Любов втрачена: історія життя після трагедії

У Єгора Приходька померла дружина. Не оговталася після останніх пологів. Тут би сумувати, а п’ятеро дітей залишилося. Найстаршому, Миколці, дев’ять. Ілюшці – сім. Близнятам Сашкові та Лешкові по чотири. І наймолодшій лише три місяці, Аленці, довгоочікуваній донечці… Нема часу сумувати, коли діти їсти просять. А вклавши всіх, сидить півночі на кухні, курить…

Спочатку Єгор як міг, сам справлявся. І сестра дружини навідувала, трохи допомагала. Родичів інших не було. Хотіла забрати Сашка з Лешком, мовляв, тобі буде легше. Потім з органів опіки прийшли двоє, пропонували всіх дітей в інтернат віддати. Але Єгор не збирався нікого віддавати. Як це – рідних дітей комусь віддати? Як далі жити тоді? Важко, зрозуміло, та що робити? Підростуть, полегшає. Як міг, сам праль і прибираль, готував, в городі порався. І встигав перевірити уроки старших. А з Аленкою було найбільше клопоту, зрозуміло. Але й тут уже Миколка з Ілюшкою чим могли – допомагали. Та й патронажна сестра, Ніна Іванівна, часто навідувалася, піклувалася. Якось вона пообіцяла Єгору нянечку прислати. Все ж важко чоловікові з грудним малям. Мовляв, дівчина хороша, працьовита. У лікарні нянечкою працює. Своїх дітей не має, ще не одружена. Але братам-сестрам допомагала, з великої сім’ї, з сусіднього села. Так і з’явилася в Єгора їхня помічниця – Нюся. Невисока, кремезна, з кругленьким обличчям і немодною косою до пояса. І – мовчазна. Зайвого слова не скаже. А тільки в хаті у Приходьків все змінилося. Хата засяяла – все вимила, випрала. Дитячий і Єгорів одяг підлатала, попрала. І за Аленкою встигала глядіти, і наварити-нажарити. У школі і в дитсадку одразу помітили зміни. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою по білому, лікті не драні.

Якось захворіла Аленка, температура піднялася. Лікарка сказала, що одужає, головне – догляд. Так вона ночами сиділа поруч, жодного разу не прилягла. Виходила дівчинку. І непомітно залишилася в Єгора вдома… Молодші вже мамою стали називати, заскучили за материнською ласкою. А Нюся на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як же, діти ж… Старші, Миколка з Ілюшкою, спочатку цуралися, як її називати. А потім просто Нюсею стали звати. Ні нянечка там, ні мама – просто Нюся. Щоб пам’ятати, що своя мама у них була… Та й за віком вона їм в матері з натяжкою годилася.

Родичі ж у самій Нюсі були проти. «Куди таку ораву на себе вішати? Хлопців мало в селі?» «Хлопці є, – відповідала, – але Єгора шкодую… Та й дітлахи звикли, що вже тепер шукати…» Так і жили. П’ятнадцять років непомітно промайнули… Діти вчилися, росли. Не все гладко – було, що й нашкодять, нахуліганять. Єгор сердився, за ремінь хапався. А Нюся його стримувала, мовляв, почекай, батьку, спершу розібратися треба… І посварить, і пожаліє, як буває. А вже на селі Нюсею ніхто не називав. Анною Василівною кликали, поважали.

Миколка на цей рік уже одружений був, первістка чекали. Жили молоді окремо, Миколай у радгоспі працював. Та не останнім механізатором був, щороку – то грамота, то премія. Ілюшка в місті інститут закінчував, за нього Нюся особливо гордилася – інженером буде синок. Сашко з Лешком повернулися весною з армії, в технікум вступати зібралися, тільки сперечалися – в який. Усе разом робили – і бешкетували в дитинстві, і горою один за одного стояли. Аленушка в дев’ятий клас перейшла, також гордість Нюсина. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обходиться.

А Єгор щоразу думав, як йому пощастило з Ніною Іванівною, яка таку добру жінку вибрала… Цього літа Нюся відчула, що щось не так в організмі, щось недобре. Ніколи не хворіла, а тут раптом в очах темніє, нудить… Почала відганяти Єгора з його куривом на ганок, погано їй ставало. Спочатку думала – минеться, але ні. Владно-таки до лікаря довелося йти.

Повернулася додому тиха та задумлива. На Єгорові питання відмахнулася, що дрібниці, мовляв, усе добре. Але ввечері, коли всі заснули, покликала Єгора на ганок.

– Сядь, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина в мене буде… Пізно вже щось робити, народжувати треба…

Сказала і закрила обличчя руками. – Сором, от сором який… Єгор так і скам’янів від такої звістки. Стільки років без дітей і – треба ж!

– Та який сором, мати, – свою цигарку відкинув, так і не запаливши. – Старші он мало не всі вже розбіглися, і ми вдвоє, може, залишимося? Ні, природа правильно все розставила! Значить, готуватися будемо!

