Любов, що не має меж

**Кохання без права на близькість**

Світлана Ярославівна поправила білий халат і глянула на годинник. До кінця зміни залишалося чотири години, але втома вже нагадувала про себе. У коридорі неврологічного відділення панувала звична метушня – медсестри спішно перебігали між палатами, родичі хворих перешіптувалися в кутках.

– Докторе Вересень, до вас відвідувач, – повідомила молоденька медсестра Марічка, заглядаючи до кабінету.

– Хто саме?

– Родич пацієнта із сьомої палати. Сірко, здається.

Світлана Ярославівна кивнула і відклала історію хвороби, яку вивчала. “Сірко”. Це прізвище змусило її серце ударитися частіше, хоча вона всіма силами намагалася стримувати емоції.

У кабінет увійшов високий чоловік років п’ятдесяти з сивими скронями і втомленими каріми очима. Богдан Сірко тримав у руках пакет із фруктами та виглядав схвильованим.

– Доброго дня, докторе. Як почувається моя дружина?

– Сідайте, будь ласка, – Світлана Ярославівна вказала на стілець перед столом. – Стан Галини Степанівни стабільний. Вона добре реагує на лікування.

Богдан полегшено зітхнув і провів рукою по волоссю.

– Слава Богові. Я так переживав цілий тиждень. Коли в неї стався напад, я подумав, що втрачаю її назавжди.

Світлана Ярославівна дивилася на цього чоловіка і відчувала знайомий біль у грудях. Біль, який поселився там півроку тому і не давав спокою ні вдень, ні вночі.

– Богдане Васильовичу, ваша дружина – сильна жінка. Інсульт був не дуже масштабним, мова вже відновлюється. При належному догляді вона зможе повернутися до звичного життя.

– Дякую вам за все, що ви робите, – він подивився їй прямо в очі. – Я знаю, що ви працюєте з Галею більше, ніж інші лікарі. Вона сама мені казала.

Світлана Ярославівна відвела погляд. Так, вона дійсно приділяла Галині Степанівні більше особистої уваги. Але не через професійний інтерес, а через почуття провини, що роз’їдало її зсередини.

– Це моя робота. Кожен пацієнт заслуговує уваги.

– Все одно, дякую. Чи можу я її відвідати?

– Звичайно. Тільки не перевантажуйте її довгими розмовами.

Богдан підвівся, але не поспішав йти.

– Докторе, можу поставити вам особисте питання?

Світлана Ярославівна напружилася.

– Слухаю.

– Ви одружені?

Питання зависло в повітрі. Вона дивилася на Богдана і розуміла – це не просто цікавість. У його очах читалося те саме почуття, що мучило її саму.

– Ні, – тихо відповіла вона. – Не одружена.

– Зрозуміло. Вибачте за нетактовність.

Він рушив до дверей, але на порозі обернувся.

– Світлано Ярославівно, я хотів сказати… Якби обставини були іншими…

– Ні, – перебила вона. – Будь ласка, не треба.

Богдан кивнув і вийшов. Світлана Ярославівна залишилася сама в кабінеті, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Вона підвелася і підійшла до вікна, за яким гув весняний дощ.

Все почалося у жовтні, коли Галину Степанівну привезли із першим нападом. Тоді це був легкий мікроінсульт, і жінка швидко одужала. Але її чоловік Богдан щодня приходив до лікарні, приносив дружині домашню їжу, читав їй книжки, розповідав новини.

Спочатку Світлана Ярославівна просто спостерігала за цією сімейною ідилією із професійною цікавістю. Така турбота була рідкістю в її практиці. Зазвичай родичі відвідували хворих навмання, а деяких і взагалі ніхто не провідував.

Але потім вона почала помічати, що чекає на появу Богдана у відділенні. Що прислухається до його голосу в коридорі. Що шукає привід затриматися біля сьомої палати, коли він там.

А він, здавалося, теж став звертати на неї увагу. Розпитував про лікування дружини, дякував за турботу, іногда вони говорили про книги та фільми. Нічого зайвого – звичайна людська розмова.

Але почуття не питають дозвА потім прийшло літо, вони стояли біля могили Галини Степанівни, і лише вітер шепотів у крони дерев, наче просив їх не поспішати – адже любов, яка чекала свого часу, тепер мала все життя попереду.