З життя
Мамина смерть була довгою, важкою і некрасивою
Умирала мама довго, важко і некрасиво… Тільки її очі… Чим ближчою ставала неминучість, тим чорнішими вони були. Напередодні вони були оксамитово-непрозорими, невимовно розумними й усевидючими… Чи, можливо, просто шкіра на її обличчі ставала все білішою?
Якось у кінці літа я привіз її з дачі і, оскільки вже було пізно, залишився у неї на ніч. Серед ночі, дорогою в туалет, вона впала і зламала, як з’ясувалося пізніше, шийку стегна. Для старшої людини це майже вирок.
Далі все відбулося досить швидко: швидка — травматологія — операція і десять днів у лікарні.
Коли їхали до лікарні, я згадав, як ночував у своєї виховательки з дитячого садка Ганни Петрівни, коли ховали батька, що на своєму старенькому мотоциклі потрапив під вантажівку на нічному шосе. Мамі було двадцять вісім, мені три, і вона не хотіла травмувати мене новиною про смерть, тому на час похорону відвела мене з дому і сказала, що батько поїхав у відрядження… Заміж вона більше так і не вийшла, боялася, що новий чоловік не стане для мене справжнім батьком.
Коли її виписали з лікарні, довелося залишити роботу, щоб доглядати за нею: доглядальницю не могли собі дозволити, оскільки молодшому сину в той час купували квартиру.
Я переїхав до маминих однокімнатних апартаментів, де змінював на ній підгузки три-шість разів на день, мив та годував її. Вона не скаржилася. Ні на що. Терпіла. Тільки ойкувала по-дитячому, якщо не обережно перевертав її. А тоді шепотіла: «Нічого-нічого, все, сину, добре…»
Я навіть не знав раніше, що такий гидливий і слабкий. Вночі, коли лежав на дивані поруч з її ліжком, тихо плакав від відчаю. Напевно, було б красиво сказати, що це були сльози жалю до неї. Так, це правда, але тільки частково, бо себе було жаль ще більше.
Розраховувати на чиюсь допомогу не можна було: обидва сини зайняті на роботі і в своїх родинах, а дружина… Дружина сказала: «Ну, так адже вона тобі — мама, а мені — просто чужа жінка…»
В цей момент я згадав, чомусь, як вперше привів свою Таню додому, щоб познайомити з мамою. Вона була дуже привітна весь вечір. Коли ж я повернувся після проводження нареченої і запитально подивився на маму, вона трохи знизила плечима і сказала: «Не знаю, але щось не так… Однак тебе, сину, це ні до чого не зобов’язує. Адже ти одружуєшся з нею, а не я».
Все життя їхні стосунки з моєю дружиною були чудовими. Тепер же, як колись, дуже давно, ми з мамою знову були тільки вдвох, а вечорами, вже лягаючи і загасивши світло, довго розмовляли. І вона розповідала мені про бабусю і дідуся, про те, як німці прийшли в їхнє село, а вона зі старшою сестрою ховалася за парканом та підглядала за чужими ситими людьми, що грали на губних гармошках і постійно над чимось сміялися.
Розповідала про батька, якого я майже не пам’ятав. А може, і справді не пам’ятав… Тінь якась у пам’яті залишилася. Великий, з колючими щоками і противно пахучий тютюном чоловік бере мене на руки і цілує, цілує, цілує, коли приходить з роботи, і постійно повторює: «Синочку мій, син, син!».
А потім мамі ставало все гірше й гірше, і наші нічні розмови з нею поступово затихли. Мені все здавалося, що це тому, що я її погано, несмачно годую. І тому почав замовляти їжу з ресторану, яку привозили гарячою, ретельно упакованою. Коли я запитував у мами, чи смачно, вона понуро і байдужо кивала головою й казала: «Ти у мене за цей час справжнім кухарем став». До їжі ж майже не торкалася.
В останню ніч, яку мама провела вдома, вона чомусь згадала, як уперше в нашому місті з’явилися кулькові ручки, а я в той час навчався в третьому класі і тільки чув про них. Зате тато Лєни Пономарьової таку ручку звідкись їй привіз. Вона була настільки прекрасна, ця ручка, що я… Одним словом, увечері я з захопленням мамі вдома цю ручку показав. Дізнавшись, як вона у мене з’явилася, мама побила мене. Боляче. Прямо ременем. А потім взяла мене і ручку, і ми (втрьох: мама, я і ручка!) пішли до Пономарьових, щоб повернути скарб його законним власникам.
