Мама підтримала зради чоловіка: – У них полігамна природа!

Мама виправдала зради чоловіка: — У них полігамна природа!

Наш шлюб із Іваном починався чудово, і я ніколи не могла б уявити, які гіркі сльози проливатиму вже через рік після весілля. Іван, коли ще був моїм нареченим, поводився бездоганно: красиві залицяння з розкішними букетами квітів, милі подарунки на кшталт плюшевих іграшок, дорогих коробок цукерок, флаконів парфумів і нескінченна бурхлива пристрасть.

Здавалося, він вгадував мої бажання, а подруги зелени від заздрості, у них не було спонтанних романтичних поїздок на вихідні у мальовничі місця за містом, польотів на повітряній кулі чи концерту скрипки під вікнами. Я відчувала себе принцесою: не ходила по землі, а ніби літала над нею, окрилена цією прекрасною любов’ю.

Пропозиція руки і серця теж була красивою. Це був звичайний день: я зібралася, поснідала і пішла на роботу, куди нещодавно влаштувалася. Йшла звичним маршрутом. Раптом побачила на величезному рекламному білборді: «Оленко, ти вийдеш за Івана?» Завмерла на хвилину, розглядаючи щит і не вірячи своїм очам. Це були слова для мене чи для якоїсь іншої Оленки?

Поруч проїхав велосипедист, загальмував біля мене і голосно спитав: «Оленко, ти погоджуєшся вийти заміж за Івана?» Я розгубилася. Стояла, дивилася на незнайомця, не знаючи, що відповісти. Він не чекав відповіді й поїхав далі. Спантеличена, я рушила далі, але мене раптом покликали з квіткового кіоску:

— Олено!

Я обернулася. Мені махала рукою кругловида дівчина з товстою косою і в червоному фартусі.

— Олено, ти вийдеш за Івана? — запитала вона.

Я нервово засміялася, а вона схопила відро зі свіжими трояндами, підскочила до мене і вручила їх в руки.

— Виходь за Івана! — весело засміялася вона і сховалася за дверима.

І тут з усіх боків почали сипатися пропозиції від незнайомців. Вони задавали одне й те ж питання, а я просто стояла в епіцентрі цього несамовитого торнадо, тримаючи в руках троянди в паперовій обгортці. Просто перехожі, водій автобуса, що проїжджав повз, продавець у м’ясній лавці, бариста з кафе — усі вони питали мене, чи готова я стати дружиною.

Раптом’явився й сам Іван — в елегантному сірому костюмі з краваткою. З широкою усмішкою крокував до мене по залитому травневим сонцем тротуару, несучи на долоні червону оксамитову коробочку. В яскравих променях блискав діамант в золотому кільці.

Іван став переді мною на одне коліно.

— Ти станеш моєю дружиною?

Я не могла відповісти — язик ніби скований залізом. Іван терпляче чекав, поки оце заціпеніння відпустить мене.

— Так, — нарешті вимовила я, вражена і розгублена від усього цього.

Довкола заплескали в долоні, а я раптом розплакалася від щастя. Чи може якась дівчина мріяти про таку романтику? Такого ще ні в кого не було! Іван піднявся з коліна, обійняв мене за талію і притягнув до себе.

— Я обіцяю тобі, що ти будеш найщасливішою, — прошепотів він, обпікаючи щоку гарячим диханням. — Я зроблю все, щоб жодна сльозинка не скотилася з твоїх прекрасних очей.

Значить, він брехав? Виходить, так. Я не хотіла вірити в обман і відчайдушно шукала йому виправдання. Можливо, я все не так зрозуміла? Що ж можна неправильно зрозуміти, якщо в його телефоні пристрасне листування та інтимні фото? Чи, може, він сам не відав, що робить? Авжеж, не відав! Цілих два місяці блукав на стороні і не знав!

А раптом хтось нашептав йому приворот? Ця думка викликала у мене невеселий сміх. До того допекло, що навіть магію готова брати на віру — аби лише закрити очі, відвернутися, забути, стерти з пам’яті… Хотіла б стати малою дівчинкою, сховатись десь за диваном чи під ковдрою, примовляючи: «Я у будиночку».

Чому і як наш ідеальний шлюб дав таку велику тріщину? Що спонукало Івана не тільки задивитися на іншу, а й зрадити?

