З життя
Лена підозрює, що знову зникли продукти після візиту особливої гості
― Бодя, чи не приходила до нас знову твоя Ксенія? ― запитала Олена в чоловіка, заглянувши в напівпорожній холодильник. ― Зазвичай після її візиту вся їжа зникає.
― Так, приходила, ― відповів Богдан. ― Знову скаржилася, що в них немає грошей. Ну, я ж не міг відправити її з порожніми руками, все ж таки сестра.
― Ти, мабуть, ще й грошей їй дав?
― Дав кілька тисяч гривень. Ксенія казала, що в Артема знову проблеми на роботі, і їм навіть нічим платити за квартиру, ― трохи зніяковів Богдан.
― Не дивно… Не розумію, чому вона в 20 років заміж вийшла? Чому твоя мама її не відмовила?
― Ну ти ж знаєш Ксеню. Якщо щось вирішить, зупинити її неможливо. Нехай звикне до самостійного життя швидше.
Олена лише тяжко зітхнула. Самостійність ― це добре, та поки що Ксеня живе за рахунок родичів.
* * *
Артем теж був зовсім молодим хлопцем, який щойно почав заробляти гроші. І він не поспішав радувати дружину подарунками та обновками. Сама Ксенія поки що не хотіла працювати і була впевнена, що Артем має забезпечувати її повністю.
Мати Ксенії і Богдана, Тамара Валентинівна, теж підтримувала дочку. Вона бачила, що молодій сім’ї не вистачає грошей, і завжди допомагала Ксенії фінансово. І просила, щоб Богдан теж долучався.
― Вона молода дівчина, їй потрібно добре виглядати, ― казала Тамара Валентинівна. ― Ксенія поки роботу до душі не знайшла, та й Артем виявився не щедрим. Тож, Богдане, це наш з тобою обов’язок ― допомагати.
І Богдан допомагав як міг. А от Олену це швидко втомило. Вона не розуміла, чому частина зарплати чоловіка має йти на Ксенію. Олена з Богданом самі жили на орендованій квартирі, у всьому економили, щоб швидше накопичити на іпотеку, а тут ще й сестра.
* * *
Якось Олена прийшла додому і побачила свекруху та Ксеню в гостях. Вони з Богданом про щось таємно шепотіли, і, побачивши Олену, одразу замовкли. Було зрозуміло, що розмова серйозна. Олена запитала:
― Можна дізнатися, що ви задумали? Мені здається, що ви знову плануєте фінансову допомогу від нашої родини.
― Ні, дарма так думаєш, ― засміялася Тамара Валентинівна. ― У нас свої справи, сімейні, тебе вони не стосуються.
Олена недовірливо хмикнула та пішла на кухню готувати вечерю. Через п’ять хвилин Ксеня теж туди забігла, безцеремонно відкрила холодильник і занепокоєно промовила:
― Чому тут так порожньо? Олено, ти була в магазині?
― Так, була, ― трохи роздратовано відповіла Олена. ― Зарплата в мене через два дні, тому купувала тільки необхідне. Але якщо хочеш їсти, можу підігріти суп.
― Ні, таке я не хочу. Я в їжі на собі не економлю ― і піцу замовляю, і суші, і з Артемом у кафе виходжу.
― Невже зарплатні Артема вистачає на такі свята? Ти ж часто скаржишся, що у вас немає грошей.
― А я тоді у мами гроші прошу і в Богдана. Це нормально, коли всі в родині допомагають один одному.
Незабаром Тамара Валентинівна і Ксеня пішли. І Олена одразу запитала у чоловіка, навіщо вони приходили.
― Мама збирається продавати дачу і хотіла попросити мене про одну послугу. Щоб усі гроші від продажу віддати Ксені. Вона молода, а для гарного старту життя потрібні гроші.