– Як дітям-то сказати? Скажуть, старуха вже, а туди ж…

– Та яка ж ти старуха? Тридцять дев’ять – це ж не вік!

– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…

– Гаразд. Сам скажу. Завтра й скажу. Якраз усі зберуться.

І сказав. Щойно всі за стіл зібралися, так і сказав. Мовляв, дітлахи мої хороші, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Ось так.

Нюся голову опустила, у тарілці щось ніби розглядала, аж до сліз червона… Миколка, що в неділю з молодою дружиною до них гостював, тільки розсміявся.

– Здорово, мамо! Молодчинка! Ось разом з моєю і народжуйте! Їм, дітям, удвох вигідніше рости!

Сашко також зрадів: – Давай, мамо! Ще братика!

А Лешко заперечив: – Ні… Дівчинку. А то хлопців у нас багато, а дівчинка одна. Розбестили принцесу…

Аленка заторкнула Лешка.

– Розбестили… Ти, чи що, розбестив? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти пов’язуватиму, сукні красиві купимо! – захоплено сказала.

– Сукні… Що вона тобі, лялька? – втрутився в розмову Ілюшка. – Дитину ще й виховувати потрібно, – повчально сказав він.

– Виховаємо, – з розстановкою сказав Єгор. – Хіба погано вас виховали? Те-то ж…

А Нюся все одно соромилася і прикривала животик, що зростав, то хусткою, то плащ накине в спеку, наче прохолодно їй.

Відведені місяці минули непомітно. Уже пораділи первісткові Миколкиному, хлопець! Ілюшка поїхав довчатись у свій інститут, канікули скінчилися. Сашко з Лешком також поїхали – вступили в сільськогосподарський технікум.

І в Аленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Аленка то в школі, то з подругами. Уже й хлопчик якийсь став її проводжати з недільних танців.

Нюся не спала, чекала Аленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.

– Єгоре, – слабо покликала вона, – Єгоре, здається… почалося…

Зблід той, ніяк в черевики ноги не потраплять.

– Ти, зачекай, мамо, я зараз, ось зараз… Швидку давай! – крикнув увійшовшій Аленці. Та одразу зрозуміла, вискочила в двері.

За дві хвилини вбігла до хати.

– Мамо, зараз Толик відвезе тебе, у батька авто попросить, зачекай!

«Толік, значить…», – подумала вона, і знову різкий біль внизу живота…

– Ой, мамцю! Та що ж це!

Ще за п’ять хвилин до хати зайшов хлопець, що проводжав Аленку

– Батя сам відвезе, – сказав Аленці. – Поїдеш?

– Я з’їжджу, – зірвав куртку з вішалки Єгор. – Не бійся, Нюсь, я з тобою…

Усю ніч Єгор просидів на ганку районної пологової лікарні та курив сигарету за сигаретою. Вранці двері відчинилися, вийшла немолода нянечка.

– Сидиш, батьку? Куриш? Тепер курити-то рідше доведеться… Перший у тебе чи що?

– П’ятеро в мене, – глухо сказав Єгор.

– У! Та ти багатій! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійню твоя красуня привела!

– Д… двійня? – заїкаючись, перепитав Єгор.

– Хлопчик і дівчинка! Хлопчик голосистий, – розсміялася вона. – А дівчинка красуня!

Іди-но додому, тату. Завтра приходь. Вона у нас ще трохи полежить. Дітки вагу набрати мають. Та принеси що треба. Тобі будь-яка скаже, зрозуміло?

– Ага, – кивнув головою приголомшений Єгор.

На виписку зібралася вся родина. По такому випадку навіть всі три студенти відпросилися з занять, приїхали. Нянька урочисто винесла два вузлики, один перев’язаний синьою стрічкою, інший рожевою. Позаду йшла ніяково посміхаючись Нюся.

Єгор узяв один вузлик, а другий і не знав, як узяти.

– Удвох-то несподручно… Забув вже як, – розгубився він теж.

Другий вузлик узяв Миколай: – Давай, тато… Мені вже це не вперше!

– Ой, яка ж гарненька! – заглянула в конверт Аленка. – Сестричка, моя красуня!

Вручивши нянечці квіти і торт (як належить), розмовляючи між собою на всякі теми, всі вирушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз таке діло!

– Ну, мамо, всім догодила! – усміхнувся Миколай.

А Нюся тримала на руках один зі згортків і тихо усміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає хороших… Вона кинула погляд у бік Єгора, у якого на руках був інший згорток. «Ми виховаємо, – виправила вона себе, – звичайно, ми…»

– Діти, – звернулася вона до них, – а назвати-то їх як?…

І тут усі одразу почали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, чомусь до вподоби або пов’язані з кимось…

А водій автобуса, приятель Єгора, слухаючи веселий гамір за своєю спиною, міркував, що ось вона і не рідна їм – цим п’ятьом… А хіба скажеш…