Я ледь пам’ятав цей епізод, а мама почала просити у мене вибачення за те, що побила, і намагалася виправдатися, кажучи, що дуже боялася, щоб я не став злодієм.
Я гладив свою маму по щоці і чомусь згорав від сорому перед нею, хоч злодієм і не став.
Коли вже під ранок їй стало зовсім погано, і її забирала швидка, вона на мить отямилася, вирвалася з передсмертного забуття, взяла мене за руку й сказала: «Господи, як же ти тут… без мене… залишишся… Молодий бо зовсім… дурний…»
Мама не дожила півтора місяці до свого вісімдесят дев’яти років. На наступний день після її смерті мені виповнилося шістдесят чотири…
How My Mother-in-Law Ended Up Homeless – The Story of Family Drama, Sibling Favouritism, and the Battle Over Who Deserves a Home
How My Mother-in-Law Ended Up Without a Home I am quite certain that it was never our duty to support...
“She’s Not Your Daughter—Are You Completely Blind? My Mother-in-Law’s Relentless Suspicion, Family Drama, and the Test That Changed Everything”
That’s not your daughter, are you completely blind? Id been seeing my future husband for less than a year when...
You’re Robbing My Son Blind—He Can’t Even Afford a Light Bulb! On Sunday morning, I was curled up on the sofa with a blanket while my husband drove over to his mother’s to “change some light bulbs.” But of course, the real reason for summoning her darling boy was something else entirely: “Son, have you forgotten it’s Igor’s birthday today?” My husband’s the generous type—his salary barely lasts a week. Thankfully, he still gives me cash for the bills and groceries, but the rest? He blows it all on new video games and whatever gadgets go with them. I don’t mind; better my man enjoys his hobbies than squanders his time (and money) in pubs or nightclubs. Besides, I once read that the first forty years of childhood are the hardest for any man. I’m not telling you this for sympathy, just so you understand why my husband always has empty pockets. I have no such problem—even manage to save. I often lend him money in emergencies, but when it’s for his mum, niece, or sister, I always say no. Naturally, I remembered Igor’s birthday. Last week, I bought his present myself. Before my husband set off, I handed it over and settled down to watch a film. I didn’t go—the mutual animosity between me and my in-laws made sure of that. They think I don’t love him, accuse me of being mean because I refuse to fund their expenses or mind my sister-in-law’s kids. Once, I watched them for an hour, but they picked them up half a day late, making me miss work—when I dared complain, his mum and sister called me shameless and rude. After that, any requests to babysit were met with a firm “no.” Didn’t bother me if my husband watched the kids—he enjoys their company. Not long after my husband left, he returned—with the whole family in tow, nieces and all. His mum barged in, coat still on, and declared: “We’ve decided that, for Igor’s birthday, he’ll get the tablet he wanted—two grand it cost. You owe me a thousand pounds for your share. Pay up.” I might have bought the lad a tablet—but nothing that expensive. Obviously, I refused to hand over any cash. That’s when my husband started guilt-tripping me for being stingy. I turned on the laptop and called Igor over. In five minutes, we picked and ordered a gadget he really wanted—job done. Thrilled, Igor dashed off to his mum, who’d been sulking in the hallway. My sister-in-law always had sticky fingers—nothing in our house was safe. My mother-in-law, meanwhile, ignored my thoughtful gesture and exploded with indignation: “No one asked for your help. You were meant to give money! You’re with my son, and he’s always skint, can’t even buy a lightbulb. Hand me a thousand pounds now—you know full well that money belongs to my boy!” She reached for my handbag on the nightstand. I glared at my husband and hissed, “You’ve got three minutes to get them out of here.” In less than three minutes, he’d grabbed his mother and chucked her and the lot of them out the door. So, yes, I’d rather my husband waste his wages on games than have his mother snatch every penny. At least he spends it on things that make him happy, not on those freeloaders. Sometimes, I genuinely think I’d have been better off marrying an orphan!
Youre robbing my son, he cant even afford a lightbulb. One Sunday morning, I was curled up under a blanket...
