З життя
Ліпи вареники з ким хочеш, а я турбуюсь про своє здоров’я
Валентина мала 48 років, і жодного разу в житті не була в санаторії. Завжди знаходилися якісь причини: або діти маленькі, або грошей не вистачає. І якось тривожно було залишати чоловіка одного на господарстві. Здоров’я в неї похитнулося, особливо після народження молодшого сина. Але ніяк не наважувалася зайнятися своїм здоров’ям.
Так вже в нас, жінок, заведено: спочатку дбаєш про родину, а якщо залишиться час – тоді про себе…
Діти виросли, мають власні сім’ї. Лише в свята приїжджають до батьків. Валентина працює бухгалтером у будівельній компанії, її чоловік Іван – агрономом. Нарешті з’явився час для себе. Але біда сталася – захворіла жінка взимку “по-жіночому”, зробили операцію, лікарка порекомендувала санаторій для реабілітації. Валентина згодилася, путівку дали на літо. Іван відразу невдоволено реагував…
– Що це за санаторій такий без мене? Як я тут один з усім впораюся? Хочеш, щоб я без нормальної їжі тут здох за два тижні? Мабуть, набрид я тобі, і хочеш відпочити від мене?
– Що за дурниці, ти ж знаєш, як у мене зі здоров’ям, я їду лікуватися…
– Їдь-їдь, як на курорт, то можна, – там тебе підлікує якийсь чоловік, тільки вам цього й треба! Ще одна відпочивальниця знайшлася!
– Дурню, я їду на лікування, а не відпочивати. Мені дали путівку у лікарні. Давай і тобі візьмемо, тобі нерви підлікувати не завадило б.
– Мені що, більше нічого робити, як по санаторіях їздити? Я їду на лікування. Не затуркай мені голову. Дай трохи пожити для себе…
– Ну то проваляйся, – сказав Іван з гнівом.
Валентині було дуже боляче від цих слів. Вона згадувала слова своєї бабусі: “Цінуй себе, Валю, ти в себе одна…”
Валентина взялася збирати речі до санаторію. Іван, грюкнувши дверима, пішов з дому. “Переметнеться,” – подумала вона.
Зварила борщ на 5 літрів, насмажила котлет та вареників, щоб Іван не, дай Бог, не помер з голоду, поки її не буде. До вечора Іван не повернувся, слухавку не брав. Валентина викликала таксі і поїхала на вокзал.
Приїхавши у санаторій, поселилася в номер. Зранку зателефонував Іван запитати, як доїхала. Їй стало приємно від думки, що, мабуть, він таки дійсно її ревнує і все ще любить.
На обіді в їдальні Валентина познайомилась з Оксаною. Оксана, чарівна блондинка, 50 років. Жінки розговорилися.
– На дискотеку ввечері треба ходити обов’язково, – радила Оксана, – це теж своєрідна процедура. І для настрою, і для тону корисно. Та й з чоловіком там познайомитися можна.
– Ну що ти таке кажеш? Я сюди приїхала, щоб підлікуватися, не більше. Чоловік у мене дуже ревнивий, тож і відпускати мене не хотів.
– Я теж заміжня, щорічно приїжджаю сюди трохи розвіятися. Діти дорослі, навіть онучку маю. Можу дозволити собі трохи жіночого щастя. Ммм… а які тут характери, – зітхнула мрійливо Оксана. – Ти теж спробуй, познайомся з кимось і відпочинь на повну.
– Ой, ні, – зашарілася Валентина, – це не для мене. Я приїхала тільки поправити здоров’я.
Увечері після процедур думки про поради нової знайомої не давали їй спокою. Як її чоловік дізнався про курортні романи? Вирішила виконувати всі лікарські рекомендації та жодних нових знайомств не заводити. Подруга Оксана часу не гаяла – щоночі проводила час з новими знайомими.
Найбільше їй подобалося, що їй не треба було виконувати чоловікових вимог, приготування їжі. Можна було пожити для себе.
– Мені подобається, – говорила Ларисі – що від домашніх справ тут можна відпочити, біля плити не стояти.
– В цьому плані санаторій для жінки – просто Космос, – погоджувалася Оксана. Треба на державному рівні прийняти закон, щоб кожна жінка мала щорічну можливість поїхати в санаторій.
