Мамо, що ти накоїла? — донька майже кричала в слухавку. — Яка, до біса, собака з притулку?

— Мамо, що ти накоїла? — дочка майже кричала в слухавку. — Яка, до біса, собака з притулку?! Та ще й стара та хвора. Ти що, головою вдарилася? Хіба не могла зайнятися танцями?

Ніна Петрівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як на місто опускається білий серпанок. Сніжинки кружляли в хороводі, осідаючи на дахи, сідали на гілки дерев, ламаючи свої тонкі промені під ногами пізніх перехожих.
Останнім часом стояння біля вікна стало звичкою.
Раніше вона чекала з роботи чоловіка, який приходив пізно, стомлений, з хриплим голосом. На кухні горіло м’яке світло, вечеря на столі, і розмови за чашкою чаю…

Поступово теми для розмов вичерпалися, чоловік став приходити ще пізніше. Він почав уникати погляду, відповідати на запитання дружини скупими фразами. А одного разу…
— Ніно, я давно хочу тобі сказати… я зустрів іншу жінку. Ми кохаємо одне одного, і я подаю на розлучення.
— Як? Розлучення… а я, Тарасе, що буде зі мною? — Ніна раптом відчула пронизливий біль під лопаткою.
— Нін, ну ми ж дорослі люди. Діти виросли, живуть своїм життям. Ми з тобою прожили майже тридцять років. Але ми ще молоді. Подивись, тобі і мені трохи більше п’ятдесяти. Але я хочу чогось нового, свіжого!
— А я, виходить, стара і пропала. Відслужила термін пам’ять, — прошепотіла розгублена жінка.

— Не перебільшуй. Ти не стара… Але зрозумій, там… там я відчуваю себе тридцятирічним. Прости мене, але я хочу бути щасливим, — чоловік чмокнув дружину в маківку і пішов у ванну.
Він змивав зі себе старий шлюб, наспівуючи веселі пісеньки, а на плечі Ніни тиснула вселенська туга…
Зрада. Що може бути гірше?

Ніна не помітила, як промайнув час — розлучення, Тарас поїхав до нової обраниці. А в її житті настали сірі дні.
Вона звикла жити для дітей, для чоловіка. Їхні проблеми були її проблемами, їхні хвороби — її хворобами, їхні радощі та успіхи — її успіхами. А тепер?
Ніна годинами стояла біля вікна. Іноді вона заглядалася в маленьке ручне дзеркальце, яке дісталося їй від бабусі. У ньому вона бачила то сумне око, то сльозинку, яка губилася у вже з’явилися зморшках, то сиву волосину на скроні.

