Літня жінка з труднощами піднялася з ліжка і, притримуючись за стіну, дійшла до дверей, щоб вийти на подвір’я з чашкою хліба.

Старенька жінка з труднощами встала з ліжка. Спираючись на стінку, дійшла до дверей. В сінях схопила чашку з нарізаним хлібом і вийшла на двір. “Здається, трохи розходилася. Як же гучно кудкудачуть кури. Може, в сад пустити їх? Ввечері не зберу. Ой, про що я думаю?! Може сьогодні-завтра невістка в будинок для літніх людей відправить”. Відчинила двері в курник. Відразу вискочило семеро курей, за ними гордо йшов півень. Старенька висипала їм крихти. Пішла до вбиральні. Повернувшись, оглянула свій город.

— Гаврилівно, — почула голос, біля паркана стояла сусідка. — Все ще турбуєшся? Тобі вже дев’яносто йде.

— Як не турбуватися, Іванівно? — старенька підступила до паркана. — Капуста і морква не зібрані. Добре, що Зиновій зі своєю Іркою картоплю викопали.

— Гарний у тебе онук!

— Тяжко йому тепер без батька, — зітхнула старенька.

— Все, все, Гаврилівно, годі плакати, — заспокоювала сусідка. — Сину твоєму вже легше. Цілий рік лежав без руху. Як йому було? Зараз дивиться на нас з неба.

— Іванівно, йому всього шістдесят було. Здоровий такий був! І за рік всох та й пoмeр.

— Скоро і я до свого синка піду.

— Ти, Гаврилівно, не поспішай туди! Ще встигнеш. Живи ще трішки!

— Та як тут жити? Ноги ледь ходять, — важко зітхнула старенька. — На дворі кінець вересня, скоро морози. Самій не вижити тут.

— У тебе ж невістка залишилася, онуки.

— Ой, Іванівно, про що ти говориш? У Зиновія троє дітей і теща з ним. Жанна з двома дітьми тулиться в однокімнатній квартирі.

— А Катя, невістка?

— Вона тільки про мою сmepть і мріє. Коли по Данилу сорок днів справляли, я чула, як вона Жанні казала, що будинок мій збирається продати і їй квартиру купити.

— Та ти що, Гаврилівно?! Не погоджуйся!

— Жанна онучка моя, хай поживе нормально.

— А ти?

— В будинок для літніх людей, напевне, здадуть. Знаєш, Іванівно, там принаймні хтось за мною доглядатиме. А тут я навіть піч затопити боюся. Та й дров вже не залишилося. Замерзну тут, і ніхто не дізнається.

— Дякую, Іванівно! Гаразд, пішла я, — сплеснула руками. — Кур випустила. Он по городу шниряють. Піду, яйця зберу!

І покульгала господиня до курника.

До ранку Варвара Гаврилівна відчула, що стало холодно. Навіть з-під ковдри не хочеться вилазити. А треба!

Вилізла, здригнулася. Накинула фуфайку і вийшла на двір. Не встигла кур кормити, як машина онука під’їхала до хати. Онук зазвичай на вихідні приїжджає, а тут середа. Відчула старенька, що зміна в її житті настає.

— Привіт, бабусю!

— Щось сталося? — похмуро спитала Варвара Гаврилівна.

— Досить тобі тут самій жити, — кивнув на небо. — Морози надходять.

— А кури мої? І капуста з морквою ще не зібрані, — заридакала старенька.

— Бабусю, з курами я розберусь. А капусту з морквою зараз зберу, поки ти збираєшся. Давай, збирайся!

Довго збиралась Варвара. Шістдесят з гаком років тут прожила, з тих пір, як Колька її взяв за дружину і привів сюди. Тут і Данилко народився. Вже п’ятнадцять років, як Миколи немає. І Данилко вже пiшов. Сіла старенька на табуретку і заплакала.

Довго сиділа. Підскочила, визирнула у вікно. Онук вже всю моркву викопав, капусту зрізає. Гарна капуста вродила. Які качани величезні. Важко зітхнула і почала збиратися.

“Що ж взяти? Залишати все жаль. І з собою все не забереш. Та й у будинку для літніх людей чи дозволять стільки речей мати. Візьму альбом, життя своє згадуватиму. Документи всі треба зібрати. Будинок продавати, не знайдуть, мабуть, всі папери. Одяг треба взяти. Нові господарі прийдуть – все викинуть”.

— Баба, ще довго? — відволік її від зборів голос онука. — Я вже і моркву викопав, і капусту зібрав. У сарай все переніс. На вихідні приїду, всім розвезу.

Витягнув онук її речі, склав у машину. Її саму посадив і повіз. Дивиться Варвара Гаврилівна у віконце, зі своїм селом прощається.

Місто неподалеку. От і будинки п’ятиповерхові замаячили. Машина зупинилася.

“Ой, а ми до Данилового дому під’їхали, — здивувалась Варвара Гаврилівна. — З невісткою, чи що, попрощатись онук привіз?”

— Здрастуйте, тітко Варя! – усміхнулася і навіть у щоку поцілувала.

— Здрастуй, Катю! — подумала вона. — “Боїться, певно, що квартиру не підпишу на неї”.

— Тітко Варя, ми для вас кімнату звільнили, де Данило останні дні провів, — і невістка заплакала.

— Ми там і ремонт зробили, — підштовхнула свекруху в кімнату, — ліжко і шафу нові купили.

— Катрусю, — нарешті дійшло до старенької, про що говорить невістка.– То ви мене в будинок для літніх людей не віддасте?

— Мамо, мамо, годі!

— Чого це ви плачете?

— Бабусю, а з чого ти вирішила, що ми твій дім продаватимемо? – засміявся онук. — Ми з нього дачу зробимо. Літом там відпочивати будемо. І ліс поруч.

Так стало добре на душі у Варвари Гаврилівни. Адже в неї такі чудові онуки.

“І невістка-то яка у мене! Як я цього сорок років не помічала?”.