З життя
Лена підозрює, що знову зникли продукти після візиту особливої гості
― Бодя, чи не приходила до нас знову твоя Ксенія? ― запитала Олена в чоловіка, заглянувши в напівпорожній холодильник. ― Зазвичай після її візиту вся їжа зникає.
― Так, приходила, ― відповів Богдан. ― Знову скаржилася, що в них немає грошей. Ну, я ж не міг відправити її з порожніми руками, все ж таки сестра.
― Ти, мабуть, ще й грошей їй дав?
― Дав кілька тисяч гривень. Ксенія казала, що в Артема знову проблеми на роботі, і їм навіть нічим платити за квартиру, ― трохи зніяковів Богдан.
― Не дивно… Не розумію, чому вона в 20 років заміж вийшла? Чому твоя мама її не відмовила?
― Ну ти ж знаєш Ксеню. Якщо щось вирішить, зупинити її неможливо. Нехай звикне до самостійного життя швидше.
Олена лише тяжко зітхнула. Самостійність ― це добре, та поки що Ксеня живе за рахунок родичів.
* * *
Артем теж був зовсім молодим хлопцем, який щойно почав заробляти гроші. І він не поспішав радувати дружину подарунками та обновками. Сама Ксенія поки що не хотіла працювати і була впевнена, що Артем має забезпечувати її повністю.
Мати Ксенії і Богдана, Тамара Валентинівна, теж підтримувала дочку. Вона бачила, що молодій сім’ї не вистачає грошей, і завжди допомагала Ксенії фінансово. І просила, щоб Богдан теж долучався.
― Вона молода дівчина, їй потрібно добре виглядати, ― казала Тамара Валентинівна. ― Ксенія поки роботу до душі не знайшла, та й Артем виявився не щедрим. Тож, Богдане, це наш з тобою обов’язок ― допомагати.
І Богдан допомагав як міг. А от Олену це швидко втомило. Вона не розуміла, чому частина зарплати чоловіка має йти на Ксенію. Олена з Богданом самі жили на орендованій квартирі, у всьому економили, щоб швидше накопичити на іпотеку, а тут ще й сестра.
* * *
Якось Олена прийшла додому і побачила свекруху та Ксеню в гостях. Вони з Богданом про щось таємно шепотіли, і, побачивши Олену, одразу замовкли. Було зрозуміло, що розмова серйозна. Олена запитала:
― Можна дізнатися, що ви задумали? Мені здається, що ви знову плануєте фінансову допомогу від нашої родини.
― Ні, дарма так думаєш, ― засміялася Тамара Валентинівна. ― У нас свої справи, сімейні, тебе вони не стосуються.
Олена недовірливо хмикнула та пішла на кухню готувати вечерю. Через п’ять хвилин Ксеня теж туди забігла, безцеремонно відкрила холодильник і занепокоєно промовила:
― Чому тут так порожньо? Олено, ти була в магазині?
― Так, була, ― трохи роздратовано відповіла Олена. ― Зарплата в мене через два дні, тому купувала тільки необхідне. Але якщо хочеш їсти, можу підігріти суп.
― Ні, таке я не хочу. Я в їжі на собі не економлю ― і піцу замовляю, і суші, і з Артемом у кафе виходжу.
― Невже зарплатні Артема вистачає на такі свята? Ти ж часто скаржишся, що у вас немає грошей.
― А я тоді у мами гроші прошу і в Богдана. Це нормально, коли всі в родині допомагають один одному.
Незабаром Тамара Валентинівна і Ксеня пішли. І Олена одразу запитала у чоловіка, навіщо вони приходили.
― Мама збирається продавати дачу і хотіла попросити мене про одну послугу. Щоб усі гроші від продажу віддати Ксені. Вона молода, а для гарного старту життя потрібні гроші.
― І як це розуміти? ― здивувалась Олена. ― Тебе не ображає, що всі гроші дістануться сестрі? Я, як твоя дружина, проти, щоб все віддали Ксені. І я не думаю, що ці гроші підуть їй на користь.