Ніна боялася дивитися у велике дзеркало.
— Мамо, тобі треба знайти для себе заняття, — поспішливий голос дочки говорив про те, що вона збирається кудись.
— Чим, доцю? — тьмяний голос матері губився в телефонних проводах.
— Ну, не знаю. Книги там, танці «Кому за…», виставки.
— Так, так, кому за … Мені вже за… — Ніна не могла зібрати себе докупи.
— Ой, мам, прости, мені ніколи.
Дивно, але син Лешко поставився до туги матері з більшим розумінням:
— Мамо, мені справді дуже шкода, що так сталося. Ти знаєш, ми з Іркою хочемо до тебе приїхати, може, на Новий рік. Якраз познайомитеся. Тобі і радісніше з нами буде.
Ніна обожнювала дітей, але дивувалася, наскільки вони різні…
*****
Якось увечері, переглядаючи соцмережі, Ніна натрапила на оголошення:
«День відкритих дверей у притулку для собак.
Приходьте, приводьте з собою дітей, знайомих і рідних.
Наші улюбленці будуть дуже раді познайомитися з кожним новим гостем!
Чекаємо вас за адресою…»
Далі йшло згадування, що якщо хтось хоче допомогти притулку, то ось список необхідного.
Ніна раз прочитала, вдруге.
— Ковдри, пледи, старе постільне приладдя, рушники. Мені якраз треба розібрати всі ці завали. Думаю, у мене є, що їм віддати, — розмірковувала Ніна вночі.
Стоячи біля вікна, вона прокручувала в голові список необхідного, що ще може купити зі своєї не дуже великої зарплати.
Через десять днів вона стояла біля воріт притулку. Ніна приїхала з подарунками. Таксист допоміг вивантажити нескінченні важкі сумки з ковдрами та тканиною. Вийняв згорнутий битий килим та згорток із килимками.
Волонтери притулку допомагали гостям заносити тюки з постіллю, мішки з кормом, сумки з подарунками для собак.
Пізніше гостей розділили волонтери, розбивши їх на групи. Провели уздовж вольєрів, розповідаючи історію кожного жителя цих сумних кліток…
Ніна приїхала додому втомлена. Вона не відчувала під собою ніг.
— Отже, душ, вечеря, диван. Подумаю про все потім, — сказала собі жінка.
Але «потім» не вийшло. У голові так і крутилися картинки – люди, клітки, собаки.
І їхні очі…
Такі очі Ніна бачила у своєму маленькому дзеркальці. Очі, наповнені сумом і невірою в щастя.
Особливо її вразила одна собачка, стара, сива. Вона була дуже сумна. Лежала собі тихенько в кутку і ніяк не реагувала.
— Це Леді. Японський хін. Господарка покинула її у досить поважному віці. Леді теж вже старенька, їй цілих дванадцять років.
Кажуть, при доброму догляді вони живуть і по п’ятнадцять. Але Леді стара, хвора і сумна собачка. Таких, на жаль, ніхто додому не бере, — волонтерка зітхнула і повела гостей далі.
Ніна затрималася біля Леді. Та на неї не реагувала. Вона лежала на старому ковдрі, наче штучна собачка, наче стара брудна іграшка…
Всю тиждень на роботі Ніна пригадувала про сумну собачку. У самої жінки раптом прокинулися сили, і вона проявляла активність у роботі.
— Адже Леді — це моє відображення. Просто я ще не така стара. Але самотня. Діти роз’їхалися, чоловік переступив через мене, наче я лялька з ганчір’я. А я не лялька! Ні, я не лялька!
Ніна вийшла з кабінету і набрала номер притулку.

— Добрий день! Я була у вас на дні відкритих дверей. Ви мені багато розповіли про Леді, стару собачку. Пам’ятаєте? — з надією запитала жінка.
— Так, так, звичайно, пам’ятаю. Ви єдині, хто зупинився біля її клітки.
— Скажіть, будь ласка, чи можна її відвідати?
— Леді? Неймовірно! Звичайно, приїжджайте! Можна найближчими вихідними, — волонтерка обговорила час візиту і відключилася.
Того вечора Ніна знову стояла біля вікна. Але цього разу вона не сумувала, згадуючи минуле життя. Вона спостерігала, як у дворі гуляє чоловік з великою собакою.

Пес носився колами по порожньому нічному двору. Ганяв за м’ячем, раз у раз приносячи його господареві. А той лагідно тріпав собачу голову.
Наближалися вихідні.
— Леді, привіт! — Ніна присіла навпочіпки біля собаки. Але та у відповідь не ворухнулася.
Ніна сіла прямо на підлогу. Вона була в старих джинсах, які взяла із собою, щоб перевдягнутися у притулку.
Не наближаючись до собачки, Ніна почала говорити…

Вона розповідала про себе, про своїх дітей. Про те, що вона одна у трикімнатній квартирі, яку їй тепер ні з ким ділити.
Так минула година. Ніна трохи підсунулась до ковдри, на якій лежала Леді. Потихеньку наблизила до неї руку. Торкнулася до голови. Трохи погладила її.
Собачка зітхнула.

Ніна, осмілівши, почала гладити собачку розміреними повільними рухами. Леді, подумавши, стала підставляти під руку голову. Так з’явився контакт.
Йдучи, Ніна зловила на собі уважний погляд карих очей. Собачка дивилася на неї, наче хотіла зрозуміти, чи це була одноразова зустріч чи…?
— Чекай мене, я швидко, — прошептала жінка собачці, закрила клітку і поспішила до волонтерки.
— Ну що, поспілкувалися? — з усмішкою дівчина дивилася на Ніну.
— Я… я хочу її забрати… — від хвилювання у Ніни збилося дихання.
— Прямо так одразу?
— Так, вона відгукнулася. Ви кажете, що у таких бабусів майже немає шансів. Я хочу дати їй цей шанс.