Валентина дзвонила чоловікові та розповідала, що зробила і чим займається. Говорила, що сумує за ним. Іван, хоч і невдоволено, бурчав у відповідь, але вона терпляче відповідала:
– Я чемна і вірна. Ніхто мені, крім тебе, не потрібен.
Минуло два тижні, час відпочинку підійшов до кінця. Валентина вирішила повернутися трохи раніше, щоб здивувати Івана. Дісталася додому та відчинила двері. У будинку було тихо. Зайшла на кухню. Шампанське, два келихи, цукерки, фрукти…Розкидана білизна на підлозі.
Іван спокійно спав. Але не сам. Поруч лежала інша жінка. Смутна блондинка років сорока. Валентині стало огидно, як у сні, галактикою збивало пульсом. Вхопила Вішалку для одягу й почала гамселити приголомшених.
– О…Валентино, ти так швидко приїхала? Чому не зателефонувала, я б тебе зустрів… я все поясню, – сказав переляканий Іван.
Блондинка сповзла з ліжка і намагалася вислизнути з кімнати. Валентина ж кинувся з вішалкою на чоловіка. Іван намагався ухилитися та кричав, що не знає, чим вона займалася в санаторії, і нащо його лишила з борщем та декількома варениками.
– Ти покидьок. Я тобі догоджала, мій час витрачала. Я була після операцї, ти знав. А сам тут весело проводив час.
Іван бігав, замикав двері за коханкою. Валентина з ненавистю зняла простирадла, зав’язала у вузол та викинула за поріг.
– Ти здуріла? Навіщо сусідів смішиш? – закричав Іван. – З ким не буває, ти погуляла, я погуляв.
– Спати, їсти і взагалі жити з тобою я більше не буду. Їдь до батьків у село, це хата моїх батьків, тут твого нічого немає. Ми розлучаємося. Нехай тобі борщі варить та нова пасія, а я тепер зосереджуся на собі.
Цілий місяць Іван благав Валентину повернутися до нього. Він навіть дітей залучав, щоб просили матір не розлучатися, але Валентина була непохитною. Блондинка полишила Івана. Кому потрібен 50-річний безхатній розвідник?
– Назад не прийму, розлучаємося, – відповідала вона спокійно. – Хочу жити в своє задоволення. Розвивайся, Петре, як знаєш, мене не чіпай. І дітей теж. Все вирішено, назад не прийму.
Розлучившися, Валентина відчула, будь-як відчула нове народження. Щороку їздить до моря, покращала, посхудла. Тепер, в ній не впізнати тієї втомленої Валентини. Часу для себе тепер багато, життя в задоволення…
“Please… Don’t Leave Me Alone Tonight: The Heart-Stopping Night Retired Officer Calvin Hale’s Loyal German Shepherd Ranger Refused to Say Goodbye”
Pleasedont leave me on my own. Not tonight. Those were the last words 68-year-old retired officer Douglas Turner quietly uttered...
A Bruised 7-Year-Old Boy Walks Into A&E Carrying His Baby Sister—What He Said Next Broke Every Heart In The Room
It was just past one in the morning, many years ago now, when young William Turner, a boy of only...
A Stray Cat Sneaks Into the Hospital Room of a Billionaire in a Coma—What Happened Next Was a Miracle That Even the Doctors Couldn’t Explain…
12th April It amazes me how a wandering cat, slipping into a place where he shouldnt have been, utterly changed...
Three O’Clock in the Morning Mum’s Phone Rings: How a Stray German Shepherd and Four Cats Taught a Stubborn Son the True Meaning of Kindness
Margaret Eleanor was woken abruptly at three oclock in the morning by the insistent buzzing of her old-fashioned mobile on...