Перший час я просто сиділа вдома, взявши відпустку за свій рахунок, і пила валеріану впереміш з настоянкою пустирника. Жити не хотілося. Іван десь зник — мабуть, у коханки — і не приходив додому навіть на ніч, не бажав, як він казав, з’ясовувати стосунки та сваритися. І я не рвалася його бачити.

Відчайдушно хотілося комусь поскаржитися, поплакатися в жилетку, вилити слізьми свою гіркоту, але розповісти подругам правду я не могла — у мене ж «ідеальний» шлюб. Не думаю, що змогла б витримати їхні насмішки, підколи й уїдливі зауваження — а вони обов’язково будуть. Сестра? Теж ні — та лисиці по підступності не поступається подругам.

Дверний дзвінок раптом задзвонив. «Хто ж це прийшов?» — без особливого інтересу подумала я, злізла зі стільця і ​​всунула ноги у пухнасті домашні капці. Як старенька, пошаркала в передпокій і, не дивлячись у вічко, відчинила двері.

На порозі стояла мама.

— Чого ти телефон не береш? — відразу накинулась на мене. — Я вже всі нерви розхвилювала, тебе шукаю! На роботі тебе нема, Катерина не знає нічого, Іван відмахується! Ви всі тут у зговорі? Що трапилося?.. — Побачила моє кисле обличчя. — Це щось у сім’ї?

Я ширше розкрила двері, пропустивши її в передпокій. Мама зняла свої кокетливі туфельки на невисокому підборі, пройшла до кухні та сіла за стіл.

— Ну, розповідай, що у вас сталося, — зітхнула вона.

Я наповнила чайник водою, поставила на плиту і ввімкнула запалювання.

— Іван мені зрадив, — без вступу пояснила я, додавши: — І не тільки з однією, думаю.

— Звідки така інформація? — поцікавилася мама.

Жінка вона у мене ділова, бізнес-леді — у неї мережа своїх кафе, і, просто так на слово не вірить нічому.

— З його телефону, — похмуро відповіла я. — Полізла подивитися фото зі весілля… деякі… загубилися на ноутбуці. Думала, у нього є. Телефон навіть не запаролений, уявляєш! Відкрила фотоплівку, а там знімки цієї…

Я замовкла, не в силах промовити відразливе слово «коханка». Ну не йшло воно у мене з язика. Лайка, а не слово.

— Коханки? — сказала за мене мама.

Я кивнула, дивлячись у стільницю.

— А чому ти думаєш, що це саме коханка? Може, він білизну тобі в подарунок вибирав і попросив продавщицю сфотографувати?

— Значить, продавщиця і є його… ця! — вигукнула я. — Білизну купував! Вигадав таке! Вона що, з дому її продає? Не свою особисту, часом? Щось фото всі в домашніх інтер’єрах!

Чайник на плиті засвистів. Я схопилася, кинула на блюдця дві чашки і схопила чайник за ручку, забувши про прихватку. Ладонь пройняла різка біль, і я з віддихом віддерла руку.

— Опеклася? — занепокоїлася мама, вставши, оглянула опік. — Так, зараз піною змажу.

Вона дістала із своєї дорогої шкіряної сумки балончик з піною від опіків і щедро змастила мою долоню. Від прохолоди стало легше. Вона перев’язала мені руку бинтом, відірвала його зубами і зав’язала на бантик.

— Так-то краще. Давай я сама зроблю чай. — Мама взяла чайник. — А то ти тут всі пальці позасмажуєш.

Деякий час ми мовчали. Я розглядала візерунок деревини на масивній стільниці, водячи по ньому пальцем. Мелодійно дзвякнули дві чашки з гарячим чаєм. Я відпила невеликий ковток. Мама знову сіла навпроти, беззвучно розмішала ложечкою цукор і акуратно поклала її на блюдце.

— Знаєш що, — сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. — Нічого тобі тут киснути, як прокислий сир. Життя не зупинилося і не закінчилося. Врешті, Іван — чоловік, у нього в природі зраджувати. А ти терпи!

— Що?.. — остовпіла я, округливши очі. — А більше я нічого не повинна?..

— Люба моя, — менторським тоном протягнула мама. — Ти вже не маленька дівчинка, розуміти потрібно: у чоловіків інша природа. У них полігамна природа! Ми — моногамні.