― І як це розуміти? ― здивувалась Олена. ― Тебе не ображає, що всі гроші дістануться сестрі? Я, як твоя дружина, проти, щоб все віддали Ксені. І я не думаю, що ці гроші підуть їй на користь.
― Олено, краще не втручайся в це, ― сердито сказав Богдан. ― Дача належить моїй мамі, і нехай вона вирішує, кому її віддати.
Богдан не продовжував далі цю розмову і вийшов в іншу кімнату. Він вважав, що мама чинить правильно, і дуже гордився своєю великодушністю, нічого не шкодуючи для Ксені.
* * *
Швидко дачу продали. Олені було заздалегідь зрозуміло, що Ксеня не збирається використовувати гроші розумно. Ресторани, модний одяг, дорога техніка ― все пішло на красиве життя.
А коли гроші скінчилися, Ксеня знову прийшла до мами і почала висловлювати:
― Мамо, мені знову немає за що жити! І я, між іншим, хочу отримати права і купити автомобіль! В тебе більше нічого продати? Деяким батьки квартири купують, забезпечують… Мамо, чому ми такі бідні?
Від цього заявлення Тамара Валентинівна була вражена. Навіть і вона не очікувала, що донька так швидко промотає гроші. Обміркувавши трохи, вона сказала:
― Що з тобою, Ксеня, у нас більше нічого немає. Я думала, ти ці гроші розумно витратиш або почнеш накопичувати. І взагалі, час влаштуватися на роботу. Ти ж навчалася на бухгалтера ― спробуй влаштуватися на якусь фірму.
― Я не збираюся працювати бухгалтером! Я не хочу весь день дивитися в комп’ютер і псувати зір! Мене має забезпечувати чоловік, ну, і ти теж. Мені всього двадцять років! Народили мене, от і все ― крутися як хочеш? Ну, дякую!
― Та зачекай ти, ― спробувала заспокоїти Тамара Валентинівна. ― Зараз щось придумаємо. А що, якщо у Богдана позичити гроші? Скажемо, що потрібно на важливу справу. Вони ж з Оленою на іпотеку збирають, у них точно щось є.
― Ти думаєш, вони багато дадуть? Оця Оленка така скупа, навіть продуктів шкодує. Добре, що хоча б Богдан завжди радий мені допомогти.
― Значить, ідемо до них! ― рішуче заявила Тамара Валентинівна. ― Ти не хвилюйся, мені вони не зможуть відмовити.
Через годину Ксеня з матір’ю були на порозі орендованої квартири Богдана. Побачивши родичок чоловіка, Олена відразу запідозрила неладне ― явно, що вони прийшли не з подарунками, а з якимись проханнями.
― Сину, у нас до тебе дуже важлива справа! ― тривожно сказала Тамара Валентинівна, щойно увійшовши в квартиру. ― Тільки на тебе ми можемо розраховувати.
Олена напружилася. «Ну все, будуть просити гроші!» ― промайнуло в голові. Інший варіант розвитку подій важко було уявити.
― І що у вас сталося?
― Ксеня хоче купити машину, а гроші від продажу дачі у неї вже закінчилися, ― з винуватою усмішкою сказала мама. ― От ми й вирішили, що ви повинні нам допомогти.
Олена не повірила своїм вухам і перепитала:
― Що? Цих грошей вже немає? Ви ж отримали за неї хорошу суму, куди вона могла подітися? Ксеню, тобі потрібно якось обдуманіше підходити до покупок!
― А ти мені не вказуй! ― випалила Ксеня. ― Я ― статусна дівчина, не якась простачка в одязі з ринку! Так, я хочу ходити по ресторанах, салонах краси, користуватися хорошими речами. І я не збираюся всю молодість сидіти в бідності!
― А працювати ти не пробувала? ― піддражнила Олена. ― Кажуть, це допомагає, щоб не просити гроші у родичів.
Богдан злякався, що зараз почнеться скандал, і спробував заспокоїти всіх:
― Зачекайте, давайте спочатку обговоримо все. Грошей на машину у нас, звичайно, немає. Але принаймні невеликою сумою ми зможемо допомогти.