― Олено, краще не втручайся в це, ― сердито сказав Богдан. ― Дача належить моїй мамі, і нехай вона вирішує, кому її віддати.
Богдан не продовжував далі цю розмову і вийшов в іншу кімнату. Він вважав, що мама чинить правильно, і дуже гордився своєю великодушністю, нічого не шкодуючи для Ксені.
* * *
Швидко дачу продали. Олені було заздалегідь зрозуміло, що Ксеня не збирається використовувати гроші розумно. Ресторани, модний одяг, дорога техніка ― все пішло на красиве життя.
А коли гроші скінчилися, Ксеня знову прийшла до мами і почала висловлювати:
― Мамо, мені знову немає за що жити! І я, між іншим, хочу отримати права і купити автомобіль! В тебе більше нічого продати? Деяким батьки квартири купують, забезпечують… Мамо, чому ми такі бідні?
Від цього заявлення Тамара Валентинівна була вражена. Навіть і вона не очікувала, що донька так швидко промотає гроші. Обміркувавши трохи, вона сказала:
― Що з тобою, Ксеня, у нас більше нічого немає. Я думала, ти ці гроші розумно витратиш або почнеш накопичувати. І взагалі, час влаштуватися на роботу. Ти ж навчалася на бухгалтера ― спробуй влаштуватися на якусь фірму.
― Я не збираюся працювати бухгалтером! Я не хочу весь день дивитися в комп’ютер і псувати зір! Мене має забезпечувати чоловік, ну, і ти теж. Мені всього двадцять років! Народили мене, от і все ― крутися як хочеш? Ну, дякую!
― Та зачекай ти, ― спробувала заспокоїти Тамара Валентинівна. ― Зараз щось придумаємо. А що, якщо у Богдана позичити гроші? Скажемо, що потрібно на важливу справу. Вони ж з Оленою на іпотеку збирають, у них точно щось є.
― Ти думаєш, вони багато дадуть? Оця Оленка така скупа, навіть продуктів шкодує. Добре, що хоча б Богдан завжди радий мені допомогти.
― Значить, ідемо до них! ― рішуче заявила Тамара Валентинівна. ― Ти не хвилюйся, мені вони не зможуть відмовити.
Через годину Ксеня з матір’ю були на порозі орендованої квартири Богдана. Побачивши родичок чоловіка, Олена відразу запідозрила неладне ― явно, що вони прийшли не з подарунками, а з якимись проханнями.
― Сину, у нас до тебе дуже важлива справа! ― тривожно сказала Тамара Валентинівна, щойно увійшовши в квартиру. ― Тільки на тебе ми можемо розраховувати.
Олена напружилася. «Ну все, будуть просити гроші!» ― промайнуло в голові. Інший варіант розвитку подій важко було уявити.
― І що у вас сталося?
― Ксеня хоче купити машину, а гроші від продажу дачі у неї вже закінчилися, ― з винуватою усмішкою сказала мама. ― От ми й вирішили, що ви повинні нам допомогти.
Олена не повірила своїм вухам і перепитала:
― Що? Цих грошей вже немає? Ви ж отримали за неї хорошу суму, куди вона могла подітися? Ксеню, тобі потрібно якось обдуманіше підходити до покупок!
― А ти мені не вказуй! ― випалила Ксеня. ― Я ― статусна дівчина, не якась простачка в одязі з ринку! Так, я хочу ходити по ресторанах, салонах краси, користуватися хорошими речами. І я не збираюся всю молодість сидіти в бідності!
― А працювати ти не пробувала? ― піддражнила Олена. ― Кажуть, це допомагає, щоб не просити гроші у родичів.
Богдан злякався, що зараз почнеться скандал, і спробував заспокоїти всіх:
― Зачекайте, давайте спочатку обговоримо все. Грошей на машину у нас, звичайно, немає. Але принаймні невеликою сумою ми зможемо допомогти.
― Оце молодець, сину! ― засіяла Тамара Валентинівна. ― Я так і знала, що ти будеш на нашому боці.
― А мене ви не хочете запитати? ― обурилась Олена. ― Вибачте, але я не збираюся спонсорувати Ксеню, у неї на це є чоловік. От нехай вони з Артемом і думають, як їм купити машину. Коротше, я не дам грошей, і крапка!
