Лікарка на УЗД отримує рідкісний момент для відпочинку з чашкою чаю.

Олена сиділа в кабінеті УЗД. Сьогодні було мало пацієнтів, і з’явилася вільна хвилинка на чай. Жінка розмішувала цукор, ложка билася об склянку, видаючи дзвін. Олена була сердита, адже день з ранку не задался. Вона посварилася з чоловіком через дурницю. Запізнилася на роботу, за що отримала догану. Настрій був гірший нікуди. Вона розгорнула блискучу фольгу й дістала шматочок шоколаду. Нічогісінько краще немає, щоб зняти стрес. Шоколад був смачний, а чай ароматний, але допити його не дали. У двері постукали, і на порозі з’явилася молода жінка з обличчям, сяючим від радості. Олена впізнала її. Минулого разу вона приходила з чоловіком, симпатичним чоловіком.

— Мене знову направили до вас, — усміхнулася жінка.

— Ну раз направили, — Олена неохоче взяла карту.
— Віра Силинська, п’ять тижнів.

Жінка лежала на жорсткій кушетці, по її округленому животі ковзав датчик. Серце солодко завмирало. Вона чекала на цю дитину сім років. За цей час вони з чоловіком обійшли багатьох лікарів, але все було безрезультатно. Віра вже боялася, що безплідна. Але все позаду, зараз вона була щаслива. Олена не розділяла її радості. Своїх дітей у неї не було, а чужу брати чоловік не хотів. У душі жінка заздрила тим, хто міг пережити радість материнства.

— Що там? — хвилювалася Віра, дивлячись на зосереджене обличчя лікаря.

— У плода є вади. У вас народиться дитина з проблемами, — відповіла та.

Віра змертвіла.

— Тут якась помилка. У мене гарні аналізи, — слабо протестувала вона.

— Навіщо вам хвора дитина? На вашому місці я б подумала.

Олена не відчувала докорів сумління й не тремтячою рукою зробила запис у карті. Віра на незгинаючихся ногах вийшла й пішла до лікаря. У коридорі, пропахлому ліками, було холодно, як і в душі жінки.

— Віро, добряче подумайте. Дитина з синдромом Дауна. Таких дітей важко виховувати. В будь-якому разі, вибір за вами. Термін невеликий. Якщо що, я випишу направлення, — слова звучали як вирок.

Пацієнтка пробурмотіла щось невиразне й поспішила покинути кабінет. Вона сама не пам’ятала, як вийшла з лікарні й викликала таксі. Вдома, не роздягаючись, упала на ліжко і розридалася. За що їй таке покарання? Що в житті зробила не так? Ще нещодавно вона уявляла, як буде гуляти в парку й слухати приємну музику. Спілкуватися з малюком і читати вголос дитячі книжки. Всім серцем встигла полюбити цю дитину. І раптом таке… Повернувшийся з роботи Борис застав дружину в сльозах.

— Віро, що сталося? — злякався він.

Домігшись від неї пояснень, Борис помітно засумував і сказав, що повідомить батькам. На сімейній раді Віру вмовляли позбутися дитини.

— Навіщо тобі інвалід? — наполягала мати. — Мучитимешся з нею. Часи ще молоді, здорова, народиш іншого. А цього віддай.

— Мамо, що ти кажеш? І слово таке придумала! Це ж не річ, а жива істота!

— Ось саме, істота! Народиш — сама дивитимешся!

— Борисе, ну поясни ти упертій дружині, що хвора дитина — це хрест на все життя! — плакала свекруха.

Віра відчувала себе беззахисною голубкою, що потрапила в зграю ворон. Батьки мовчали, вважаючи це жіночою справою. І тільки старенький дідусь заступився за онучку:

— Що ви на неї накинулися? Нехай сама вирішує, як краще.

І Віра вирішила залишити дитину. Батьки сердилися й не розуміли її. Борис замкнувся й віддалився. Рідні відвернулися, коли Вірі так потрібна була їхня підтримка. І навіть якщо було важко, серце підказувало: вона вчинила правильно.

— Може, я це заслужила? — запитувала Віра дідуся.

— Ніхто не знає, чому так сталося. Ти головне не нервуй, дитині шкідливо. І чоловіка пробач, йому також не легко.

Вагітність протікала на диво легко. Лікарка лише розводила руками й просила сподіватися на краще. Віра молилася і сподівалася на диво. А ночами, лежачи в холодному ліжку, плакала в подушку. Чоловік давно перейшов спати на диван у вітальні.

І коли серед ночі викликали швидку, знову молилася за дитину: “Лише б все було добре!” Морозного ранку на світ з’явилася дівчинка. Віра була готова побачити нещасну дитину. Але їй показали малятко, й сльози навернулися на очі. Дівчинка нагадувала ангела. Світлі волосики, круглі щічки й неймовірно великі блакитні очі.

— І це диво мене хотіли змусити знищити, — прошепотіла вона з жахом.

Вдень з’явилися рідні, вітали. Борис прийшов у палату. Він приніс великий букет квітів і просив пробачення. Віра пробачила, хоча в душі залишився осад. Вона підійшла до вікна й побачила, як за шибкою кружляють сніжинки, забираючи з собою горе й прикрощі. Згадалося кабінет УЗД та лікар, з вини якої ледь не зруйнувалося їхнє крихке щастя. Борис милувався донькою, що спала в ліжечку. Дивлячись на нього, важко було повірити, що ще недавно чоловік вів себе, як чужа людина.

— Як назвемо доньку? — запитав він.

— Надія, — відповіла Віра. — Лише вона не дозволила мені зробити жахливу помилку.