― Оце молодець, сину! ― засіяла Тамара Валентинівна. ― Я так і знала, що ти будеш на нашому боці.
― А мене ви не хочете запитати? ― обурилась Олена. ― Вибачте, але я не збираюся спонсорувати Ксеню, у неї на це є чоловік. От нехай вони з Артемом і думають, як їм купити машину. Коротше, я не дам грошей, і крапка!
Богдан кинув розгублений погляд на матір і спробував умовити дружину:
― Олено, що ти таке кажеш? Це наші спільні гроші, і я теж маю право ними розпоряджатися. Тим більше мама ж просить позичити гроші, а не подарувати. З часом поверне.
― Звичайно, поверну! Або ти думаєш, що я обманщиця? От допоможу трохи Ксенії і відразу все вам поверну.
Олена дійсно відчула себе незручно, ніби не довіряла Тамарі Валентинівні. Але ще гірше було б назавжди попрощатися зі своїми грошима, які зароблялися тяжкою працею.
― Ні, навряд чи ми зможемо вам допомогти, ― вже не так впевнено сказала вона. ― Розумієте, ми збираємо на іпотеку, а це набагато важливіше за машину.
― Гаразд, мамо, пішли звідси, ― роздратовано випалила Ксенія. ― Бачиш, які це люди? Вони дбають лише про себе, а наші проблеми їх не стосуються.
Ксеня різко направилася до виходу, всією своєю поведінкою виказуючи образу. Слідом поспішила й Тамара Валентинівна. Але вона не збиралась здаватися просто так і невдоволено сказала сину:
― Богдане, ми з тобою ще поговоримо! Тобі не здається, що твоя дружина вже тобою командує?
Щойно за матір’ю зачинились двері, Богдан одразу звинуватив Олену:
― Слухай, ну як тобі не соромно? Що учора мама про мене подумає? Що ми не можемо допомогти їй у важкій ситуації? Що гроші для нас важливіші за стосунки з родиною?
― А хіба це складна ситуація? ― обурилась Олена. ― Невже нам із тобою хтось допомагав? Я впевнена, що нам на іпотеку твої родичі й копійки б не дали. Досить, я більше не хочу слухати казки про твою вічно обділену сестру Ксеню.
Через кілька днів Олена та Богдан помирилися. Тільки Олена навіть не здогадувалася, що чоловік вирішив на обман. Він взяв гроші, призначені для іпотеки, і відніс їх мамі.
Коли Тамара Валентинівна побачила сина з заповітним конвертом у руках, одразу ж похвалила його:
― Молодець, сину! Я так і знала, що тебе правильно виховала! І ти не хвилюйся, спочатку ти допоможеш Ксенії, а потім вона тобі. А Олені поки нічого не говори. Ви молоді, ще накопите.
* * *
Якось Олена гортала соцмережі й побачила там нові фотографії Ксенії. На них Ксенія сиділа за кермом невеликої симпатичної машини і просто сяяла від щастя. Олені це здалося дивним, і вона запитала у чоловіка:
― Богдане, а ти знав, що Ксенія все ж купила машину? Невже Артем зумів знайти гроші? Таки хватка у твоєї сестрички, завжди добивається свого.
― Так, я знаю про машину, ― сказав Богдан, не дивлячись на дружину. ― Ми всі скинулися і змогли зробити Ксенії такий подарунок.
― Що значить «ми скинулися»? Ти також давав гроші? Чому мені нічого не сказав?
Богдан мовчав, і Олена все зрозуміла. Вона підбігла до комоду, в якому зберігались запаси, і з жахом побачила, що грошей немає.
― Що ти накоїв? ― загорілася Олена на чоловіка. ― Ти знущаєшся? Ти віддав сестрі всі наші заощадження? Я просто не можу в це повірити! Богдане, ну скажи, як ти міг так вчинити?
