Маленьке село, майже хутір.

Деревня була невелика, радше хутір. Розташувалася на узгір’ї серед мохів та журавлини. Кілька дворів із сірими від дощів дахами, критими дранкою, тулилися під могутніми дубами, тому поселення й називалося Дубки.

Усі одинадцять чоловік, що жили в цьому поселенні, дбали про свій хліб насущний завдяки господарству, полюванню та риболовлі. Найбагатше жив Іван Трохимович. Чоловік скупий і працьовитий. Йому було під шістдесят, але ще тримався міцно. Тієї осені зібрав журавлини пудів п’ятнадцять, звісно, не сам, з Петром, своїм молодшим сином. Петрові було вісімнадцять. Двоє старших синів мешкають у Львові й вже три роки як не навідувалися додому. Петро, хоча й не прагнув у місто, до сільської роботи не лаштувався. Одного разу повернувшись під ранок, Петро сказав батькові: — Засватайте, тату, мене до Озерин. — До кого ж це? — насупився Іван. — До Дем’янчуків, до Полінки їхньої. Знаю круту вдачу батька, додав: — Якщо не пошлете сватів, утечу з нею до міста до братів. Нема відради Івану від найменшого. Не в нього він. Легковажний якийсь. Господар із нього ніякий, але останній ж таки. Як утече до міста, одному доведеться хазяйнувати. Марфа, жінка його, зовсім знемоглася, хвороба якась зовсім виснажила. Дем’янчук Василь сам-то пияк і ледар, а донька у нього красуня. Бачив її Іван влітку на сінокосі. Висока, ставна, руса коса до пояса. Величезні сірі очі, мов водойми. І що вона знайшла в Петрі? Та!

Така дівка будь-який дім прикрасить, та й Марфі давно помічниця потрібна. Чи довго, чи ні, але на Покрову справили весілля. А ще за місяць у Дубки приїхав військовий представник і забрав Петра в солдати. На проводах Поліна плакала за Петром, як за покійником. Зі зникненням Петра життя Поліни в Дубках стало нестерпним. Свекор перестав давати їй проходу. Спочатку ніби жартуючи, то ущипне її, проходячи мимо, то обійме, коли вона доїть корову. А коли вона милила підлогу в кімнаті, нахабно заліз їй під спідницю. Вона не могла нічого відповісти, їй соромно було перед свекрухою, що лежала за занавіскою. Одного разу, коли вона нагортала сіна на снопок, Іван підкрався ззаду, повалив її в сіно і почав цілувати, дихнувши на неї часниково-самогонним перегаром. Колюча, волохата борода закрила їй усе обличчя, не даючи крикнути. Поліна стала задихатися, а свекор уже витанцьовував під її спідницею. Як їй вдалося вирватися з-під важкого Івана, вона не пам’ятає, але вирвавшись, схопила вила, наставила їх в груди свекра і важко дихаючи прошипіла: «Заколю! Кабан старий! Прости мене, Господи!»

З того дня свекор перестав чіплятися, але почав дрібнити на Поліну за кожну дрібничку: то не так зробила, то й це не те. Загалом жити дівчині стало зовсім нестерпно. І плакала Поліна і жалілася. Ходила до Озерин до матері, скаржилася. А, що мати? Жаліла, плакала і відправляла назад. «Терпи», казала. «Петро повернеться, все налагодиться». Перед відходом у Дубки Поліна зайшла в сільпо купити сірників, приправ для кухні. Узяла лаврового листа, червоного перцю, порошку гірчиці — наказував свекор. З великою неохотою йшла в Дубки. Поліна йшла скриплячи валянками по снігу і роздумувала про свою нелегку долю. Вже третій місяць минув, як від’їхав Петро.

