Мама забула про мій день народження: історія одного розчарування

13 жовтня. Щоденник Соломії Ковальчук.

Прокинулася від звуків тарілок на кухні. Мама, як завжди рано, готувала татові сніданок перед роботою. Я потягнулася, посміхнулася й прислухалася чи не почую вітання? Але з кухні долинали лише звичайні розмови про те, що зранку знову моросить і що парасольку забули у маршрутці.

Сіла на ліжку, поправила піжамку з блакитними квітами. Сьогодні мені виповнилося девять! Учора я нагадувала мамі кілька разів, а вона кивала: «Звісно, рибко, я ж памятаю». Але зараз ніхто не поспішав мене вітати.

«Соломійко, іди снідати!» покликала мама звичайним голосом, без найменшого натяку на свято.

Я швидко вдяглася й вибігла до кухні. Тато сидів із газетою, мама розкладала по тарілках млинці. Я завмерла біля дверей, чекаючи.

«Доброго ранку, донечко», сказав тато, не відриваючись від новин. «Сідай, бо запізнишся до школи».

«Доброго ранку», тихо відповіла я, підходя до столу.

Сіла й чекала. Може, вони готують сюрприз? Може, зараз винесуть торт? Але мама, ніби нічого й не трапилося, поставила переді мною тарілку з варениками.

«Їж, бо встигнеш лише перекусити. Після школи йдемо до лікаря запис був ще тиждень тому», сказала мама, витираючи руки.

«Мамо а ти памятаєш, яке сьогодні число?» обережно спитала я, покручуючи виделкою тісто.

«Тринадцяте жовтня. А що?» мама подивилася на мене розсіяно, вже думаючи про свої справи.

«Нічого» я опустила очі.

Вона памятала дату, але не те, що вона значила. У грудях заломило, але я стиснула зуби.

Тато допив каву, поцілував маму в щоку й мене у маківку.

«Побіг. Побачимось увечері».

Залишилися ми з мамою. Вона прибирала, наспівуючи. Я доїла вареники, хоча вони здавалися гіркими, немов полинь.

«Мамо, може, щось спекемо?» спробувала я ще раз. «Наприклад, торт?»

«Соломійко, звідки в мене час у середу? До лікаря ж о шостій!»

Я сподівалася, що прийом перенесуть. Хіба ходити до лікаря у день народження?

У школі весь день чекала, чи хтось пригадає. Найкраща подруга Олеся могла б згадати ми ж обговорювали, як святкуватимемо. Але Олеся була заклопотана підготовкою до диктанта з української.

На перерві я підійшла до неї:

«Олесю, памятаєш, про що ми говорили щодо тринадцятого жовтня?»

«А що таке тринадцяте?» вона підняла очі від зошита.

Я зрозуміла і вона забула.

Додому йшла повільно, розглядаючи вітрини. У кондитерській торти, у крамничці ляльки. Все це могло бути моїм але ніхто не згадав.

Дома мама зустріла питанням про оцінки.

«Пятірку з читання», відповіла я, знімаючи куртку.

«Молодець! Роби уроки, потім до лікаря».

У кімнаті я дістала аркуш паперу й кольорові олівці. Якщо ніхто не памятає намалюю собі вітальну листівку сама. Намалювала торт, кульки й написала: «З днем народження, Соломіє!»

О пів на шосту ми вже сиділи у поліклініці. Лікарка, молода й привітна, спитала:

«Скільки років нашій пацієнтці?»

«Девять», сказала мама.

«Девять?» лікарка усміхнулася. «А коли в тебе день народження?»

Я подивилася на маму.

«Сьогодні», прошепотіла.

Мати зблідла.

«Сьогодні?! Соломійко, прости мене»

Вона обняла мене, а її сльози крапали мені на волосся.

Додому їхали мовчки. Біля підїзду мама раптом зупинилася:

«Біжи до тата, а я забіжу у крамницю. Це буде сюрприз».

Тато теж схопився за голову:

«Як я міг забути!»

Мама повернулася з тортом, свічками й лялькою-мотанкою.

«Це лише початок!»

За вечерею вони розповідали смішні історії зі свого дитинства.

«Знаєш, сказала мама, давай заведемо сімейний щоденник, щоб більше таке не повторювалося».

Перед сном вона прийшла до мене:

«Ти пробачила мене?»

«Звісно, мамо. Головне ми разом».

Коли вона пішла, я дістала листівку. Завтра покажу їм нехай знають, що їхня донька вміє знаходити світло навіть у забутті.