Магія зустрічі

**ОЛЕНЬКА.**

Старая Марійка витирала сльози, що стікали по її блідим, зморшкуватими щоками. Вона махала руками, немов дитина, що ще не вміє говорити. Чоловіки чухали потилиці, а жінки, обступивши бабусю, намагалися розібрати її німі жести.

З самого ранку, втративши розум від горя, Марійка бігала селом, била у вікна й плакала. Від народження вона була німою, та й розумом теж не блищала, тому селяни уникали її, хоч і не ображали. Не знаючи, що робити, послали по Тараса — пияка та жартівника, єдиного, хто заходив до хати старої й допомагав по господарству. За вечерю та пляшку горілки.

Ось він з’явився. Зім’ятий, ще не протверезівши, протиснувся крізь натовп. Марійка кинулася до нього, ридаючи й захлинаючись, замахала руками. Лише він міг її зрозуміти. А коли вона замовкла, Тарас похмурів, зняв шапку й подивився на людей.

— Ну, кажи! — почулося з юрби.

— Оленька зникла! — промовив він, маючи на увазі семирічну онуку Марійки.

— Як зникла? Коли? — здивувалися жінки.

— Каже, що мати вночі забрала… — перелякано пробурмотів Тарас.

Село загуло. Жінки хрестилися, чоловіки нервово закурили.

— Та хіба ж мертва може дитину вкрасти? — не вірячи, вигукнув хтось.

Усі знали, що три місяці тому мати дівчинки, Ганнуся, потонула в болоті. Як і бабуся, вона була від народження німою. Пішла з жінками по ягоди в трясовину — і там лихо скоїлося. Як саме? Ніхто не знав. Відстала, збилася з дороги… Закрутилася в багні, а крикнути не могла. Хіба що микала. Та хто б її почув? І залишилася Оленька сиротою, важким тягарем для старої Марійки. Якби був батько… Та звідки ж йому взятися? Померла нікому не розказала, хто зачав дитину. Навіть рідній матері.

Шепталися: може, Тарас батько? А чому б і ні? Холостий, а до хати заходить.

Та він заперечував: нічого не було!

Марійка знову заридала й замахала руками.

— Що вона каже? — зашепотіли жінки. — Ну, Тарасе?

— Розповідає… що мертва приходила до хати ще й ще. Марійка свічки палила, хрести над дверима й вікнами випалювала. Берегла себе й онуку від нечистої сили. Та Ганнусі не було спокою. Стукала в двері, зазирала у вікна… І тихенько кликала донечку. Оцю ніч довго стояла під вікном. Бліда, як місяць, очі мертві, а губи шепочуть, манячи Оленьку.

Марійка сердилася, відганяла дівчинку від вікна. Та лише бабуся відвернеться — дівчинка вже завісу відсуває. То чи морок, чи справді стара не помітила, як вночі задрімала. І… мертва забрала Оленьку. Обдурила, спокусила невинну дитину! — Тарас витер рукавом піт з чола й додав: — Шукати треба!

Чоловіки заскреготали зубами й розійшлися по дворах: хто за рушницею, хто за собаками. Навіть Тарас, забувши про похмілля, попрямував додому збиратися на пошуки.

Незабаром вони розділилися на групи. Обшукали двори, потім кладовище — марно. Залишалося йти в ліс, а звідти — у прокляті трясовини, де знайшла спокій Ганнуся. Перекурили й рушили.

На межі лісу знайшли сліди босих ніжок. Пси загавкали й ринули в гущавину. Довго вони метушилися, ніби хтось їх водив за ніс. Навмисне збивав зі шляху.

Коли сутінки вкрили верхівки дерев, змучені пси звалилися на землю. Разом із ними — і господарі. Молодші й витриваліші продовжили обшук болота.

З кожною хвилиною надія танула.

Тарас ішов обережно, боячися провалитися. Так замислився, що й не помітив, як відстав. Та болото він знав добре — йшов далі.

— Де ж ти, Оленько? — прохрипів він, вдивляючись у темряву.

Несподівано десь близько роздався пронизливий крик. Величезний чорний крук, сівши на соснову гілку, блищав очима й дивився на гостя.

«Карр! Карр!» — знову прокричала птаха.

Серце Тараса затріпотіло. Щось у цьому крику змусило його піти за ним.

Біля підніжжя сосни, на м’якому моху, лежала, згорнувшись, дівчинка.

— Оленько! — прошепотів Тарас, боячись налякати її.

Дівчинка відкрила очі й подивилася на нього.

— Жива! — зрадів він.

Зняв сорочку й укрив донечку.

— Як ти сюди зайшла? — охрипло запитав він, не чекаючи відповіді.

Адже, як і мати, й бабуся, вона була німою.

— З мамою прийшла, — несподівано відповіла дівчинка.

Тарас здригнувся.

— Диво! — підхопив він Оленьку й поніс із болота. — Ну, доню, скажи ще щось!

— Мама стала жінкою болотяного духа. Хотіла забрати мене до себе, та він не дав.

— Хто не дав? — не розуміючи, пробурмотів Тарас.

— Дідусь. Дуже старий, але сильний і мудрий. Люди його Лісовиком звуть. Він матір наругав: «Не слід рідну дитину губити!» Не— Він сказав, що я ще принесу людям і лісу добро, а тепер я знаю все на світі, — промовила Оленька, стискаючи батькову руку, і вони пішли додому, вже ніколи не розлучаючись.