Літо в підвалі

**Підвальне літо**

Спочатку був гуркіт. Такий, від якого дзвенить у вухах, ніби в стіну будинку на розі Полтавської вулиці врізався вантажівка. Марічка випустила з рук миску з фаршем, скло з дзенькотом розсипалося по кахлях, кішка метнулась, наче пташка, і сховалась під стіл. А потім настала тиша. Не звичайна — жива, з вуличним гомоном і кроками сусідів, — а мертва, глуха, як у старих підвалах воєнних років. Навіть холодильник замовк. Навіть годинник на стіні ніби затримав подих.

Марічка завмерла на місці, з руками по лікоть у фарші, й на мить забула, як дихати. Тільки через хвилину, коли серцеперестало стискати горло, вона зрозуміла: не землетрус, не вибух, не машина. Це знову упав Василь Іванович із сьомого поверху. Старий, самотній, дивний. Вона вже давно помічала, що він хитається, ніби порожня ваза на краю полиці.

Не думаючи, прикусивши губу до крові, вона кинулась угору сходами. Серце билося, як барабан. Сьомий поверх — одразу над нею. Він жив тут ще з дев’яностих. Після смерті дружини став тінню — ходив повільно, майже не розмовляв. Лиш стара платівка крутилася в його хаті зранку. І запах — щось лікарське, мазь чи бальзам. Іноді він сидів на балконі в халаті й дивився вниз, ніби чекав, що хтось підніметься східцями.

Вони майже не віталися. Вона — через байдужість, він — наче й не бачив її. У їх під’їзді ніхто нікому не потрібен. Впізнавали один одного за кроками, за скрипом дверей, за запахами з кухні. Але не за ім’ям. Не за голосом.

Двері були привідчинені. Вона знала, що так і буде: Василь Іванович завжди лишав їх відкритими… на випадок такого. Вона вбігла в хату, і все виявилося саме так, як вона й боялася.

Він лежав у коридорі. У синій бавовняній сорочці й потертих штанах. Поряд валялася паличка, розбита склянка. Обличчя сіре, губи стиснуті в тонку лінію. На чолі — краплі поту.

— Василю Івановичу! — Марічка присіла біля нього. — Ви мене чуєте?

Він ледве розплющив очі. Подих був важким, ніби він піднімався вгору.

— Це я… Марічка. З шостого. Зараз викличу швидку…

— Не треба, — прохрипів. — Просто… підведи.

— Та ви що, у вас щось болить? Рука? Нога?

— Ні. Просто… слабкість. Принесіть стілець. Білий. У ванній.

— Може, все ж лікаря?

Він глянув на неї несподівано різко:

— Ні. Досить сорому. Хай хоча б сусіди не бачать старого у закурілому коридорі.

Вона принесла стілець. Він сперся на неї, на паличку, піднімався повільно, натужно, але сам. Коли сів, видихнув так, ніби вигнав із себе весь сором.

— Дякую… Ти ж не мусила б…

— Знаю, — відповіла вона після паузи. — Але я залишуся. Трохи.

Він не заперечив.

І вона залишилася.

На день. Потім на тиждень. А потім — на все літо.

Мила підлогу, варила вівсянку, виносила сміття. Він майже не говорив. Іноді просто дивився у вікно, наче чекав когось, кого вже давно нема. Іноді спав у кріслі, з паличкою біля колін, ніби вартував минуле.

Марічка ходила по його хаті навшпиньки. Як у музеї. Повертаючись додому, не відчувала там нічого свого — немов жила поверхом вище. Свою хату вона ніби здала, навіть не пам’ятаючи коли.

Її звільнили навесні. Оптимізація. Бухгалтерію розформували. Шукати роботу — марно, місто маленьке, вакансій нема. Чоловік — зник п’ятнадцять років тому. Запив, потім щез. Син — в армії, далеко. Писав рідко. І нікому, по суті, вона не була потрібна. До цього звикла. Звикла бути тихою. Звикла до самотності, як до старої меблі: скрипить, але не викинеш.

І раптом — він.

Василь Іванович. Його хата. Його платівки. Його повільне дихання.

Через тиждень він почав говорити. Спочатку — про музику. Потім — про війну. Про дружину — Ганну. Познайомились у Дніпрі. Вона співала у хорі. Він був у формі.

— Сказала, що я схожий на молі з погонами. Я тоді образився. А потім вже не міг відірватися. Разом — діти, дачі, трудові книжки. А потім серце. У неї. А я лишився.

Він говорив, вона слухала. Іноді він дратувався — вихоплював з рук ложку:

— Так не роблять! Вона робила інакше! — і замовкав. Вона ображалась. І йшла. Але поверталась.

Бо відчувала — він чекає.

А може, і вона теж.

Одного разу він сказав:

— У тебе голос тремтить, коли злишся. А в самому кінці — ніби повітря не вистачає. У Ганни так було. Завжди вдавала сильну. А всередині — розпадалась.

Вона не відповіла. Бо це була правда.

У серпні він став затихати. Майже не їв. Пив воду по трохи. Сидів у кріслі, закутаний у плед, дивився в кут кімнати, ніби знав, звідки мав прийти хтось важливий.

Він попросив:

— Принеси альбом. Той, за книгами. Зна— Знайди сторінку з трояндою.

Вона знайшла.

Між фотографіями лежала стара листівка: жіночий, витончений почерк, вицвілі слова.

“Петре, не забудь полити герань. І вийми батарейки з пульта, а то сядуть.”

Він слухав, поки вона читала. Не слова — її голос. Не очі заплющив — душу.

Засинів. І більше не прокинСин повернувся у вересні — високий, стомлений, з тихим «дякую» на губах, мовчки взяв її за руку й провів до тієї самої лавки біля під’їзду, де колись сидів маленьким, чекаючи на батька з роботи.