Богдан кинув розгублений погляд на матір і спробував умовити дружину:
― Олено, що ти таке кажеш? Це наші спільні гроші, і я теж маю право ними розпоряджатися. Тим більше мама ж просить позичити гроші, а не подарувати. З часом поверне.
― Звичайно, поверну! Або ти думаєш, що я обманщиця? От допоможу трохи Ксенії і відразу все вам поверну.
Олена дійсно відчула себе незручно, ніби не довіряла Тамарі Валентинівні. Але ще гірше було б назавжди попрощатися зі своїми грошима, які зароблялися тяжкою працею.
― Ні, навряд чи ми зможемо вам допомогти, ― вже не так впевнено сказала вона. ― Розумієте, ми збираємо на іпотеку, а це набагато важливіше за машину.
― Гаразд, мамо, пішли звідси, ― роздратовано випалила Ксенія. ― Бачиш, які це люди? Вони дбають лише про себе, а наші проблеми їх не стосуються.
Ксеня різко направилася до виходу, всією своєю поведінкою виказуючи образу. Слідом поспішила й Тамара Валентинівна. Але вона не збиралась здаватися просто так і невдоволено сказала сину:
― Богдане, ми з тобою ще поговоримо! Тобі не здається, що твоя дружина вже тобою командує?
Щойно за матір’ю зачинились двері, Богдан одразу звинуватив Олену:
― Слухай, ну як тобі не соромно? Що учора мама про мене подумає? Що ми не можемо допомогти їй у важкій ситуації? Що гроші для нас важливіші за стосунки з родиною?
― А хіба це складна ситуація? ― обурилась Олена. ― Невже нам із тобою хтось допомагав? Я впевнена, що нам на іпотеку твої родичі й копійки б не дали. Досить, я більше не хочу слухати казки про твою вічно обділену сестру Ксеню.
Через кілька днів Олена та Богдан помирилися. Тільки Олена навіть не здогадувалася, що чоловік вирішив на обман. Він взяв гроші, призначені для іпотеки, і відніс їх мамі.
Коли Тамара Валентинівна побачила сина з заповітним конвертом у руках, одразу ж похвалила його:
― Молодець, сину! Я так і знала, що тебе правильно виховала! І ти не хвилюйся, спочатку ти допоможеш Ксенії, а потім вона тобі. А Олені поки нічого не говори. Ви молоді, ще накопите.
* * *
Якось Олена гортала соцмережі й побачила там нові фотографії Ксенії. На них Ксенія сиділа за кермом невеликої симпатичної машини і просто сяяла від щастя. Олені це здалося дивним, і вона запитала у чоловіка:
― Богдане, а ти знав, що Ксенія все ж купила машину? Невже Артем зумів знайти гроші? Таки хватка у твоєї сестрички, завжди добивається свого.
― Так, я знаю про машину, ― сказав Богдан, не дивлячись на дружину. ― Ми всі скинулися і змогли зробити Ксенії такий подарунок.
― Що значить «ми скинулися»? Ти також давав гроші? Чому мені нічого не сказав?
Богдан мовчав, і Олена все зрозуміла. Вона підбігла до комоду, в якому зберігались запаси, і з жахом побачила, що грошей немає.
― Що ти накоїв? ― загорілася Олена на чоловіка. ― Ти знущаєшся? Ти віддав сестрі всі наші заощадження? Я просто не можу в це повірити! Богдане, ну скажи, як ти міг так вчинити?
Цього разу завжди спокійний чоловік несподівано розлютився і різко підвищив голос:
― Це не твоя справа! Я ― голова сім’ї, і я так вирішив. Нам ще довго збирати на іпотеку, а машина Ксенії потрібна зараз. І якщо ти так погано ставишся до моїх рідних, я ще подумаю, потрібна мені така жена!
― Ах, ось як?! Ні, Богдане, це я подумаю, чи потрібен мені такий чоловік. Точніше, я вже зрозуміла, що ти мені більше не чоловік! Я зараз же їду до мами, а ти не забувай повернути мені половину наших заощаджень!
