Мамина смерть була довгою, важкою і некрасивою

Умирала мама довго, важко і некрасиво… Тільки її очі… Чим ближчою ставала неминучість, тим чорнішими вони були. Напередодні вони були оксамитово-непрозорими, невимовно розумними й усевидючими… Чи, можливо, просто шкіра на її обличчі ставала все білішою?

Якось у кінці літа я привіз її з дачі і, оскільки вже було пізно, залишився у неї на ніч. Серед ночі, дорогою в туалет, вона впала і зламала, як з’ясувалося пізніше, шийку стегна. Для старшої людини це майже вирок.

Далі все відбулося досить швидко: швидка — травматологія — операція і десять днів у лікарні.

Коли їхали до лікарні, я згадав, як ночував у своєї виховательки з дитячого садка Ганни Петрівни, коли ховали батька, що на своєму старенькому мотоциклі потрапив під вантажівку на нічному шосе. Мамі було двадцять вісім, мені три, і вона не хотіла травмувати мене новиною про смерть, тому на час похорону відвела мене з дому і сказала, що батько поїхав у відрядження… Заміж вона більше так і не вийшла, боялася, що новий чоловік не стане для мене справжнім батьком.

Коли її виписали з лікарні, довелося залишити роботу, щоб доглядати за нею: доглядальницю не могли собі дозволити, оскільки молодшому сину в той час купували квартиру.

Я переїхав до маминих однокімнатних апартаментів, де змінював на ній підгузки три-шість разів на день, мив та годував її. Вона не скаржилася. Ні на що. Терпіла. Тільки ойкувала по-дитячому, якщо не обережно перевертав її. А тоді шепотіла: «Нічого-нічого, все, сину, добре…»

Я навіть не знав раніше, що такий гидливий і слабкий. Вночі, коли лежав на дивані поруч з її ліжком, тихо плакав від відчаю. Напевно, було б красиво сказати, що це були сльози жалю до неї. Так, це правда, але тільки частково, бо себе було жаль ще більше.

Розраховувати на чиюсь допомогу не можна було: обидва сини зайняті на роботі і в своїх родинах, а дружина… Дружина сказала: «Ну, так адже вона тобі — мама, а мені — просто чужа жінка…»

В цей момент я згадав, чомусь, як вперше привів свою Таню додому, щоб познайомити з мамою. Вона була дуже привітна весь вечір. Коли ж я повернувся після проводження нареченої і запитально подивився на маму, вона трохи знизила плечима і сказала: «Не знаю, але щось не так… Однак тебе, сину, це ні до чого не зобов’язує. Адже ти одружуєшся з нею, а не я».

Все життя їхні стосунки з моєю дружиною були чудовими. Тепер же, як колись, дуже давно, ми з мамою знову були тільки вдвох, а вечорами, вже лягаючи і загасивши світло, довго розмовляли. І вона розповідала мені про бабусю і дідуся, про те, як німці прийшли в їхнє село, а вона зі старшою сестрою ховалася за парканом та підглядала за чужими ситими людьми, що грали на губних гармошках і постійно над чимось сміялися.

Розповідала про батька, якого я майже не пам’ятав. А може, і справді не пам’ятав… Тінь якась у пам’яті залишилася. Великий, з колючими щоками і противно пахучий тютюном чоловік бере мене на руки і цілує, цілує, цілує, коли приходить з роботи, і постійно повторює: «Синочку мій, син, син!».

А потім мамі ставало все гірше й гірше, і наші нічні розмови з нею поступово затихли. Мені все здавалося, що це тому, що я її погано, несмачно годую. І тому почав замовляти їжу з ресторану, яку привозили гарячою, ретельно упакованою. Коли я запитував у мами, чи смачно, вона понуро і байдужо кивала головою й казала: «Ти у мене за цей час справжнім кухарем став». До їжі ж майже не торкалася.

В останню ніч, яку мама провела вдома, вона чомусь згадала, як уперше в нашому місті з’явилися кулькові ручки, а я в той час навчався в третьому класі і тільки чув про них. Зате тато Лєни Пономарьової таку ручку звідкись їй привіз. Вона була настільки прекрасна, ця ручка, що я… Одним словом, увечері я з захопленням мамі вдома цю ручку показав. Дізнавшись, як вона у мене з’явилася, мама побила мене. Боляче. Прямо ременем. А потім взяла мене і ручку, і ми (втрьох: мама, я і ручка!) пішли до Пономарьових, щоб повернути скарб його законним власникам.

Я ледь пам’ятав цей епізод, а мама почала просити у мене вибачення за те, що побила, і намагалася виправдатися, кажучи, що дуже боялася, щоб я не став злодієм.

Я гладив свою маму по щоці і чомусь згорав від сорому перед нею, хоч злодієм і не став.

Коли вже під ранок їй стало зовсім погано, і її забирала швидка, вона на мить отямилася, вирвалася з передсмертного забуття, взяла мене за руку й сказала: «Господи, як же ти тут… без мене… залишишся… Молодий бо зовсім… дурний…»

Мама не дожила півтора місяці до свого вісімдесят дев’яти років. На наступний день після її смерті мені виповнилося шістдесят чотири…