почала висловлювати:
― Мамо, мені знову немає за що жити! І я, між іншим, хочу отримати права і купити автомобіль! В тебе більше нічого продати? Деяким батьки квартири купують, забезпечують… Мамо, чому ми такі бідні?
Від цього заявлення Тамара Валентинівна була вражена. Навіть і вона не очікувала, що донька так швидко промотає гроші. Обміркувавши трохи, вона сказала:
― Що з тобою, Ксеня, у нас більше нічого немає. Я думала, ти ці гроші розумно витратиш або почнеш накопичувати. І взагалі, час влаштуватися на роботу. Ти ж навчалася на бухгалтера ― спробуй влаштуватися на якусь фірму.
― Я не збираюся працювати бухгалтером! Я не хочу весь день дивитися в комп’ютер і псувати зір! Мене має забезпечувати чоловік, ну, і ти теж. Мені всього двадцять років! Народили мене, от і все ― крутися як хочеш? Ну, дякую!
― Та зачекай ти, ― спробувала заспокоїти Тамара Валентинівна. ― Зараз щось придумаємо. А що, якщо у Богдана позичити гроші? Скажемо, що потрібно на важливу справу. Вони ж з Оленою на іпотеку збирають, у них точно щось є.
― Ти думаєш, вони багато дадуть? Оця Оленка така скупа, навіть продуктів шкодує. Добре, що хоча б Богдан завжди радий мені допомогти.
― Значить, ідемо до них! ― рішуче заявила Тамара Валентинівна. ― Ти не хвилюйся, мені вони не зможуть відмовити.
Через годину Ксеня з матір’ю були на порозі орендованої квартири Богдана. Побачивши родичок чоловіка, Олена відразу запідозрила неладне ― явно, що вони прийшли не з подарунками, а з якимись проханнями.
― Сину, у нас до тебе дуже важлива справа! ― тривожно сказала Тамара Валентинівна, щойно увійшовши в квартиру. ― Тільки на тебе ми можемо розраховувати.
Олена напружилася. «Ну все, будуть просити гроші!» ― промайнуло в голові. Інший варіант розвитку подій важко було уявити.
― І що у вас сталося?
― Ксеня хоче купити машину, а гроші від продажу дачі у неї вже закінчилися, ― з винуватою усмішкою сказала мама. ― От ми й вирішили, що ви повинні нам допомогти.
Олена не повірила своїм вухам і перепитала:
― Що? Цих грошей вже немає? Ви ж отримали за неї хорошу суму, куди вона могла подітися? Ксеню, тобі потрібно якось обдуманіше підходити до покупок!
― А ти мені не вказуй! ― випалила Ксеня. ― Я ― статусна дівчина, не якась простачка в одязі з ринку! Так, я хочу ходити по ресторанах, салонах краси, користуватися хорошими речами. І я не збираюся всю молодість сидіти в бідності!
― А працювати ти не пробувала? ― піддражнила Олена. ― Кажуть, це допомагає, щоб не просити гроші у родичів.
Богдан злякався, що зараз почнеться скандал, і спробував заспокоїти всіх:
― Зачекайте, давайте спочатку обговоримо все. Грошей на машину у нас, звичайно, немає. Але принаймні невеликою сумою ми зможемо допомогти.
― Оце молодець, сину! ― засіяла Тамара Валентинівна. ― Я так і знала, що ти будеш на нашому боці.
― А мене ви не хочете запитати? ― обурилась Олена. ― Вибачте, але я не збираюся спонсорувати Ксеню, у неї на це є чоловік. От нехай вони з Артемом і думають, як їм купити машину. Коротше, я не дам грошей, і крапка!
Богдан кинув розгублений погляд на матір і спробував умовити дружину:
― Олено, що ти таке кажеш? Це наші спільні гроші, і я теж маю право ними розпоряджатися. Тим більше мама ж просить позичити гроші, а не подарувати. З часом поверне.
― Звичайно, поверну! Або ти думаєш, що я обманщиця? От допоможу трохи Ксенії і відразу все вам поверну.
Олена дійсно відчула себе незручно, ніби не довіряла Тамарі Валентинівні. Але ще гірше було б назавжди попрощатися зі своїми грошима, які зароблялися тяжкою працею.
― Ні, навряд чи ми зможемо вам допомогти, ― вже не так впевнено сказала вона. ― Розумієте, ми збираємо на іпотеку, а це набагато важливіше за машину.
― Гаразд, мамо, пішли звідси, ― роздратовано випалила Ксенія. ― Бачиш, які це люди? Вони дбають лише про себе, а наші проблеми їх не стосуються.