Олена почала лихоманливо збирати речі. Вона була дуже ображена на чоловіка, але все ж сподівалась, що він її зупинить і перепросить. Але Богдан спокійно сидів перед телевізором, наче нічого й не сталося.
― Значить, це все? Богдане, я справді йду, ― тихо сказала Олена, стоячи перед вхідними дверима.
― Іди. Якщо не зміниш свою поведінку, можеш і не повертатися, ― крижаним голосом промовив Богдан.
Олена поїхала до мами і через місяць подала на розлучення. Складно жити з людиною, яка зовсім тебе не поважає. До речі, про свої заощадження Олена не забула ― під загрозою суду вона змусила Богдана повернути їй належні гроші. І потім гірко сміялася, розповідаючи цю історію подругам: треба ж було ― розійтися через чужу нахабність!
The Grey Mouse Is Happier Than You
Emily, honestly, are you kidding me right now? Jessica stared at her faded cotton dress with a look reserved for...
She Got My Mother-in-Law Back on Her Feet—Yet I’m Furious Because I Didn’t Weed the Vegetable Beds — “What are you doing here?” Standing in the middle of the swan-shaped flower beds, my mother-in-law shouted, “There’s never been such disgrace here before! I had seven children—never a single weed!” Her shriek drew the neighbours, who clung to the fence like crows and immediately dissected everything they heard. Seeing her audience, my mother-in-law took great pleasure in performing. I stood, speechless, as she went on. At last, worn out from shouting, she drew a breath and said loudly enough for all the neighbours to hear: I didn’t say a word. I walked calmly past my mother-in-law, holding my child even closer. Once inside, I divided up, in a special box, everything my mother-in-law was to take that evening and the next morning. Without folding anything, I tossed my son’s things and mine into a bag. I left without saying a word. Three days later, my mother-in-law called: “What did you do with all those things the professor gave her? I asked the neighbour to buy a few, but she said one jar is very expensive. The ones with foreign labels, well, we don’t use those or exchange them. So what am I to do? You left, offended for some reason, and here I am, about to meet my maker!” I didn’t reply. I turned off my phone and took out the SIM card. That’s it. I can’t go on—I have no physical or emotional strength left. A year ago, just before my son was born, my husband lost control of his car on an icy road. I vaguely remember saying goodbye for the last time, the ambulance taking him away, and waking up the next morning as a new mother… I didn’t care about anything. The world felt empty and pointless without my beloved husband. I nursed and rocked my son like clockwork, because that’s what I was told to do. A phone call snapped me out of my stupor. “Your mother-in-law is in bad shape. Apparently, she won’t last much longer.” I made my decision at once: after settling things, I sold my flat in London. I invested some of the money into building a home, so my son will have something of his own when he grows up. And I went to save my mother-in-law. This past year, I haven’t really lived—I’ve just existed. I had no time for sleep, caring for both my mother-in-law and my baby son. The baby was restless, and my mother-in-law required round-the-clock care. At least I had the money. I called in the best specialists from all over the UK; I bought every medication prescribed. Eventually, my mother-in-law returned to normal life. At first, I wheeled her through the house, then around the garden. By the end, she was strong enough to walk—on her own—as if nothing had happened… I don’t want to know her now, or hear from her ever again. Let her work out everything she needs for her recovery herself. At least I was wise enough not to spend all the money on her recovery. My son and I moved to our new flat. I never imagined it would end like this. I wanted to be close with my husband’s family, since I am an orphan myself. But now it’s just me. I need to teach my son: not everyone deserves kindness. Some people care more about a tidy vegetable patch.
I managed to get my mother-in-law back on her feet. But honestly, Im fuming because I didnt get around to...