Цього разу завжди спокійний чоловік несподівано розлютився і різко підвищив голос:
― Це не твоя справа! Я ― голова сім’ї, і я так вирішив. Нам ще довго збирати на іпотеку, а машина Ксенії потрібна зараз. І якщо ти так погано ставишся до моїх рідних, я ще подумаю, потрібна мені така жена!
― Ах, ось як?! Ні, Богдане, це я подумаю, чи потрібен мені такий чоловік. Точніше, я вже зрозуміла, що ти мені більше не чоловік! Я зараз же їду до мами, а ти не забувай повернути мені половину наших заощаджень!
Олена почала лихоманливо збирати речі. Вона була дуже ображена на чоловіка, але все ж сподівалась, що він її зупинить і перепросить. Але Богдан спокійно сидів перед телевізором, наче нічого й не сталося.
― Значить, це все? Богдане, я справді йду, ― тихо сказала Олена, стоячи перед вхідними дверима.
― Іди. Якщо не зміниш свою поведінку, можеш і не повертатися, ― крижаним голосом промовив Богдан.
Олена поїхала до мами і через місяць подала на розлучення. Складно жити з людиною, яка зовсім тебе не поважає. До речі, про свої заощадження Олена не забула ― під загрозою суду вона змусила Богдана повернути їй належні гроші. І потім гірко сміялася, розповідаючи цю історію подругам: треба ж було ― розійтися через чужу нахабність!
Bittersweet Happiness – Why Isn’t This Young Lady Good Enough for You? She’s a Wonderful Girl: Modest, Tidy, Studious—And She Loves You. A Mother’s Worries for Her Nearly Forty-Year-Old Son Who Can’t Settle Down, His Trail of Relationships, And the Unexpected Arrival of True Love with a Woman Seven Years His Senior, Mother of Three, Living in a Hostel—Culminating in the Birth of Their ‘Sunshine Child’ and the Joy and Challenges of Their Unusual Family
BITTERSWEET JOY What is it that you dont like about this young lady? Shes a good girl, well-mannered, tidy, does...
I’ll Remind You “Miss Mary, I can’t get this swirl right,” whispered little Archie, the Year 2 boy, despondently poking his brush at the stubborn green leaf of his painted flower. “Try a lighter touch, sweetheart—like you’re stroking a feather across your palm. That’s it—beautiful! That’s not a swirl, it’s a masterpiece!” smiled the elderly teacher. “And who is such a wonderful painting for?” “For my mum!” Archie beamed, triumphant over the defiant leaf. “It’s her birthday today! It’s my present!” The pride in his voice after the teacher’s praise was unmistakable. “Well, your mum is a lucky lady, Arch. Don’t close your sketchbook just yet—let those colours dry a minute, so they don’t smudge. And when you get home, gently tear out this page. Your mum will absolutely love it, you’ll see!” Miss Mary cast a last, fond glance at the boy’s dark head, bent over the page, then returned to her desk, inwardly smiling. A birthday gift for Mum! It had been too long since she had seen such beautiful presents. Archie truly had a gift for art—she must call his mother and suggest the art school; such talent deserves to be nurtured. And she’d ask her old pupil if she liked the present. Miss Mary couldn’t tear her eyes from the flower’s leaves, almost expecting them to stir and shimmer to life. Definitely takes after his mum! When Lottie was his age, she was just as good at drawing… ***** That evening, the teacher’s phone rang. “Hello, Miss Mary, it’s Lottie—Archie Cottam’s mum,” the young woman’s voice came crisply. “Just calling to say Archie won’t be in tomorrow.” “Hello, Lottie! Did something happen?” Miss Mary asked kindly. “Yes! That scamp ruined my whole birthday!” the voice bristled. “Now he’s laid up with a fever, ambulance just left.” “How’s that? He went home healthy, with a present for you…” “You mean those scribbles?” “What scribbles? Lottie, he drew you flowers! I was going to call to ask about enrolling him at art school!” “I’ve no idea about flowers, but I certainly wasn’t expecting a soggy, flea-ridden bundle!” “A bundle? What are you talking about?” Miss Mary was baffled as she listened, her frown deepening with each anxious word from the mother. “You know