Ліза боялася одружитися не через дочку чи вік вдовця, а через страх перед ним.

Мачуха добре бачила, що Оксана не хотіла йти заміж за вдівця, не через те, що у нього була маленька донька, і не тому, що був старший, а тому, що вона його дуже боялася. Його пронизливий погляд пробирав до самого серця, і від страху воно починало частіше битися, мов намагалося захистити себе від уколів цих очей. Очі Оксана опускала до підлоги і довго не наважувалася підняти, а коли піднімала, всі помічали, що вони наповнені слізьми. І ці сльози струмочками текли по щоках, рум’яних від збентеження. Руки тремтіли, і маленькі кулачки хотіли відгородитися від мачухи й нав’язаного жениха. Зрадник-язык, будь він проклятим, сказав: “Піду”.

– От і домовилися. У такий-то дім, до такого-то господаря, гріх не піти! Адже він з першої дружини пилинки здував, вона ж бо недолуга була, слабенька, все кашляла. Буває, йдуть, він три кроки, а вона один. Зупиниться й дихає, як паровоз, він її обійме, втішає, не кричить, як твій батько, з глузду зійшовши.

Коли вона вагітна ходила, то її ніхто майже не бачив на вулиці. Усе лежала, а потім, після пологів, він усі ночі до дитини вставав, а вона зовсім зачахла. Мати його так говорила.

– А ти кров з молоком, він тебе в красний кут посадить. Ти вправна, умієш до всього, і до коси, і до серпа, і прясти, і ткати. Гріх тебе віддавати за молодого, у них ще характер не встановлений, дурість не показана, а у цього все видно, ми про нього все знаємо. Як же тобі пощастило!

Самогоном я пригощу, посидимо вечір, а вдовцю не до весілля, не варто мертву образитися танцями. А придане він наказав не збирати, сказав, що дім повна чаша.

Федір уперше одружився по любові, знаючи, що Віра часто хворіла, була слабкою, та й мама говорила, що він чоловік видавний, сильний, йому жінка потрібна, а не недужа, але ні люди, ні розум своїм його переконати не могли, лише Веру йому подавай, і все.

У селі ходили чутки, що його зачарували, бо лише зачарована людина, не живучи віку, вирішила своє життя перетворити на лікарню, страждання, болі. Лікарі казали, що в Віри дуже слабкі легені, будь-яка застуда веде до запалення, астми, а там хто знає, може й гірше.

Федір думав, що своєю любов’ю він відштовхне смерть від дружини, буде лікувати її, доглядати, і недуг зникне. На початку, справді, після весілля все йшло добре. Щасливі молоді не могли натішитися своїм щастям.

Потім, коли Віра завагітніла, немов усе нутро у неї вивернули навиворіт, постійна слабкість у всьому тілі, запаморочення, сонливість, зробили її настільки слабкою, що вона не могла ні випрати, ні корову подоїти, навіть розчесати свої пишні довгі волоси не могла.

Лікарі казали, що це токсемія, от народить і окріпе. Федір доглядав за Вірою з любов’ю без дорікань. Мати його дорікала йому вдень і вночі, що привів у дім не господиню, а проблему. Федір захищав дружину, як яструб своє гніздо, і маму попросив до них не приходити.

Народила Віра дівчинку, і Федір сподівався, що сили, радість повернуться в сім’ю. Так, щастя повернулося, але ненадовго. Одного разу застудившись, Віра так і не змогла отямитися, а зникала на очах.

Забрали її до лікарні, але лікар прямо сказав:

– У неї легені не в порядку.

Сказав просто, по-сільському. Віра знала, що їй залишилося небагато, спершу трималася та не показувала виду. Витискала з себе усмішку, що більше нагадувала болісну гримасу, губи всміхалися, а очі виказували біль та страх за завтрашній день, за доньку.

Наче погляд прощався й наказував запам’ятати її усміхненою, веселою. Її худоба з викошеними ребрами на спині, втісна груди, висохлі кисті рук, опущені худі плечі без слів говорили, що смерть ходить поруч і чекає останнього зітхання своєї обраниці.

Передчуваючи свій відхід, Віра попросила чоловіка вислухати її прохання.

– Ще не народився той, хто порушить плани Бога. Наша любов сіла за боротьбу зі смертю, більше нема сил, та й я втомилася від болю, від думок. Я прошу у тебе пробачення, і у доньки теж. Сама народилася на горі, і вас прирекла на страждання.

Федір узяв її гарячі руки в свої і почав цілувати. За важким, переривчастим подихом він зрозумів, що вона поспішає сказати щось важливе, він відчував, що жити їй залишилося лише кілька хвилин.

Вона несамовито казала про свою любов до них, про переживання за дочку, казала захлинаючись, а потім перевела дух і повільно сказала:

– Одружуйся на Оксані, вона буде хорошою дружиною, ти хороший чоловік, батько, вона буде хорошою матер’ю, бо сама натерпілася від мачухи, сводних сестер, батька-п’яниці. Я знаю її життя, та й мама наша знає їйню сім’ю, а в неї орлиний погляд, все бачить наперед.

Дуже Оксана лагідна, роботяща, терпелива, дочку не образить, тебе вона полюбить. Бути тільки з нею, як зі мною. Відноситися до неї так, наче я в її оболонці поруч з тобою. Пробач мені за ці слова, але в мене не тільки легені чорні, а й душа почорніла від думок за дочку, а там сам дивись, твоя доля теж Богом написана, як вирішиш, так і буде. Але запам’ятай, доньку не образиш, інакше прокляну з того світу. Останні слова вона вимовила повільно і виразно.