Ксеня різко направилася до виходу, всією своєю поведінкою виказуючи образу. Слідом поспішила й Тамара Валентинівна. Але вона не збиралась здаватися просто так і невдоволено сказала сину:
― Богдане, ми з тобою ще поговоримо! Тобі не здається, що твоя дружина вже тобою командує?
Щойно за матір’ю зачинились двері, Богдан одразу звинуватив Олену:
― Слухай, ну як тобі не соромно? Що учора мама про мене подумає? Що ми не можемо допомогти їй у важкій ситуації? Що гроші для нас важливіші за стосунки з родиною?
― А хіба це складна ситуація? ― обурилась Олена. ― Невже нам із тобою хтось допомагав? Я впевнена, що нам на іпотеку твої родичі й копійки б не дали. Досить, я більше не хочу слухати казки про твою вічно обділену сестру Ксеню.
Через кілька днів Олена та Богдан помирилися. Тільки Олена навіть не здогадувалася, що чоловік вирішив на обман. Він взяв гроші, призначені для іпотеки, і відніс їх мамі.
Коли Тамара Валентинівна побачила сина з заповітним конвертом у руках, одразу ж похвалила його:
― Молодець, сину! Я так і знала, що тебе правильно виховала! І ти не хвилюйся, спочатку ти допоможеш Ксенії, а потім вона тобі. А Олені поки нічого не говори. Ви молоді, ще накопите.
* * *
Якось Олена гортала соцмережі й побачила там нові фотографії Ксенії. На них Ксенія сиділа за кермом невеликої симпатичної машини і просто сяяла від щастя. Олені це здалося дивним, і вона запитала у чоловіка:
― Богдане, а ти знав, що Ксенія все ж купила машину? Невже Артем зумів знайти гроші? Таки хватка у твоєї сестрички, завжди добивається свого.
― Так, я знаю про машину, ― сказав Богдан, не дивлячись на дружину. ― Ми всі скинулися і змогли зробити Ксенії такий подарунок.
― Що значить «ми скинулися»? Ти також давав гроші? Чому мені нічого не сказав?
Богдан мовчав, і Олена все зрозуміла. Вона підбігла до комоду, в якому зберігались запаси, і з жахом побачила, що грошей немає.
― Що ти накоїв? ― загорілася Олена на чоловіка. ― Ти знущаєшся? Ти віддав сестрі всі наші заощадження? Я просто не можу в це повірити! Богдане, ну скажи, як ти міг так вчинити?
Цього разу завжди спокійний чоловік несподівано розлютився і різко підвищив голос:
― Це не твоя справа! Я ― голова сім’ї, і я так вирішив. Нам ще довго збирати на іпотеку, а машина Ксенії потрібна зараз. І якщо ти так погано ставишся до моїх рідних, я ще подумаю, потрібна мені така жена!
― Ах, ось як?! Ні, Богдане, це я подумаю, чи потрібен мені такий чоловік. Точніше, я вже зрозуміла, що ти мені більше не чоловік! Я зараз же їду до мами, а ти не забувай повернути мені половину наших заощаджень!
Олена почала лихоманливо збирати речі. Вона була дуже ображена на чоловіка, але все ж сподівалась, що він її зупинить і перепросить. Але Богдан спокійно сидів перед телевізором, наче нічого й не сталося.
― Значить, це все? Богдане, я справді йду, ― тихо сказала Олена, стоячи перед вхідними дверима.
― Іди. Якщо не зміниш свою поведінку, можеш і не повертатися, ― крижаним голосом промовив Богдан.
Олена поїхала до мами і через місяць подала на розлучення. Складно жити з людиною, яка зовсім тебе не поважає. До речі, про свої заощадження Олена не забула ― під загрозою суду вона змусила Богдана повернути їй належні гроші. І потім гірко сміялася, розповідаючи цю історію подругам: треба ж було ― розійтися через чужу нахабність!
Drifts of Destiny
Drifts of Fate Matthew, a thirty-five-year-old solicitor, can’t stand New Year’s Eve. For him, its less celebration and more endurance...
“We’ll Be Staying at Yours for a While Because We Can’t Afford Our Own Flat!” — My Friend Told Me. At 65, I Live an Active Life, Exploring New Places and Meeting Fascinating People, but an Unexpected Visit From an Old Friend and Her Entire Family Turned Into a Nightmare That Ended Our Friendship Forever
“We’ll be staying at yours for a bit, as we can’t afford a place of our own!” my friend told...
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...