Літак розбився на великій висоті в горах: не Гімалаї, але теж вражає

Високо в Карпатах розбився літак. Не такі це вже й Гімалаї, але досить високо, щоб можна було замерзнути. Але замерзати вже не було кому. Усі загинули. Усі, крім великої рудої собаки та маленького сірого кота. Собака була у багажному відділенні у клітці, і це, напевно, її врятувало. А кіт просто лежав на колінах у свого господаря.

Після удару кіт вилетів із розламналого на шматки лайнера. Пролетівши метрів п’ятдесят, упав у м’який сніг. Прийшовши до тями за десять хвилин, кіт, похитуючись, попрямував до димлячих уламків. Адже там залишився його господар. Біля купи розкиданих крісел сидів великий рудий пес.

– Не ходи туди, – сказав він коту. – Не йди. Там нікого живого не залишилося.

Кіт подивився нерозуміючи і пішов далі. Він ще не відійшов від шоку. Тоді пес підійшов до нього, схопив зубами за шкірку і підняв у повітря, тримаючи доти, доки кіт не перестав махати лапами і шипіти. Потім опустив поруч із собою і сказав:

– Усіх уже немає. Лише ми залишились. – Пес озирнувся і дригонув від холоду. – Незабаром і ми помремо від холоду і голоду, якщо залишимося тут. Треба йти.

– Куди йти? – запитав кіт. – Мені більше нікуди, бо мій господар тут. Я, мабуть, залишуся з ним. Ми все моє життя разом. Кому я тепер потрібен? Ні, не піду.

Пес уважно слухав, а потім знову схопив його за шию і поніс. Він йшов вниз, туди, де закінчувався сніг і мороз, і де були люди. Пес не розумів, чому йде саме туди, і не знав, звідки знайоме це місце. Але це було не головне. Головне було не стояти на місці, а рухатися.

Коли лапам зовсім стало нестерпно від колючого снігу і льоду, пес опустив кота поруч і викопав велику нору, де ліг відпочити. Кота він поклав собі під живіт, щоб той не замерз.

На ранок вони продовжили шлях. Пес вів свого сірого супутника, а той тихо скавчав і плакав. Він нічого не вмів, крім як лежати на колінах у свого господаря.

Коли вони вийшли на велику сонячну галявину без снігу, кіт ахнув від теплоти, запахів і раптово нахлинутого голоду. Усе навколо метушилося від людей у помаранчевих куртках і касках. Усі кричали і метушилися.

– Рятувальники, – сказав пес коту. – Сиди поруч, оглянемося, а потім вирішимо, що робити. Можливо, дадуть їжу.

Високий на вигляд чоловік із рацією на поясі кричав у пристрій. Він вимагав точніших координат.

– Ми не можемо наосліп йти. Не можемо оглянути всі гори. Висилайте ще гелікоптери. Хай шукають дим.

Пес уважно дивився на худого чоловіка, згорілого на горному сонці. Люди пробігали повз. Нікому не було діла до двох тварин серед рятувальників.

– Ей, ей! – раптом спіткнувся чоловік з рацією. Поруч з кудлатою парочкою він зупинився, сів і розглядав собаку.

– Звідки ви? – спитав він, ніби сподіваючись, що собака відповість. І вона відповіла. Пес неголосно гавкнув, потім завив і вказав головою наверх.

– Усім тихо! – раптом голосно крикнув високий чоловік. – Ви ж з літака? Як ви дійшли сюди?!! А покажеш, як вийти наверх? – він не зупинявся, а потім…

Потім він підхопив кота і заніс у велику палатку, пес йшов за ним. Усі рятувальники зібралися навколо і стояли знадвору, обговорюючи ситуацію.

Через годину керівник рятувальної групи вийшов з палатки, ведучи на повідку великого рудого пса. За ними через щілину спостерігав кіт, який раптово закричав від страху. Він не хотів втратити й цього рудого пса.

Чоловік і собака зупинилися, озирнулися.

– Ну що ти кричиш? Що ж ти так кричиш? – сказав високий чоловік. – Я обіцяю, ми повернемося. У будь-якому разі повернемося. Пес глянув назад і ласкаво гавкнув коту.

Той повернувся до палатки і ліг на туристичне ліжко чоловіка. Він чекав.

А пес проробив назад всю страшну дорогу, виводячи рятувальників до розбитого літака. Потім зійшов вниз, коли з вершини зняли останні тіла.

В палатці їх чекав кіт. Він кинувся до пса і почав тертися об нього.

– Ох, ці котячі ніжності, – збентежено зауважив пес, глянувши на чоловіка.

– Все добре, – сказав високий чоловік. – Це правильно. Правильний кіт. Буде чекати нас з прогулянок і поїздок. Пес усміхнувся своєю щирособачою посмішкою. Тепер все було гаразд.

– От бачиш! От бачиш, – промовляв він коту, коли вони летіли на гелікоптері вниз. – А ти не хотів іти, а я ж казав!

Кіт прижався до нього своєю сірою головою і тихенько муркотів.