Лікарка УЗД насолоджується рідкісною хвилиною для чаю.

Лідія сиділа в кабінеті УЗД. Сьогодні було мало пацієнтів, тож з’явилася вільна хвилинка для чаю. Жінка помішувала цукор, і ложка дзвеніла об склянку. Лідія була роздратована, адже день не вдався з самого початку. Посварилася з чоловіком через дрібницю. Запізнилася на роботу, за що отримала догану. Настрій був гірший нікуди. Вона розгорнула фольгу і дістала шматочок шоколаду. Немає нічого кращого, щоб зняти стрес. Шоколад виявився смачним, а чай ароматним, але допити його не вдалося. У двері постукали, і на порозі з’явилася молода жінка з радісним обличчям. Лідія її впізнала. В минулий раз вона приходила з чоловіком, привабливим чоловіком.

— Мене знову направили до вас, — усміхнулася жінка.

— Ну, раз направили, — Лідія неохоче взяла карту.

— Віра Силина, п’ять тижнів.

Жінка лежала на жорсткому кушетці, по її округлому животу ковзав датчик. Серце солодко замирало. Вона чекала на цю дитину сім років. За цей час вони з чоловіком обійшли багато лікарів, але все було безрезультатно. Віра вже боялася, що безплідна. Але зараз все позаду, вона була щаслива. Лідія не поділяла її радості. У неї не було своїх дітей, а чужого чоловік не хотів. В душі жінка заздрила тим, хто міг відчути щастя материнства.

— Що там? — хвилювалася Віра, дивлячись на похмуре обличчя лікарки.

— У плода є патологія. У вас народиться дитина з вадами, — відповіла та.

Віра похолола.

— Це якась помилка. У мене хороші аналізи, — слабо протестувала вона.

— Навіщо вам хвора дитина? На вашому місці я б подумала.

Лідія не відчувала докорів сумління і твердою рукою зробила запис у карті. Віра на непослушних ногах вийшла і попрямувала до лікаря. У коридорі, що пахнув лікарствами, було холодно, як і в душі жінки.

— Віро, добре подумайте. Дитини з синдромом Дауна важко виховувати. В будь-якому випадку, вибір за вами. Термін невеликий. Якщо що, я випишу направлення, — слова прозвучали як вирок.

Пацієнтка промугикала щось нерозбірливе і поспішила покинути кабінет. Вона сама не пам’ятала, як вийшла з лікарні і викликала таксі. Вдома, не роздягаючись, впала на ліжко і розплакалась. За що їй таке покарання? Що в житті вона зробила не так? Ще нещодавно вона уявляла, як буде гуляти в парку і слухати приємну музику. Бесідувати з малюком і читати вголос дитячі книги. Всім серцем вже встигла полюбити цю дитину. І раптом таке… Повернувшись з роботи, Борис застав дружину в сльозах.

— Віро, що сталося? — злякався він.

Добившись від неї пояснень, Борис змарнів і сказав, що повідомить батькам. На сімейній раді Віру вмовляли позбутися дитини.

— Навіщо тобі інвалід? — умовляла мати. — Будеш з ним мучитися. Ще молодий, здорова, народиш іншого. А цього залиш.

— Мамо, що ти говориш? Слово-то яке придумала! Він же не річ, а жива істота!

— Ось саме, істота! Народиш — будеш дивитися сама!

— Боронька, ну поясни ти впертій дружині, що хвора дитина — це хрест на все життя! — плакала свекруха. Віра почувалася беззахисною голубкою, що потрапила в зграю воронов. Батьки мовчали, вважаючи, що це жіноча справа. І лише старенький дідусь заступився за внучку: — Чому ви на неї напали? Нехай сама вирішує, як краще.

І Віра вирішила залишити дитину. Батьки злилися і не розуміли її. Борис замкнувся і віддалився. Родичі відвернулися, коли Вірі так була потрібна їхня підтримка. І хоч було важко, серце підказувало: вона вчинила правильно.

— Може, я це заслужила? — запитувала Віра діда.

— Ніхто не знає, чому так сталося. Ти, головне, не нервуй, дитині шкідливо. І чоловіка прости, йому теж несолодко.

Вагітність протікала на диво легко. Лікарка лише руками розводила і просила сподіватися на краще. Віра молилася і сподівалася на диво. А вночі, лежачи в холодному ліжку, плакала в подушку. Чоловік давно перейшов спати на диван у вітальні. І коли серед ночі викликали швидку, знову молилася за дитину: “Тільки б все було добре!”

Морозного ранку на світ з’явилася дівчинка. Віра була готова побачити уродку. Але їй показали малечу, і сльози навернулися на очі. Дівчинка виглядала як ангел. Світлі волосинки, круглі щічки і неймовірно великі блакитні очі.

— І цю чудо хотіли змусити вбити, — з жахом прошепотіла вона.

Вдень прийшли родичі, вітали. Бориса впустили в палату. Він приніс великий букет квітів і просив пробачення. Віра простила, хоч в душі залишився осад. Вона підійшла до вікна і побачила, як за склом кружляють сніжинки, забираючи з собою горе і печаль. Пригадалася кабінет УЗД і лікарка, з вини якої мало не зруйнувалося крихке щастя. Борис милувався донькою, що спала в ліжечку. Дивлячись на нього, важко було повірити, що ще недавно чоловік поводився як чужа людина.

— Як назвемо доньку? — запитав він.

— Надія, — відповіла Віра. — Тільки вона не дозволила мені зробити жахливу помилку.