For Two Years, Maria Was Just the Carer for Her Mother-in-Law Maria Managed to Marry a Very Distinguished Gentleman: All Her Friends Were Jealous. Her Husband Owned His Own Business, a Gated Luxury Home, Several Cars and a Cottage in the Countryside, All by Thirty-Two. Maria, Having Just Graduated and Worked as a Teacher for a Year, Married Him That Summer. After the Wedding, Her Husband Said There Was No Need for His Wife to Work for Peanuts. He Asked Her to Stay Home and Prepare for Children, and Maria Did Not Object. The First Year of Marriage Felt Like a Fairy Tale: Maria and Her Husband Travelled, Creating Memories and Buying Expensive Things. Yet Maria Had Nowhere to Wear Her New Clothes—Her Friends Were Busy Working and Spending Weekends With Their Families. Her Husband Often Partied Without Ever Inviting Maria. Maria Was Bored. Unable to Have Children, Her Feelings for Her Husband Faded. After Finishing Her Household Tasks, She Roamed Room to Room, Wondering About Her Future. A Year Passed. Her Husband Was Rarely Home, Often Returning in the Evenings, Exhausted and Irritable, Claiming His Business Was Struggling. First, He Told His Wife to Spend Less. Then He Demanded She Account for Every Purchase and Expense, Calculating and Insisting They Could Live Just as Well for Half the Amount. Maria Grew Worried. She Wanted to Work, But Couldn’t Find a Teaching Position. She Decided to Enrol on a Course, But Then Her Mother-in-Law Fell Ill, and Maria Had to Take Care of Her for Two Years. Her Husband Moved His Mother In. Maria Did Everything, Caring for the Sick. Her Husband Came Home Even Less. When Her Mother-in-Law Passed Away, Her Husband Grew Even More Distant—Barely Speaking to Maria, Withdrawn, Spending Most of His Time at Work and Seldom Returning Home. Maria Couldn’t Understand What Had Happened Until She Visited Her Mother-in-Law’s Old Flat, Where She Hadn’t Been for Ages. Behind Closed Doors, She Heard a Child Crying. Surprised, Maria Rang the Bell. A Young Woman Opened the Door—Maria Learned Her Husband Had Started a Second Family Before His Mother’s Illness, and Then Installed Them in His Mother’s Flat. For Maria, It Was a Shock. She Realised She Couldn’t Save Her Marriage. She Left for Another City, to Her Aunt, Practically With Nothing but a Small Bag—Not Wanting Anything Reminding Her of Her Marriage or How Badly Her Life Had Turned Out…
For two years, Emily was nothing more than a nurse to his mother. Emily managed to marry a man who...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Eve Dinner—So I Asked Them Both to Leave
Where have you put the napkins? I told you to get the ones with the silver pattern; they match the...
“We’ll Be Staying With You For A While, We Can’t Afford To Rent A Flat!” – Said My Friend I’m a very active woman. Even though I’m 65, I still manage to visit fascinating places and meet interesting people. I recall my youth with both joy and nostalgia—back then, you could holiday wherever you liked! You could go to the seaside, or camping with friends, or set sail down any river, all for little money. Sadly, those days are gone. I always loved meeting new people, be it on the beach or at the theatre, and many friendships lasted years. One day, I met a woman named Sarah. We were holidaying at the same seaside guesthouse and parted as friends. Years passed and we’d occasionally exchange letters. Then, one day, I received an unsigned telegram: “The train arrives at three in the morning. Meet me!” I couldn’t imagine who would send it. My husband and I didn’t go anywhere, but at four in the morning, there was a knock at our door. Opening it, I was stunned—standing there was Sarah, two teenage girls, her mother, and a man, with a mountain of luggage. My husband and I were bewildered, but we let them in. Then Sarah asked me: “Why didn’t you come to meet us? I sent you a telegram! And you know, that cost me!” “Sorry, but we didn’t know who sent it.” “Well, you gave me your address. So, here I am.” “I thought we’d just write letters, that’s all!” Sarah explained that one of the girls had just finished school and wanted to attend university. The family had come to support her. “We’ll be living with you! We have no money for a flat or hotel!” I was shocked—we weren’t even family! Why should we let them stay with us? We had to feed them three times a day. They’d brought some food, but didn’t cook, just ate ours. I ended up looking after everyone. I couldn’t take it anymore, so after three days I asked Sarah and her family to leave. I didn’t care where to. There was an awful row. Sarah started smashing crockery and screamed hysterically. I was utterly appalled. As they packed up, they managed to steal my bathrobe, several towels, and—astonishingly—even a large saucepan. I still don’t know how they got it out, but that pan simply vanished! And so ended our friendship—thank goodness! I never saw or heard from her again. How can people be so shameless? Now, I’m much more wary when meeting new acquaintances.
