Мамо, я не вибирала його! Він сам уліз під моє пальто!

— Розумієш, мамо… Я ж його не підбирала! Він не просто вчепився в мене, а заліз під пальто у штани! Я навіть не знала, що таке буває і ніколи би не повірила, якби мені хтось розповів! Взагалі не уявляю, звідки він взявся так пізно на набережній? Сніг випав, і я не могла його не помітити… А не помітила, як він підбігав. Просто заліз і все. Отже, я його принесла. Хай побуде до завтра. А далі знайдемо йому господаря. Добре, мамо? — казала Ліда вибачливим голосом своїй ще старшій та давно хворій мамі, поклавши перед нею якогось незнайомого, але дуже жвавого й чіпкого, щойно принесеного з вулиці смугастого кошеня.

Мама не відповідала. Вже півроку вона майже не реагувала на те, що відбувається. Нічого страшного не сталося, не було жодної хвороби мозку чи серця… Це був наче поступовий занепад інтересу до життя. Мама згасала. Ліда це розуміла і намагалася з усіх сил зробити її останній час якомога комфортнішим, якщо таке взагалі можливо… Ніколи в житті Ліда не приносила додому котів. І зараз би не підібрала нікого. Але цей смугастий нахаба сам заліз під Лідине пальто й ошелешив її своєю нечуваною зухвалістю. Цією зухвалістю він Ліду обеззброїв. Усі її аргументи, мовляв, вдома ж хвора мама, порядок і чистота, і все таке, розвіялись перед цим доконаним фактом: під пальто на брюках Ліди щільно висіло кошеня.

Так вона і прийшла з ним додому.

І ось, намагалася пояснити мамі, хто це такий і звідки він взявся. Мама не спала. Вона, як завжди, дивилася в далечінь… Здавалося, вогонь в її очах уже почав згасати назавжди.

Ще рік тому Лідина мама була ще цілком бадьорою, доглянутою старенькою. Вона любила читати, ходила на манікюр і стрижки, готувала смачні обіди і раділа успіхам дорослих онуків. А потім раптово захворіла на грип, як усі ми хворіємо. Але одужання було важким і довгим. Температура минула, але звичка лежати в ліжку залишилася. Ліда не знала, як її подолати. Мама згасала на очах.

Кошеня знайшло на підлозі теплі пухнасті капці і влаштувалося в одному з них, ніби цей капець був спеціально для нього приготований. Ліда усміхнулася, потім взяла його на руки, помила, нагодувала, замотала в теплий плед і заснула поруч із ним. Вранці кошеня розбудило її на хвилину раніше будильника. Ліда знову усміхнулася і подумала, що необхідно знайти господаря для цього знайди. Потім вона піднялася, нагодувала спочатку кошеня, потім маму, поснідала сама і побігла на роботу.

Цілий день вона питала у знайомих та незнайомих людей, чи не потрібне їм кошеня? Але ніхто не відгукнувся. Очевидно, всі люди давно забезпечені кошенятами.

«Ну що ж… — подумала Ліда. — Не викину ж я його посеред зими. Хай поживе поки в мене. А там побачимо…»

Ввечері кошеня вибігло їй назустріч, коли вона повернулася з роботи додому. Ліда нахилилася до нього, а той від радості став на задні лапки, ніби хотів, щоб Ліда не нахилялася занадто сильно, щоб їй простіше було його погладити!

— Ну ти прямо диво якесь! — звернулася до нього Ліда.

Кошеня ствердно замуркотало:

— Мррр-так! Мррр-так! Мррр-так!

Те, що сталося потім, зробило її ноги абсолютно ватними — від здивування Ліда присіла в коридорі на стілець. Подих перехопило і щось сталося із серцем — воно билося сильніше, але наче боялося стукати голосно, щоб не злякати побачене, не порушити події.

За кошеням до неї в коридор з кухні раптом вийшла мама! Мама! Вона була не в піжамі, а у своєму домашньому халаті і фартусі. У неї навіть волосся було укладене у звичну зачіску і очі блищали, як це було колись — ще до хвороби!

— Лідочко, привіт! Вечеря стине! Мий руки і — до столу! — сказала мама так поспішно, наче це була її звичайна фраза вчора і позавчора…

— Так… Так… Зараз, матусю… — зам’ялася Ліда, ледь вірячи в те, що відбувається.

Кошеня муркотіло біля її ніг.

— До речі, — сказала мама, вказуючи на кошеня, — я сходила в магазин за молоком. Виявилося, що в нас зовсім немає молока! Дитина в домі, а в нас немає молока… А ще я купила йому спеціальний корм і лоток. Він же не може жити на вулиці, він ще маленький. А як він буде в домі без лотка? Ти зовсім ні про що не думаєш. Пішла на свою роботу, а дитинку залишила тут без лотка і без молока. Лідо! Ну що ти сидиш? Вечеря стине!

Ліда ошелешено дивилася на маму, слухала її і не помітила, як обличчя раптом стало зовсім мокрим. Не від снігу, який усе продовжував тихо сипатися з високого неба і яким було обсипане її пальто і шапка, коли вона увійшла в дім. А — від сліз, які лилися самі по собі… Після безнадії, після маминої апатії, після безсилля що-небудь зробити…

І лише смугастий нахаба продовжував урочисто свою пісеньку:

— Мррр-так! Мррр-так! Мррр-так!

А мама одужала якось зовсім несподівано. І тепер Ліда радіє, коли мама її за щось сварить. «Свари мене, матусю, свари! Тільки не помирай, будь ласка, рідненька!» — щоразу думає вона і гладить великого нахабного кота, який виріс із того малюка, що з’явився в її житті колись посеред зими. Під пальто.

— Треба ж! Хто б міг подумати, що ти мені воскресиш маму! — звертається Ліда до кота. — Ангел, Ангел мій, ти мій хороший!

— Мррр-так! Мррр-так! Мррр-так! — відповідає нахабний кіт. На прізвисько Ангел.