what, Lottie—do you mind if I come round now? I’m only next door…” A few moments later, after Lottie agreed, Miss Mary slipped into the hallway clutching her thick, battered album—full of faded photos and cherished childhood drawings from that first, long-ago class she’d ever taught. In Lottie’s bright kitchen, chaos reigned. As Lottie cleared away cake and dishes, she told the story: How Archie had come home late, dripping mud and water from his bag, coat, and trousers… How he’d pulled a soaking wet puppy from under his jumper—reeking to high heaven! He’d climbed into a frozen ditch for it, where some big boys had chucked it! His ruined textbooks, the ruined sketchbook—now nothing but blots and stains—and a fever which shot up near forty in an hour… How the guests had left, no one tasted the cake, and how the paramedic had scolded her—the negligent mother who hadn’t kept an eye on her son… “So, I took it back to the dump when Archie fell asleep. His sketchbook’s there on the radiator—there’s not a trace left of the flowers, just blotches!” Lottie sniffed. And as she rattled on, she never noticed how, with every word, every harried phrase, Miss Mary’s face grew darker. But when she heard what had happened to the puppy Archie rescued, her frown turned thunderous. She stroked the tattered sketchbook fondly and began quietly: She spoke of green swirls and living flowers… of a boy’s diligence and courage beyond his years. Of a gentle heart, quick to stand up to bullies, to defend the weak. Of the cruelty of those children who’d thrown a helpless pup into that frozen ditch. Then she led Lottie to the window. “There’s the ditch,” she pointed. “It could have swallowed Archie, let alone a tiny puppy. Did Archie care about that? Or was he thinking about those flowers he’d been so careful not to spoil, the gift for his mother?” And maybe, she went on, Lottie had forgotten the day back in the ’90s when she was a girl herself, sobbing on the bench outside school, clutching a scruffy kitten rescued from the bullies. How the whole class had stroked the cat and waited for Lottie’s mum; how Lottie hadn’t wanted to go home, how she blamed her parents when they’d thrown out that “flea-ridden bundle”—only to relent later. Miss Mary dug out an old photograph of that day—a little girl in a white pinafore, hugging a kitten, surrounded by classmates, smiling so warmly—and a faded drawing of a girl holding a fluffy kitten in one hand and clinging to her mum with the other. “I’ll remind you,” Miss Mary’s voice was stern now. “I’ll remind you of Tilly, and Patch, that lolloping mongrel who walked you all the way to university, and even the old rook with the broken wing you nursed back to health… I’ll remind you of the kindness that once blossomed bright as wildflowers in your heart.” She paused, brushing away a tear, and added: “If it were up to me, I’d have kissed that rescued puppy and Archie both! I’d frame those colourful blotches! For what better gift is there for a mother than raising a child with a kind heart?” And she never noticed, as she spoke, how Lottie’s face transformed—how she cast worried, guilty glances at Archie’s closed bedroom door, clutching the battered sketchbook with limp, pale fingers. “Miss Mary! Please—could you watch Archie for a moment? Just for a few moments. I won’t be long, I promise!” Under her teacher’s watchful gaze, Lottie grabbed her coat and dashed outside, heedless of puddles or mud, running for the far-off rubbish tip. She called and searched, looking under dirty boxes, sifting through bin bags, casting anxious glances back at home… Would she be forgiven? ***** “Arch, who’s got his nose in your painting there? Is that your friend—Digger?” “That’s him, Miss Mary! Does he look like him?” “He certainly does! And that star-shaped patch on his paw! Remember how your mum and I scrubbed them clean?” she laughed warmly. “I wash his paws every day now!” Archie declared proudly. “Mum says, ‘If you have a friend, you look after him!’ She bought us a special bowl, just for the job.” “You have a lovely mum,” smiled Miss Mary. “Are you drawing her another present?” “Mm-hmm—for a frame. She keeps those blotches in one, and she always smiles at them. Can you really smile at blotches, Miss Mary?” “At blotches? Maybe you can, if they come from the heart. Tell me, how’s art school? Is it going well?” “Really well! Soon I’ll be able to paint Mum’s portrait. She’ll be so happy! And look—” Archie pulled a folded paper from his rucksack. “This is from my mum—she draws too.” Miss Mary unfolded the sheet and gently squeezed the little boy’s shoulder. There, on the bright paper, Archie grinned brilliantly, hand resting on the head of an adoring black mongrel. Beside them stood a tiny, blonde girl in old-fashioned uniform, clutching a fluffy kitten… On the left, from behind a desk piled with books, smiled an ageless teacher, her wise and gentle eyes alive with joy. In every brushstroke and every vibrant hue, Miss Mary felt the quiet, boundless pride of a mother’s love. Brushing away tears, she smiled—there, nestled in the corner of the painting, in looping, flower-coloured letters and delicate green swirls, was a single word: “Remember.”
ILL REMIND YOU Miss Mary, the swirl here just isnt working. The quiet, sad words came from little Tom, a...
My Dear Wife – When my brother would visit, he always asked, “How have you managed to live with the same wife for so many years? What’s your secret?” “Love and endless patience—that’s all there is to it,” I’d always reply. “Not for me,” he’d laugh. “I love all women—each one’s a mystery. Why live with an open book?” My younger brother, Peter, married at eighteen; his bride, Anna, was ten years his senior. She fell in love with Peter for life, but for him, it was only a fling. Anna moved into Peter’s crowded family home, treasured her collection of porcelain figurines, and believed she’d caught happiness by the tail. I, meanwhile, was hoping to find the one woman to love forever—and I did, marrying my wife over fifty years ago. Anna and Peter lasted ten years. She gave her all to their marriage, but he grew restless, drinking more, staying out with questionable friends, and finally, smashing her precious figurines in a drunken rage—leaving only one intact. After they divorced, Anna and her son returned to her hometown, and Peter spiraled deeper, remarrying and divorcing, his once-promising future lost to drink and chaos. Years later, terminally ill and alone, Peter asked me to deliver a suitcase filled with porcelain figurines and his savings to Anna—his final apology for all she’d endured. I found Anna, now caring for her ill son, and gave her Peter’s last gift. She thanked us in a letter—and sold the figurines to fund a new life in Canada for herself and her son. “I’m grateful that Peter considered me his dear wife,” she wrote. “Perhaps he never stopped loving me after all.”
MY DEAREST WIFE How on earth do you manage to live with the same wife all these years? Whats your...
Fate on the Hospital Ward Bed: A Nurse’s Unlikely Love Story with a Tuberculosis Patient—From an Abandoned Husband and a Cold Wife to Building a New Family, Heartbreak and Healing Across the Years
FATE ON THE HOSPITAL BED Miss, here, take these groceries and look after him! Im afraid to go near, let...
I Never Took What Wasn’t Mine: The Story of Martha, Anastasia, and the Choices That Changed Their Lives Forever
NEVER CLAIMED ANOTHERS DUE Even as a schoolgirl, Martha looked down on Anne and, at the same time, envied her....
Worn Down by the Mother-in-Law and the Wife: That Night, the Most Stoic Man in Our Village—Steadfast Stephen—Came to My Countryside Surgery, Silent and Broken, Longing to Walk Away from the Nagging, Until a Kind Word Proved the Best Medicine for a Weary Soul
Fed up with the mother-in-law and the wife That evening, the quietest, most stoic fellow in all our village paid...
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...