“I Don’t Want Any Other Daughter-in-Law—Do Whatever You Like!” said the Mother to Her Son Mark was finishing uni and thought it was the perfect time to marry his first love from sixth form, Maddie! Maddie wasn’t just pretty; she was smart and kind, writing her master’s dissertation at the time. The young couple planned to tie the knot as soon as she finished her degree. Mark decided to tell his mum about the wedding, but she wasn’t thrilled. His mother insisted he either marry Amanda from next door—or no one at all. Then she asked what mattered more: his career or love? Mark’s mum dreamed of her son becoming a true success story. Amanda was from a well-off family and had fancied Mark for ages, but he only had eyes for Maddie, whose family background wasn’t ideal. Maddie’s mum had a bad reputation… What would the neighbours say? “I don’t need any other daughter-in-law. Do as you wish!” his mum told him. Mark tried for ages to change his mum’s mind, but she wouldn’t budge. Finally, she said she’d disown him if he married Maddie. Mark lost his nerve. He kept seeing Maddie for six more months, but their relationship slowly fizzled out. Eventually, he married Amanda. She truly loved him, but there was no big wedding—Mark didn’t want Maddie to see any wedding photos. With Amanda’s wealthy background, he moved into her parents’ massive house, and they even helped his career. But true happiness never came. Mark didn’t want kids. When Amanda realised she couldn’t change his mind, she filed for divorce herself. By then, Mark was forty and Amanda thirty-eight. Amanda remarried, had a child and finally found real happiness. Mark always dreamed of marrying Maddie, tried to find her, but she seemed to have vanished. Then he learned Maddie was gone—after their break-up she’d married the first man she met, who turned out to be violent. He beat her to death. After that, Mark ended up living alone in his parents’ old flat, drinking himself to death, staring at Maddie’s photo and never forgiving his mother.
I wont accept anyone else as my daughter-in-law, do as you wish! declared his mother. Matthew was finishing university and...
An Unexpected Inheritance from an Ex-Husband or a Surprising Gift from the Mother-in-Law: How Elaine Ended Up Caring for Her Former Mother-in-Law and Uncovered a Legacy She Never Anticipated
Inheritance from the Ex-Husband or a Surprise from the Mother-in-Law As something of a parting gift from her alcoholic ex-husband,...
Raised by My Gran: Grateful for Her Care, but Her Love Came with Strings Attached
It was my grandmother who raised me. Of course, Im grateful to her, but in truth, her love had its...
“Two Weeks to Pack Up and Find Somewhere Else to Live: Daughters Offended After Mum Draws the Line”
“Two weeks to pack your things and find somewhere else to live.” The daughters were offended. Sarah lost her husband...
Twenty Years Later, I Recognise My Younger Self in the Boy On the Eve of His Wedding, Arthur Suspected Martha of Cheating—Even Though She Swore She Was Faithful, He Refused to Listen. Two Decades On, He Met Her Son—His Spitting Image… They Shared a Storybook Romance—Passionate, Extraordinary, and the Envy of All Around Them. Just as They Prepared for the Wedding That Never Happened, Martha Revealed She Was Pregnant. Instead of Joy, Arthur Accused Her of Infidelity, Insisting the Baby Couldn’t Be His. Devastated, Martha Gave Birth and Raised the Child Alone, Despite Pleas from Friends Who Saw Her Devotion. Arthur Offered Abortion, but She Refused—and Waited in Vain for His Apology. They Lived Separate Lives. Whenever Their Paths Crossed, Arthur Looked Away, Refusing to Recall the Past He’d Buried. Raising Her Son as a Single Mum Was a Struggle, but Martha Poured Her Heart into It, Working Multiple Jobs to Give Him a Good Life. Her Son, Chris, Became Her Pride and Protector, Earning a Degree, Serving in the Forces, and Finding Work. He Stopped Asking About His Father—He Understood Without Words. At Twenty, Chris Was the Image of Arthur—The Man Martha Had Loved So Deeply. One Day, Their Paths Crossed: Martha, Arthur, and Chris, All Together. Arthur Couldn’t Deny the Likeness and Was Stunned into Silence. Three Days Later, Arthur Came to Martha and Asked, “Can You Forgive Me?” “Long Ago…” Martha Whispered. And So, the Stories of ‘Daddy’ Came Alive—As Chris Met His Father for the First Time.
Twenty years later I see in this boy a spitting image of my younger self. The evening before the wedding,...