Connect with us

З життя

Майже досконало — але тільки майже

Published

on

Майже добре — але лише майже

— Ти знову затримуєшся? — голос Дмитра в телефоні звучав так, ніби доносився не з сусідньої квартири у київській хрущовці, а з іншого берегу осінньої річки, де вже густо темніло, а туман лягав на воду.

— Так, до десяти, може й пізніше. Перевірка документів, логістика знову все облажала, — відповіла Настя, вмикаючи гучний зв’язок і одночасно помішуючи каву в чашці, дописуючи листа постачальникам. Поряд — купа невідкритих роздруківок.

— Тебе вдома майже не бачу, — сказав він після довгої паузи. Спокійно, без образу, просто констатація. Але в цьому спокої чулася втома. Не від неї, не від стосунків, а від її вічної відсутності. Від вечорів у тиші, від ранкової порожнечі.

— Ти ж розумієш.

— Розумію, — знову пауза. Але не мертва. Напружена, щільна, як перед бурею. У цій тиші лунало занадто багато: стримані почуття, слова без запитань, тривожне очікування.

Настя ненавиділа такі паузи. Вони тиснули, ніби хтось повільно й навмисно стискав їй груди. Тиша між ними завжди була повна — не звуків, а болю.

Додому вона повернулася опівночі. Світла не було, лише вузька смужка від нічника в коридорі — Дмитро завжди його вмикав, «щоб не спіткнулася». У цьому приглушеному світлі на підлозі валявся один шкарпетка — явно не її. На кухні — записка: «Вечеря в духовці. Ляг спати». Почерк трохи неакуратний, ніби писав наспіх або з хвилюванням.

Вона мовчки поїла, їжа була теплою, турботливо прикрита фольгою. Але смаку не відчувала — наче все тіло втомилось від відчуттів. Потім відкрила ноутбук, заглянула у звіт, прогортала — і одразу ж закрила. Ванна, умивання, уникнення дзеркала — бо відображення втомило дивитися на саму себе. Лягла поруч. Він спав. До неї спиною. Між ними — простір. Трохи більший, ніж раніше. Чи це їй лише здавалося?

Ранок почався з пробки, зламаного каблука і забутих документів. У маршрутці вона сіла поряд із жінкою років сорока, яка в трубку скаржилася подрузі:

— Прийшов під ранок, смердить тютюном, мовчить, як риба. А я, дурна, чекаю…

Настя здригнулася. Наче почула власну думку — тільки у дзеркальному відображенні. Та чекала, незважаючи ні на що. А вона — жила з Дмитром пліч-о-пліч, але наче в різних реальностях.

У офісі ніхто не помітив, що вона прийшла раніше. Ніхто б і не помітив, якби не зданий звіт. Начальник кивнув, буркнув: «Добре» — і знову втупився у монітор. Все за звичною схемою: звіт, кивок, тиша. Навіть подяка звучала як наказ.

Настя пішла на кухню, заварила чай. Дивилася, як пакетик тоне у кип’ятку, залишаючи блідий слід. І їй здалося — це єдиний справжній рух за день. Все інше — механіка. Звіти, звіти, звіти. Все точно, вчасно, правильно. Але наче не в тому напрямку. Рух заради галочки. Заради того, щоб «функціонувати», а не «жити».

Ввечері вони їли разом. Мовчки. Вилки дзвеніли об тарілки, холодильник гудів — рівно, як фон. Дмитро дивився не на неї, а в стіл. Потім раптом спитав:

— Ти сьогодні вільна?

— Так, мабуть.

— Може, у кіно?

Вона кивнула. Не відразу. Всередині боролися бажання залишитися вдома і дивна туга, яка підштовхувала — вийти, дихати, відчути хоч щось. Потім підійшла до нього, обіймаючи ззаду. Він був теплим. Справжнім. Ніби якір у її штормі.

— Вибач, — прошепотіла. — Я намагаюся все втримати: роботу, дім, нас… Щоб не розвалилося.

— Я знаю, — сказав він. — Та ж треба жити, а не просто тримати. Ми ж не меблі охороняємо.

Вона нічого не відповіла. Лише міцніше обійняла, притулилася щокою до його спини. І в цій тиші стало трохи легше.

Вони пішли у кіно. На щось галасливе й несерйозне — підлітки в залі реготали, хтось шурхав попкорном. А вони сиділи поруч. Трималися за руки. І в цьому простому жесті було більше, ніж у десятці визнань.

Надворі було тепло. Весняний вітер гнав пил уздовж дороги, ліхтарі висвітлювали мокрий асфальт. Десь сміялася дитина, хтось обіймався біля вітрини аптеки. Дмитро щось розповідав про старого друга, про випадкову зустріч, про дрібниці. А Настя слухала й раптом усвідомила: їй цього так бракувало. Простого. Звичайного. Справжнього.

Біля під’їзду вона зупинилася.

— Знаєш… У мене все майже добре. Майже, — тихо сказала вона.

Він подивився уважно. Без подиву. Наче чекав.

— Так давай зробимо, щоб було справді. Не відразу. Але разом.

Вона кивнула. І вперше за довгий час усередині не стиснулося. А розжалося. І захотілося не просто дотягнути до ранку. А прокинутися й жити.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

вісімнадцять + один =

Також цікаво:

З життя13 хвилин ago

Втрата коханого: Як він врятував її з небуття через тиждень

Окса з глухим ударом впадає в подушки безпеки, яких вистрілили в останню мить. Вона ледве тримається при свідомості, не в...

З життя2 години ago

Жінка врятувала хлопця з холодної води і отримала шанс на нове життя.

Мороз повітря різав обличчя, наче гострими голками, але Дмитро не відчував холоду. Усе всередині нього застигло — серце перетворилося на...

З життя4 години ago

У 56 років закохався, залишив дружину та дітей, але молодша коханка його не захотіла

Оце може здатися звичайною історією, але в ній є урок – подружжя трохи за 50, яке вже відсвяткувало срібне весілля....

З життя7 години ago

Готуйте для свого сина ті страви, які він обожнює, самі! Чи ви лише прийшли давати вказівки?

— Що ти знаєш про готування! — різко кинула Ганна Іванівна, вириваючи у невістки Олени з рук каструлю. — Пшоняну...

З життя10 години ago

Він кохав, та не мене

Він любив, але не мене Оксана стояла біля вікна й дивилась у двір, де її чоловік Богдан розмовляв із сусідкою...

З життя10 години ago

Затишок новоселья: Як весела відпустка стане реальністю!

“Що це взагалі таке?!” — голос Оксани тремтів від обурення, коли вона стояла посеред вітальні, стискуючи кулаки. Кімната здавалася їй...

З життя13 години ago

Скромна подруга з серця родини

25 березня. “– Ти що собі дозволяєш?! – голос Валентини Іванівни тремтів від обурення. – Мій син жив нормально, поки...

З життя14 години ago

Несподівана зустріч з чоловіком у магазині: як я побачила його в обіймах моєї подруги

Чотири роки у шлюбі, і весь цей час мій чоловік був ідеальним партнером — навіть серйозних сварень не пригадаю. Останнім...