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися. Так. Спокійно. Спокійно. Головне — не вибухнути.

— Мама, про що ти говориш, яка полігамія, яка моногамія. Ми передусім люди. І вірність — це повага, і взагалі…

— Це ти про що таке кажеш, — обурилася мама і вдарила чашечкою об блюдце. — Я живу довше, ніж ти, і не зустрічала жодного чоловіка, який не зраджував би. Хоч раз, але змінювали всі!

Я не знала, що відповісти. Доводити? Марно. А говорити про чоловічу і жіночу природу мені не хотілося – просто виплакатися. Мама ж, схоже, не збиралася мене вислуховувати, вважаючи, що я повинна терпіти походеньки чоловіка.

Іван з’явився удома під вечір. Я все так само сиділа на кухні, безтямно дивлячись у вікно на темніючий горизонт і контури новобудов у жовтому світлі вуличних ліхтарів. Я чула, як відчинилися двері, як він роззувся і поставив взуття в комод, але навіть не думала вийти зустріти. Нехай його зустрічає цей.

Він зайшов на кухню, сів на мамин стілець. Я повернулася до нього, підперла підборіддя долонею. Він кивнув на бинт.

— Порізалась?

— Обпеклася, — відповіла роздратовано. — Тобі яке діло?

— Мені не байдуже. — Він замовк на мить. — Мені не байдуже до всього, що з тобою відбувається.

Я зморщила носа.

— Припини цей фарс. Тобі не байдуже до цієї твоєї.

Він взяв моє обличчя в долоні, змусивши подивитися на себе.

— У мене нікого, крім тебе, нема. Чуєш? Нікого.

— Справді? — саркастично усміхнулася я. — А та, яка на фото з твого телефону? Вона що, ніхто?

Іванове обличчя посерйознішало.

— Зараз уважно мене послухай, потім вирішиш, вірити чи не вірити. Телефон, в якому ти рилася, не мій, а Вітін. Ти ж знаєш, у нас вони однакові. Лише у мене подряпина на кришці, пам’ятаєш?

Я кивнула. Серце почало калатати: я дуже сильно хотіла вірити словам чоловіка.

— Так от, ми випадково обмінялися телефонами. Я навіть не відразу помітив, тому трохи з розуму не з’їхав, коли ти галас підняла. Думав, що це ти так екстравагантно жартуєш. Олено… У мене ніколи нікого не було, і не буде, крім тебе.

До очей підступали пекучі сльози. Я заплющила очі, даючи їм волю, відчула, як по щоці покотилася гаряча крапля. За нею хлинули й інші. Іван швидкими поцілунками стирав їх, ніжно щось шепочучи. Я не могла розібрати слів, та це й не було важливо.

Так, я пам’ятала подряпину на корпусі його телефону. І так, у той невдалий вечір я зауважила, що вона зникла, але подумала, що він просто замінив кришку в сервісі. Серце пробирала дрож, розтікаючись тілом.

— Чому ти одразу не розказав? Чому пішов?

— Аби ти заспокоїлася. Ти себе тоді пам’ятаєш? Така мегера, що жах! — Вдоволено засміявся. — Я злякався, що ти мене спопелиш або сковорідкою приб’єш, от і утік.

І я посміхнулася.

— Я ще й здивувалася, що у тебе пароля на телефоні не було, зазвичай же був.

— А Вітя його й не ставить. Йому нема від кого приховувати амури.

Я пригорнулася до його плеча, заплющила очі. Дякувати Богу, цей жах закінчився. Дала собі обіцянку: надалі завжди довіряти словами чоловіка, слухати пояснення, і лише потім ламати списи. Дійсно, про яке щастя у шлюбі може йти мова, якщо в ньому відсутнє головне — довіра?

От тільки мама… Я вирішила, що обов’язково поговорю з нею про це, поясню, чому її позиція неправильна, але не сьогодні, не зараз. Цей вечір буде присвячений Іванові та нашим почуттям.

Справді, зазвичай на початку відносин ми не знаємо одне одного, і всі конфлікти — це свого роду притирка. Так і в іншій історії, коли у день весілля Андрій виявив записку від тещі з погрозами — якщо образить наречену, то його чекає помста. Але як тепер бути з цією дивною тещею?