Well be staying with you for a while because we havent got the money for a flat! my friend announced...
Snowdrifts of Destiny: How a Reluctant Lawyer and a Quiet Accountant Found Each Other When a Corporate Christmas Party Turned into an Unexpected Night of Confessions, Old Films, and Hopeful New Year Footprints
Snowdrifts of Fate Martin, a thirty-five-year-old solicitor, absolutely loathed New Years Eve. For him, it wasnt a festive celebration, but...
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never be able to trust anyone again,” Andrew said, turning an empty espresso cup between his fingers. His voice broke and trembled so convincingly that Ksenia instinctively leaned closer. “You know, when you’ve been betrayed, it’s like losing a part of yourself. She left a scar I’ll never get over. I truly believed I wouldn’t survive it…” Andrew sighed heavily and talked for a long time—about the wife who never appreciated him, about the pain that wouldn’t let go, about how terrified he was to start over. Every word settled in Ksenia’s heart like a warm pebble, and she already imagined she’d be the woman to restore his faith in love. Together, they would heal his wounds. He’d finally see that real happiness was possible—with her. It wasn’t until their second date, between dessert and coffee, that Andrew mentioned Maxim… “I have a son, by the way. He’s seven. He lives with his mother, but spends every weekend with me. The court decided that.” “That’s wonderful!” Ksenia gave a bright smile. “Children are such a blessing.” She pictured Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, cozy evenings watching TV. The boy would need a woman’s care, a mother’s warmth. She would be his second mum—not to replace the real one, of course, but to be someone close, someone he could rely on… “You’re really sure you don’t mind?” Andrew looked at her with an odd smirk that Ksenia mistook for distrust. “Most women run for the hills when they hear I have a child.” “I’m not most women,” she replied proudly. …The first weekend with Maxim was a proper celebration. Ksenia made blueberry pancakes—his favourite, as Andrew had warned her. She patiently sat with a maths textbook, making problems easy to understand, washed his dinosaur T-shirt, ironed his school uniform, made sure he was in bed by nine. “You should take a break,” she told Andrew one day, noticing how he sprawled out on the sofa with the remote in his hand. “I’ve got this.” Andrew nodded—gratefully, so she thought at the time. Now she realised it was the nod of a man accepting what was rightfully his. …Months became years. Ksenia worked as a manager in a logistics company—out at eight in the morning, back at seven at night. The pay was pretty decent, as far as London went. Enough for two. But there were three of them. “They’ve delayed the project again,” Andrew would announce as if reporting a natural disaster. “The client bailed. But there’s a big contract just round the corner, I promise.” The big contract hovered on the horizon for a year and a half. Sometimes it seemed closer, sometimes it drifted away, but it never actually arrived. The bills, on the other hand, showed up right on cue. Rent. Electricity. Internet. Groceries. Child maintenance for Marina. New trainers for Max. School fees. Ksenia paid the lot without complaint. She saved on lunches, brought in tubs of pasta, refused to take a taxi even in the pouring rain. She hadn’t splashed out on a manicure for over a year—did her own nails, trying not to think about how she used to afford pampering at the salon. In three years Andrew gave her flowers exactly three times. She remembered each bunch—cheap, slightly withered supermarket roses from the corner stall, the thorns already broken off. Probably a discount… The first bouquet came as an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second—after a row when her friend visited with no warning. The third was brought home after he missed her birthday because he stayed out with his mates (or simply forgot…) “Andrew, I don’t need expensive presents,” she tried to keep her voice gentle, choosing every word. “But sometimes, I’d just like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face twisted instantly. “Money, it’s always about money with you, isn’t it? Presents, presents. Does love mean anything to you? All I’ve been through, and you complain?” “I didn’t mean—” “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like mud. “After everything I’ve done for you, you still find something to whinge about.” Ksenia fell silent. She always did—it was just easier that way. Easier to live, easier to breathe, easier