The Manor Smelled of French Perfume and Lovelessness. Little Lizzie Knew Only One Pair of Warm Hands—Those of the Housemaid Nora. But One Day Money Went Missing from the Safe, and Those Hands Disappeared Forever. Twenty Years Passed. Now Lizzie Stands at a Doorstep Herself—With a Child in Her Arms and a Truth That Burns in Her Throat… *** The Scent of Dough Was the Scent of Home. Not the grand house with marble staircase and three-tiered chandelier where Lizzie spent her childhood—but a real home. The one she’d dreamed up while sitting on a kitchen stool, watching Nora’s work-worn, red hands knead the elastic dough. “Why does dough breathe?” five-year-old Lizzie would ask. “Because it lives,” Nora would reply, not pausing in her work. “See how it bubbles? It’s happy it’s going into the oven. Odd, isn’t it? Being happy for the fire.” Lizzie hadn’t understood then. But now—she understood. She stood by the edge of a broken country road, clutching four-year-old Michael to her chest. The bus had gone, leaving them in the pale February twilight, surrounded by that particular village silence where you can hear snow crunching under a stranger’s boots three houses away. Michael didn’t cry—he’d almost forgotten how in the last six months. He only watched with solemn, grown-up eyes, and each time Lizzie shivered: Michael’s father’s eyes. His chin. His silence—always hiding something. Don’t think about him. Not now. “Mum, I’m cold.” “I know, darling. We’ll find it soon.” She didn’t know the address. Didn’t even know if Nora was still alive—twenty years had passed, a whole lifetime. All she remembered: “Pinewood Village, Sussex.” And the scent of that dough. And the warmth of those hands—the only ones in the big house that stroked her head just because, for no special reason. The lane led past sagging fences. Here and there, yellow lights glowed in windows—dim, but alive. Lizzie stopped at the last cottage—because her legs couldn’t go any farther, and Michael had become much too heavy. The gate creaked. Two snow-covered steps to the porch. The door—old, warped, paint peeling off. She knocked. Silence. Then—shuffling footsteps. The sound of a bolt sliding back. A voice—cracked, aged, but achingly familiar, making Lizzie’s breath catch: “Who’s out there in the dark at this hour?” The door opened. A tiny old woman in a knitted cardigan over her nightgown stood on the threshold. Her face—like a baked apple, wrinkled a thousand ways. But her eyes—the same. Faded, blue, still alive. “Nora…” The old woman froze. Then slowly raised the same hardworking, knotty hand to Lizzie’s cheek. “Oh, my word… Lizzie?” Lizzie’s knees buckled. She stood, clutching her son, unable to utter a word—only tears running hot down her cold cheeks. Nora asked nothing. Not “where from?”, not “why?”, not “what happened?”. She simply took her old coat, hanging on a nail by the door, and wrapped it around Lizzie’s shoulders. Then gently lifted Michael—who didn’t even flinch, just watched with those dark eyes—and held him close. “There now, you’re home, my little sparrow,” she said. “Come in. Come in, love.”
The manor always smelled of French perfume and mutual indifference. Little Mary knew only one pair of kindly handsthose belonging...
Eager to Walk Down the Aisle: Alla’s Second Chance at Love, a Son in His Twenties, a Cheating Husband, and a Romance with Her Former Algerian Student—But Will She Choose Her Old Flame or a New Beginning?
Ellen was eager to get married againsuccessfully, this time. Her first go at matrimony hadnt exactly been a fairy tale....
Is the Orchid Really to Blame? “Polly, take this orchid or I’m throwing it out,” Kate said, carelessly picking up the clear pot from the windowsill and handing it to me. “Thanks, Kate! But what’s wrong with this orchid?” I was surprised. After all, three more gorgeous, well-tended orchids stood in her window. “It was a wedding gift for my son. And you know how that all ended,” Kate sighed heavily. “I know your Denis got divorced before their first anniversary. I won’t ask why—I bet it was a serious reason. Denis adored Tanya,” I said gently, not wanting to reopen a fresh wound. “I’ll tell you the full story one day, Polly. For now, it’s just too much,” Kate said, getting a bit teary. I brought the “banished” and “rejected” orchid home. My husband looked sympathetically at the wilting plant. “Why do you want that poor thing? There’s no life in it. Even I can see that. Don’t waste your time,” he insisted. “I want to revive it. Give it some love and care. You’ll see—soon you’ll be impressed by this orchid!” I replied, determined to breathe life back into the drooping flower. He winked playfully: “Who ever turns down a bit of love?” A week later, Kate called: “Polly, can I come over? I can’t keep this bottled up anymore. I want to tell you everything about Denis’s failed