— Ніна, я вас хочу попередити. Леді, вона хвора собачка, їй знадобиться догляд, якщо ви захочете продовжити її життя. А це час, сили і гроші.
— Я розумію. Я виростила двох прекрасних дітей. І думаю, що впораюся. Давайте дамо їй цей шанс, — Ніна була переконлива.
— Добре. Я підготую договір. І ще – ми ненав’язливо відстежуємо долю наших улюбленців. Розумієте, люди різні…
— Звісно. Все, що ви скажете. Фотографії, відеодзвінки, про всі відвідування лікарів я вам повідомлятиму.
Через пару годин Ніна увійшла в квартиру, тримаючи на руках загорнуту в рушник собачку. Вона опустила її на підлогу.

— Ну ось, Леді. Це твій новий дім. Давай вчитися разом, як нам тепер жити.
Ніна взяла кілька днів за рахунок відпустки і щільно зайнялася собакою. Ветеринари, обстеження, грумер, стрижка пазурів, видалення хворих зубів…
Леді виявилася дуже вихованою собачкою. Ніна для неї постелила пелюшки, щоб у разі потреби Леді могла справити свою потребу.
Виходити на вулицю Ніна намагалася рано вранці та пізно ввечері, максимально скоротивши зустрічі із сусідами. Вона хотіла, щоб Леді звикла до нових умов, і щоб ніщо її не лякало.

*****
— Мамо, що ти накоїла? Ти здорова? — дочка майже кричала в слухавку.
— Здорова. Дякую, що тебе це турбує.
— Мама, яка, до біса, собака з притулку?! Та ще й стара та хвора. Ти що, головою вдарилася? Хіба не могла зайнятися танцями?
— Доця, твоя мама — молода жінка. Мені всього п’ятдесят три роки. Я здорова, красива, самостійна. І не цьому я тебе вчила! — парирувала Ніна.

— Але, мамо…
— Давай без усіляких «але»… У тебе своє життя, твій брат Олексій теж далеко. Батько — так взагалі поміняв мене на майже школярку. Будь ласка, навчися поважати і приймати мої рішення.
Ніна вимкнула телефон, видихнула і пішла на кухню. Їй хотілося кави.
— Мамо, ну ти даєш! Я б навіть не здогадався! Ти просто молодець! Собака з притулку — це гідно поваги. А вистачить терпіння? — син підтримав, але його здивуванню не було межі.
— Леш, вас же я виростила. Змогла якось, — засміялася Ніна. — Зможу. У притулку обіцяли допомогти, якщо знадобиться.

Ніна не сказала ні сину, ні дочці, що під час нічних прогулянок з Леді вона познайомилася з тим самим чоловіком, який гуляв з великою собакою.
Що звати його Дмитро. Він у розлученні, дружина поїхала у нове життя у нову країну з новим чоловіком. А у нього з’явилася собака…
І вгадайте, звідки?
Так-так, Дмитро зустрів свого Абрека у притулку. Абрека туди забрали з відлову. Здорового породистого пса зловили, коли він носився у паніці по місту.
Спроби знайти старих господарів, незважаючи на клеймо, не увінчалися успіхом. І Дмитро став жити з Абреком, звикаючи до нових обставин…
*****
— Мамо, ми з Іркою приїдемо до тебе, можна? Я хочу вас познайомити якнайшвидше. Вона така класна. Шалена, як ти!
Ніна сміялася над словами сина.
— Приїжджайте, сину. Ми вас чекаємо.

А тридцять першого числа, коли у двері подзвонили, насторожилися одразу дві собаки — Дмитро з Абреком прийшли до Ніни і Леді в гості.
Син, побачивши таку компанію, зрадів:
— Мамо, я не буду чекати ночі, я тобі скажу відразу. Ось моя Ірка. Я її люблю, ти скоро станеш бабусею.
І ще – ми хочемо взяти собаку з притулку. Але спочатку, напевно, маленьку. Все ж таки дитина скоро народиться…
Цієї ночі у місті не було сумних вікон – вітання, музика, сміх наповнили місто та весь світ радістю.
І навіть у притулках не знайшли ще свою сім’ю собаки та кішки наповнювалися особливим відчуттям – очікуванням щастя.
Тож будьмо ж всі щасливі!

І вам, мої дорогі друзі, величезний привіт і вітання від мого славного малого Філа. Я сподіваюся, що він вже не пам’ятає, як жив у притулку.
Адже він насолоджується щастям і купається в нашій любові! Бажаю вам щастя!