to pretend everything was fine. Strangely, Andrew always managed to find money for nights out with friends. Pubs, watching the football, café meetups every Thursday. He’d come home tipsy and cheerful, reeking of sweat and cigarettes, falling onto the bed without noticing Ksenia was still awake. She told herself: this is just how things are. Love means sacrifice. Love means patience. He’ll change. Of course he’ll change. I just have to wait a bit longer, love him a bit harder, give him all the support he needs—he’s been through so much… …Any talk of a wedding was like walking through a minefield. “We’re happy as we are—why do we need a piece of paper?” Andrew would shrug off the subject as if batting away a fly. “After what happened with Marina, I need time.” “Three years, Andrew. Three years is a long time.” “You’re putting pressure on me! It’s always the same with you.” He’d storm out of the room and end the conversation. Ksenia really wanted children. Her own, flesh and blood. She was twenty-eight, and her biological clock seemed to tick louder every month. But Andrew wasn’t up for being a father again—he already had a son, and, in his mind, that was plenty. …That Saturday she only asked for one day. Just one single day. “The girls have invited me round. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as if she’d just announced plans to run off to another continent. “And Max?” “You’re his dad. You can spend the day with your son.” “So now you’re abandoning us? On a Saturday? When I was planning to have a break?” Ksenia blinked. Then blinked again. In three years she had never left them alone. Not once. She cooked, cleaned, helped with schoolwork, did the washing, ironing—all while holding down a full-time job. “I just want to see my friends. For a few hours… And he’s your son, Andrew. Surely you can spend one day with him without me?” “You should love my son as you love me!” Andrew suddenly roared. “You’re living in my flat, eating my food, and now you’re showing your true colours?!” His flat. His food. Ksenia was the one paying the rent. Ksenia bought the food from her wages. For three years she’d supported a man who shouted at her for wanting a day with her friends. She looked at Andrew—at his twisted face, the vein bulging on his forehead, clenched fists—and for the first time, truly saw him. Not the tragic victim of fate, not some lost soul in need of saving, but a grown man who was a master at exploiting someone else’s kindness. To him, Ksenia wasn’t a beloved partner or a future wife—just a financial backer and unpaid housekeeper. Nothing more. When Andrew left to drop Max off with Marina, Ksenia pulled out a travel bag. Her hands moved calmly, confidently—no shaking, no doubt. Passport. Phone. Charger. A couple of T-shirts. Jeans. The rest she could buy later. The rest didn’t matter. She didn’t bother leaving a note. What was the point of explaining things to someone who never really saw her anyway? The door closed quietly behind her. No drama. The phone calls started within the hour. First one, then another, then a deluge—an incessant ringing that made the phone vibrate in her hand. “Ksenia, where are you?! What’s going on?! I come home and you’re not here! How dare you? Where’s dinner? Am I supposed to go hungry? What’s all this nonsense?” She listened to his voice—angry, demanding, full of self-righteous outrage—and was amazed. Even now, when she’d left, Andrew only thought about himself. His inconvenience. Who would cook for him now? Not a single “sorry.” Not one “are you okay?” Just “how dare you.” Ksenia blocked his number. Then she found his profile in her chat app—blocked it. Social media—blocked. Every avenue he could use to reach her, she built a wall. Three years. Three years of living with a man who didn’t love her. Who used her kindness like it was disposable. Who convinced her that sacrificing herself was what love was all about. But love isn’t like that. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t turn a living, breathing person into the hired help. Ksenia walked through the London evening—and, for the first time in ages, breathing came easy. She vowed to herself: never again would she confuse love with self-sacrifice. Never again would she rescue those who only trade on pity. Always, from now on, she would choose herself. Only herself.
I honestly thought after my divorce Id never trust anyone again, Alex was turning his empty espresso cup in his...
My Father-in-Law Was Speechless When He Saw the Conditions We Were Living In
My father-in-law was speechless when he saw how we were living I first met my wife at a mutual friends...