marriage.” “Of course, Kate. I’m here whenever you need me,” I assured her—remembering how she’d supported me through two rocky marriages of my own… After all, we’d been friends for years. Kate arrived within the hour, settled in the kitchen, and for hours, over a glass of dry wine, a mug of coffee, and some dark chocolate, she shared the whole, tangled tale. “I never imagined my ex-daughter-in-law was capable of such things. Denis and Tanya were together for seven years. Denis left Annie—who I adored, by the way—for Tanya, who was just stunning. He was absolutely besotted, following her around like a lovesick puppy. Tanya looked like a model—men couldn’t help but stare. But for all those years, they never had a child. I figured Denis wanted everything by the book—get married, then have kids. Denis is private, and we never pried. Finally, Denis told us: ‘Mum, Dad, I’m marrying Tanya. We’ve booked the registry office. I’m throwing a huge wedding—no expense spared.’ He was thirty. We were thrilled that he’d finally settle down. But, Polly, the wedding date had to be postponed twice—once Denis got sick, then I was held up at work. It felt odd, but Denis was glowing with happiness—I didn’t say anything. Denis even wanted to have a church wedding with Father Christopher, but the priest was called back to his home parish. Nothing was going smoothly. It seemed like the world was warning us… The wedding was spectacular, noisy, extravagant. Here—look at the wedding photo. You see that orchid? Glorious, in full bloom. Its leaves stood tall like soldiers. And now? Just limp rags remain of it. …Denis and Tanya planned their honeymoon in Paris, but right at the airport, Tanya was barred from leaving the country—something about an unpaid fine. Denis swatted away these troubles like flies. …But then Denis got seriously ill. Ended up in hospital, things looked grim. Doctors were at a loss. Tanya visited for a week, then bluntly told him: ‘Sorry, but I can’t handle being married to an invalid. I’m filing for divorce.’ Polly, imagine my son—bedridden—hearing that. But he only said: ‘I understand, Tanya. I won’t fight you.’ So they divorced. But Denis got better—thanks to a wonderful doctor named Peter. And Peter had a lovely 20-year-old daughter, Mary. At first, Denis turned up his nose: ‘She’s just a slip of a girl—not even pretty.’ ‘Give her a chance, son. Looks aren’t everything. You’ve already had a model for a wife…Better to be happy drinking water together than sipping honey in sorrow.’ …Time passed. Mary totally fell for Denis—called all the time, trailed after him everywhere. So we tried nudging them together—day at the park, barbecue, campfire. Denis looked miserable, barely noticing Mary’s devotion. I told my husband: ‘It’s hopeless. Denis is still obsessed with Tanya. She’s a thorn in his heart.’ …Three or four months later—ding dong! It’s Denis, holding that infamous orchid. ‘Here you go, Mum—remnants of past happiness. Do as you like with it—I’m done with it.’ I took it reluctantly and basically ignored it, blaming the poor flower for my son’s heartbreak. One day, a neighbour says: ‘Kate, I saw Denis with that petite girl. His ex-wife was more glamorous, for sure.’ But then Denis announced, hand-in-hand with Mary: ‘Meet my wife—Mary. We got married quietly at the registry office, then Father Christopher married us in church. Mum, Dad, no big fuss this time! It’s forever now.’ I pulled him aside: ‘Denis, are you sure you love her? Is this for revenge against Tanya?’ ‘No, Mum. I’m over it. That woman is my past—I’m done even saying her name. Mary and I are right for each other.’ And that’s the tale, Polly. Kate finished her story, right down to the last detail. …Two years passed. Life swept us along. But the orchid? It flourished again—blooming beautifully after care and love. Flowers know how to say thank you. I met Kate at the hospital maternity ward: ‘Hi, mate! What brings you here?’ ‘Mary just had twins—being discharged today!’ Kate beamed. Denis and his dad hovered nearby, Denis clutching red roses. Out came exhausted but glowing Mary, with two sleeping bundles in tow. Then came my daughter, holding my own new granddaughter. Meanwhile, Tanya was begging Denis for forgiveness and a fresh start. …But glue a broken teacup, and no one really wants to drink from it…
IS THE ORCHID TO BLAME? Emily, take this orchid with you or Im throwing it in the bin, Kate said,...
“Please… Don’t Leave Me on My Own Again, Not Tonight.” The Final Plea of Retired Detective Calvin Hale and the Unbreakable Bond with His Loyal Old Police Dog, Ranger – An Act of Devotion That Turned a Neighbour’s Quick Thinking and a Paramedic’s Compassion into a Midnight Rescue Neither Will Ever Forget
Please dont leave me on my own tonight. Not again. Those were the last words 68-year-old retired officer Arthur Bennett...