Подобається їй цей веселий, бешкетний хлопець. Хоча в селі були й інші кращі хлопці. Та грубі всі, хамовиті, а цей лагідний, грубого слова не почуєш. Закохатися ось тільки з ним толком не встигли. А тепер свекор норовить замість сина потішитися. «Не бути цьому! Треба відвадити старого срамника! Але як?» Так заглибившись у свої думки Поліна і незчулася, як прийшла в Дубки. Свекор зустрів її з бурчанням, що довго ходила, та не те купила. Випивши молока, Поліна пішла у свою кімнату і замкнулася на засув. Наступного дня топили баню. Банька стояла на віддалі від хати, біля маленького ставочка. Поліна натягала води, розтопила піч. Потім, коли крутилася по господарству, поклала в кишеню фартуха пакет із червоним перцем. Вирішивши, що цього мало, додала гірчиці. Через деякий час, коли пішла прибиратися в бані, натерла перцем і гірчицею полук, щедро накидала адської суміші в шайку з розпареним віником. Від запаху перцю і гірчиці у неї засвербіло в носі. Поліна чхнула і вискочила з лазні. Вискочила вона якраз вчасно, назустріч йшов свекор з вузлом білизни під пахвою. — «Чого баню студиш, стерво», — накинувся він на неї. Відступивши з доріжки в кучугури, Поліна мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Зачинивши за собою двері, вона сперлася на стіну, серце її готове було вирватися з грудей. «Що буде?» І страшно Поліні й весело в душі, що зважилася покарати пакостника. «Зараз тобі, старий пень, жару буде». «От стерво», — подумав Іван. Напевно погано провітрила баню чи жарина в кам’янці ще тліє». Покопирсавши кочергою в топці і заливши водою тліючий вугілля, Іван заліз на полок і з насолодою розтягнувся на ньому. Полок був гарячий і трохи обпікав шкіру. Іван звивався спиною і задницею, звикаючи до спеки, але спека переходила в пекучість.

Нічого не розуміючи, Іван сів на полоку. Покопирсався рукою по дошках полки. Нічого не знайшов. Інстинктивно почухав цією ж рукою своє «господарство» і тут же мало не грохнувся на підлогу. Відчуття було таке, наче спереду вжалила оса, а ззаду надряпали кропивою. Виревши від болю, як поранений ведмідь, Іван вискочив у чому мати народила з лазні і плюхнувся в сугар. Пекучість трохи затихла, але сидіти в снігу стало холодно і він побіг назад у баню. В хаті по підлозі, захлинаючись від ледве стримуваного сміху, каталася Поліна. Зі свого кута виповзла Марфа і здивовано пильно глянула на Поліну, від якої відколи від’їхав Петро, сміху не чула.

Марфа давно помітила, що її чоловік чіпляється до невістки, та заступитися за неї сили не було, а зараз Поліна узяла, та й розповіла свекрусі, що вона вчинила, як покарала старого. Марфа спочатку насупила блондинові брови — стало шкода чоловіка, а потім зі сміхом і сказала:»Так йому, кобелю, і треба». Ввійшовши знову в баню, Іван почав міркувати, що ж із ним сталося. Мо’ на полоку, що попало? Наливши в ковша гарячої води, він обильно облляв полоку і заліз на неї. Наче нічого не обпалювало. Додавши в кам’янку, Іван узяв з шайки віник і почав хльостати ним по спині і стегнах, але тут у нього засвербіло в носі і в очах, тіло знову спалахнуло вогнем, а в задницю засвердило так, ніби він сіло в муравейник.

Скотившись з полки на підлогу, він проповзком доповз до дверей і мало не вибивши їх, впав із лазні в знайомий сугор. Додому Іван прийшов мовчки і коли вже стемніло, вечеряти не став, одразу ліг спати, але заснути не вдалося. Все тіло палило. Він крутився на скрипучому ліжку, як в’юн на сковороді і мало не вив від болю, ледве стримуючи стони. Коли терпіти стало неможливо, він розчахнув вікно, спустив кальсони і виставив палаючу задницю на мороз. Стало легше, але Івану здавалося, що від його задниці можна прикурити самокрутку. Слава богу ніч, якби хто побачив цю картину: Іван — похмурий, гордовитий сидить на підвіконні з голою допомогою, як ворон на сучку, важко сказати, що б ойого подумали.

Зате по своєму оцінив події вірний пес Босий, чия будка стояла під цим вікном. Пес став на задні лапи і лизнул господаря за …. Від несподіваної ласки у Івана в грудях похолоділо і він, обм’якшись, грохнувся на підлогу. Від грохоту підвелися Марфа, вийшла з своєї кімнати Поліна, зі свічкою у руці. Від картини, яку вони побачили, хотілося і плакати і сміятися. З голою задницею, без почуттів, на підлозі лежав Іван, а в відкритому вікні заглядала космата морда Босого. Від того дня Іван перестав чіплятися до Поліни, так і нічого їй не сказавши. Невдовзі Поліна отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив.

Хоча баба Дарія у своєму анекдоті і назвала невістку Поліною, а я думаю, що це вона про себе. На неї схоже, оскільки їй і за вісімдесят, а в очах досі проблискують диявольські іскорки…