Ліпи вареники з ким хочеш, а я турбуюсь про своє здоров’я

Валентина мала 48 років, і жодного разу в житті не була в санаторії. Завжди знаходилися якісь причини: або діти маленькі, або грошей не вистачає. І якось тривожно було залишати чоловіка одного на господарстві. Здоров’я в неї похитнулося, особливо після народження молодшого сина. Але ніяк не наважувалася зайнятися своїм здоров’ям.

Так вже в нас, жінок, заведено: спочатку дбаєш про родину, а якщо залишиться час – тоді про себе…

Діти виросли, мають власні сім’ї. Лише в свята приїжджають до батьків. Валентина працює бухгалтером у будівельній компанії, її чоловік Іван – агрономом. Нарешті з’явився час для себе. Але біда сталася – захворіла жінка взимку “по-жіночому”, зробили операцію, лікарка порекомендувала санаторій для реабілітації. Валентина згодилася, путівку дали на літо. Іван відразу невдоволено реагував…

– Що це за санаторій такий без мене? Як я тут один з усім впораюся? Хочеш, щоб я без нормальної їжі тут здох за два тижні? Мабуть, набрид я тобі, і хочеш відпочити від мене?

– Що за дурниці, ти ж знаєш, як у мене зі здоров’ям, я їду лікуватися…

– Їдь-їдь, як на курорт, то можна, – там тебе підлікує якийсь чоловік, тільки вам цього й треба! Ще одна відпочивальниця знайшлася!

– Дурню, я їду на лікування, а не відпочивати. Мені дали путівку у лікарні. Давай і тобі візьмемо, тобі нерви підлікувати не завадило б.

– Мені що, більше нічого робити, як по санаторіях їздити? Я їду на лікування. Не затуркай мені голову. Дай трохи пожити для себе…

– Ну то проваляйся, – сказав Іван з гнівом.

Валентині було дуже боляче від цих слів. Вона згадувала слова своєї бабусі: “Цінуй себе, Валю, ти в себе одна…”

Валентина взялася збирати речі до санаторію. Іван, грюкнувши дверима, пішов з дому. “Переметнеться,” – подумала вона.

Зварила борщ на 5 літрів, насмажила котлет та вареників, щоб Іван не, дай Бог, не помер з голоду, поки її не буде. До вечора Іван не повернувся, слухавку не брав. Валентина викликала таксі і поїхала на вокзал.

Приїхавши у санаторій, поселилася в номер. Зранку зателефонував Іван запитати, як доїхала. Їй стало приємно від думки, що, мабуть, він таки дійсно її ревнує і все ще любить.

На обіді в їдальні Валентина познайомилась з Оксаною. Оксана, чарівна блондинка, 50 років. Жінки розговорилися.

– На дискотеку ввечері треба ходити обов’язково, – радила Оксана, – це теж своєрідна процедура. І для настрою, і для тону корисно. Та й з чоловіком там познайомитися можна.

– Ну що ти таке кажеш? Я сюди приїхала, щоб підлікуватися, не більше. Чоловік у мене дуже ревнивий, тож і відпускати мене не хотів.

– Я теж заміжня, щорічно приїжджаю сюди трохи розвіятися. Діти дорослі, навіть онучку маю. Можу дозволити собі трохи жіночого щастя. Ммм… а які тут характери, – зітхнула мрійливо Оксана. – Ти теж спробуй, познайомся з кимось і відпочинь на повну.

– Ой, ні, – зашарілася Валентина, – це не для мене. Я приїхала тільки поправити здоров’я.

Увечері після процедур думки про поради нової знайомої не давали їй спокою. Як її чоловік дізнався про курортні романи? Вирішила виконувати всі лікарські рекомендації та жодних нових знайомств не заводити. Подруга Оксана часу не гаяла – щоночі проводила час з новими знайомими.

Найбільше їй подобалося, що їй не треба було виконувати чоловікових вимог, приготування їжі. Можна було пожити для себе.

– Мені подобається, – говорила Ларисі – що від домашніх справ тут можна відпочити, біля плити не стояти.
– В цьому плані санаторій для жінки – просто Космос, – погоджувалася Оксана. Треба на державному рівні прийняти закон, щоб кожна жінка мала щорічну можливість поїхати в санаторій.

Валентина дзвонила чоловікові та розповідала, що зробила і чим займається. Говорила, що сумує за ним. Іван, хоч і невдоволено, бурчав у відповідь, але вона терпляче відповідала:

– Я чемна і вірна. Ніхто мені, крім тебе, не потрібен.

Минуло два тижні, час відпочинку підійшов до кінця. Валентина вирішила повернутися трохи раніше, щоб здивувати Івана. Дісталася додому та відчинила двері. У будинку було тихо. Зайшла на кухню. Шампанське, два келихи, цукерки, фрукти…Розкидана білизна на підлозі.

Іван спокійно спав. Але не сам. Поруч лежала інша жінка. Смутна блондинка років сорока. Валентині стало огидно, як у сні, галактикою збивало пульсом. Вхопила Вішалку для одягу й почала гамселити приголомшених.

– О…Валентино, ти так швидко приїхала? Чому не зателефонувала, я б тебе зустрів… я все поясню, – сказав переляканий Іван.

Блондинка сповзла з ліжка і намагалася вислизнути з кімнати. Валентина ж кинувся з вішалкою на чоловіка. Іван намагався ухилитися та кричав, що не знає, чим вона займалася в санаторії, і нащо його лишила з борщем та декількома варениками.

– Ти покидьок. Я тобі догоджала, мій час витрачала. Я була після операцї, ти знав. А сам тут весело проводив час.

Іван бігав, замикав двері за коханкою. Валентина з ненавистю зняла простирадла, зав’язала у вузол та викинула за поріг.

– Ти здуріла? Навіщо сусідів смішиш? – закричав Іван. – З ким не буває, ти погуляла, я погуляв.

– Спати, їсти і взагалі жити з тобою я більше не буду. Їдь до батьків у село, це хата моїх батьків, тут твого нічого немає. Ми розлучаємося. Нехай тобі борщі варить та нова пасія, а я тепер зосереджуся на собі.

Цілий місяць Іван благав Валентину повернутися до нього. Він навіть дітей залучав, щоб просили матір не розлучатися, але Валентина була непохитною. Блондинка полишила Івана. Кому потрібен 50-річний безхатній розвідник?

– Назад не прийму, розлучаємося, – відповідала вона спокійно. – Хочу жити в своє задоволення. Розвивайся, Петре, як знаєш, мене не чіпай. І дітей теж. Все вирішено, назад не прийму.

Розлучившися, Валентина відчула, будь-як відчула нове народження. Щороку їздить до моря, покращала, посхудла. Тепер, в ній не впізнати тієї втомленої Валентини. Часу для себе тепер багато, життя в задоволення…