Водночас, як тільки могла, стиснула руку чоловіка.

Федір плакав, і сльози розмили образ дружини, він відчував за її диханням, як кохана відходить. Ангельське, спокійне обличчя з усмішкою на губах дивилося в одну точку. Рука продовжувала стискати його руку.

Федір почав її цілувати від голови до ніг, водночас причитаючи, воячи, обіцяв зробити все, як вона звеліла. Отже, після року смерті дружини прийшов засвататися до Оксани.

Мачуху він підготувала його теща, вона теж бажала для своєї внучки гарну маму. Сама вона хворіла і боялася, що жити їй залишилося небагато, і хотіла, щоб внучка і зять влаштували своє життя.

Їй, як нікому, було відомо, через що пройшов її улюблений зять, і за його ставлення до її дочки вона була готова цілувати йому ноги і просити у Бога на колінах щастя для Федора.

Як в тумані пройшло сватання. Бачачи, як доньці важко без уваги матері, та й йому важко без господині, вирішив прохання дружини виконати. Він завчасно почав придивлятися до Оксани і помітив, що вона дуже покірна, слухняна, красива і навіть чимось нагадує дружину. Така ж коса, така ж усмішка, така ж хода.

Подекуди йому хотілося підійти ближче і обійняти міцно, міцно, помовчати хвилину, уявляючи образ дружини.

Сама Оксана не могла пояснити, чому вона погодилася вийти за Федора. Чи то набридло бути прислугою мачухи, чи то набридло приводити п’яного батька додому й захищати його від нападок мачухи, або втомилася від насмішок сестер, а може було жалісно дочку Федора?

Але як би там не було, давши згоду, вона зрозуміла, що їй належить ще одне випробування – це полюбити і закохати в себе Федора.

Після сватання Федор вирішив ближче познайомити дочку з Оксаною. Віра рідко виходила на вулицю, весь час перебувала з донькою. Кожну хвилину, та що там, кожну секунду, вона милувалася Алінкою.

Часом, прокидаючись вночі, чоловік бачив, як дружина, схиляючись над донькою, щось шепотіла, ніби наставляла, радила, як потрібно жити після її відходу.

Федір не міг без сліз подумати про те, що говорила Віра своїй маленькій частині свого серця. Але Алінка була домашньою дитиною, взагалі ніколи не підходила до чужих, у неї був тато, мама, бабуся й ще одна сварлива, незадоволена баба.

Федір привів Оксану в свій дім, щоб вона подивилася на дочку, щоб побути разом без надмірно радісної мачухи, яка вела себе так, наче нарешті з двору прибирають корову, яка не дає молока.

Оксана в присутності Федора в основному мовчала, але помітила, що він зовсім не похмурий, а навпаки, дуже ввічливий, уважний. Він прямо спитав у майбутньої дружини, якщо в неї є коханий хлопець, то він відійде убік. Про прохання дружини він не сказав жодного слова.

Дім Оксану шокував своєю обстановкою. Прекрасні меблі, зроблені власноруч, багато майстерно вишитих картин у дерев’яних ажурних рамках, покритих лаком. Великі, світлі кімнати. Алінка, побачивши Оксану, повела себе дивно, вона не злякалася, а навпаки, стала кокетувати.

Аліна винесла свої іграшки й стала просити Оксану погратися з нею. При цьому намагалася доторкнутися ручкою до гості. Дивилася дуже цікавими очима і часом усміхалася. Оксана кілька разів під час гри обіймала її й своєю рукою поправляла шикарні, як у мами, волоси.

— А давай, я тобі зачіску зроблю, і будеш ти в мене як принцеса.

Федір спостерігав за їхніми іграми, за їхнім спілкуванням, і душа його заплакала від радості.

Йому було страшно приводити Оксану додому, бо Алінка постійно питала про маму, постійно дивилася у вікно, ніби вишукувала її на вулиці, а коли хтось заходив до хати, то бігла назустріч у надії, що повернулася, нарешті, мама. Федір намагався їй усе пояснити, але Алінці йшов четвертий рік, і її маленькому серцю не потрібно було пояснень, їй потрібна була ніжна, добра мама.

Федір розумів, що за всього його бажання увага, любов і обійми ніколи не замінять материнських ніжних рук, материнської ласки, материнського душевного тепла.

Він розумів і боявся обманутися в Оксані. Але, побачивши, як Алінка скривила ротик, зібралася заплакати через те, що Оксана йде, то спокій огорнув Федора.

Алінка взяла Оксану за руку і повела до своєї кімнати, прибрала покривало, ручками, як господиня, почала збивати подушки, від радості залізла на ліжко і почала стрибати аж до стелі.

Оксана згадала себе, як до них прийшла мачуха, як вона потім дорікала її куском хліба, як ховала і таємно давала солодощі своїм дочкам, як била по руках за незроблену непосильну роботу, як завжди доношувала за її дочками зашиті плаття, як п’яного батька клали на підлогу, а в неї від жалю розривалося серце, і вона накривала його своєю ковдрою.

Згадала, як мачуха сказала, що першому зустрічному, як непотрібну скотину, жене з двору, згадала мачушині прокльони, і з комом у горлі підійшла до Алінки. Міцно, міцно обійняла і прилягла з нею поруч. Заплющила донечка міцним, щасливим сном.

Федір від радості не знав, як поводитися з Оксаною. Пили чай і просто дивилися одне на одного, усміхалися. Оксану він не відпустив додому.

Не відпустив і все!

Дружина повинна бути з чоловіком, а не йти туди, де її не чекають.