З життя
Материнська гордість: донька здобула місце в міському технікумі
Соломія Миколаївна пишалася тим, що її донька змогла вступити до технікуму у місті. І не важливо, що для цього довелося продати корову. Головне – зробити все можливе, щоб майбутнє доньки було кращим за її нелегку молодість, проведену в безпросвітній сільській праці.
Ілонка хоча й навчалась якось-не-якось і вступила на саме просте відділення, куди набирали всіх підряд, аби заповнити групу, але це не так важливо. Важливіше, що її донька обов’язково виб’ється в люди, стане шанованою особою, знайде міського хлопця і створить успішну сім’ю.
Соломія вірила, що життя її доньки буде не таким, як у неї. Ілонка точно уникне материнської долі й не стане дружиною п’яниці, втрачаючи своє життя.
Спочатку мати щотижня приїжджала в місто з сумками, привозячи улюбленій дитині домашні смаколики. Пізніше Ілона пояснила, що усі над нею сміються і не слід їй привозити харчі, краще грошей давати. Це ж місто, а не село, тут прийнято інакше харчуватись.
Мати погодилась і перестала навідуватись, домовившись із донькою, що та інколи буде приїжджати у рідне село. Ілонка відвідувала його переважно раз на місяць, щоб попросити грошей, повертаючись того ж дня, не бажаючи залишатися.
Петро з’явився ніби з нізвідки. Дівчина разом із подругами прогулювалась вечірнім містом та сіла на велику лавку у парку. До них підійшла компанія хлопців, стурбована таким зібранням дівчат.
Заводієм у них був Льошка. Він постійно сипав жартами, забавляючи дівчат і привертаючи їх увагу. Петро зацікавив Ілону своєю стриманістю: він стояв осторонь, роблячи вигляд, що рослий і досвідчений. Руки тримав у кишенях, демонструючи дорослу незалежність.
У компанії дівчат було модно мати хлопця, тому Ілонка, щоб не відставати від інших, підійшла до Петра, вважаючи його найлегшою здобиччю.
В його очах ще не було того дорослого досвіду Льоші, хоч він і навчився курити та ходити широким кроком. Молоді люди почали вечорами прогулюватись, виглядаючи як закохана пара.
Насправді ж це була мовчазна угода між двома майже дорослими. Петро також хотів похвалитись серед друзів-однолітків, що має дівчину. Йому теж хотілося розповідати, як Алексій, про те, як набридли зустрічі з Ілоною, і на вечірках обмірковувати, як же її залишити заради іншої дівчини.
Кожен із них прагнув бути крутим, веселим хлопцем, на якого чекає успішна і стрімка кар’єра на керівній посаді. Вони відкладали свої мрії про майбутнє, уявляючи себе директорами заводів чи шахт. І завжди у цих мріях фігурувало багато жінок, які самі їх оточують.
У пари Ілони і Петра сталася несподівана проблема, що зруйнувала їхні стосунки. Ігри у доросле життя несподівано переросли в серйозну проблему.
Ілонка зрозуміла, що вагітна, коли було вже запізно для аборту. У круговерті щоденних веселощів та вечірок вона не помітила перших ознак такого стану, або взагалі їх не знала.
Ніяка дитина не входила в її плани. Поява дитини означала б, що від міського життя доведеться відмовитися, повернутись до матері і жити нудним сільським життям, поховавши свою веселу молодість.
Петро тут же зник. Він подивився на неї здивовано, почувши фразу, яку, можливо, до кінця і не зрозумів. Це точно була не його проблема, адже дитина не в його тілі, а значить, йому не потрібно приймати рішення. Важливо просто зникнути, перестати зустрічатися з Ілоною.
Ілонка продовжувала раз на місяць приїжджати до матері у село. Її струнке тіло не видавало жодного натяку на майбутнє поповнення, до того ж, вона звикла носити вільний одяг, щоб остаточно заплутати матір.
Син народився здоровим. Їй, молодій дівчині, приносили малюка і клали поруч, а вона відверталася. Яких тільки спеціалістів не залучали, навіть завідувач відділення підходив до Ілони, сідаючи на край її ліжка і по-батьківськи дивлячись на це нерозумне дитя.
Яких би аргументів він не наводив, Ілона відмовлялась брати дитину на руки, а змусити дорослу жінку за законом було неможливо. Одного разу Ілона підійшла до медсестри ввечері і тихо запитала, як можна відмовитися від сина?
Медсестра зітхнула, видно, вже очікувала такого рішення молодої дівчини, але спробувала її переконати, кажучи, що одного дня може бути пізно, і вона не зможе повернути чи побачити дитину.
‒ Він мені не потрібен, – тихо сказала Ілона і написала відмову за день до виписки.
Так Соломія Миколаївна ніколи і не дізналася про існування внука, цю таємницю Ілонка зберігала все життя, нікому в цьому не зізнаючись. Щоб не мучити себе докорами совісті, вона знайшла виправдання, зробивши себе ні в чому не винною. Ілона говорила собі, що вона ще зовсім молода, їй лише 18 і виховувати дитину не змогла б.
Минуло десять років, але думки про сина чомусь так і не полишали її. Як би вона не намагалася забутись, вживаючи алкоголь або заводячи нового кавалера, проте син, який лежав поруч на тому ліжку в пологовому будинку, залишився в пам’яті назавжди, не бажаючи зникати і забуватись.
Одного разу Ілона навіть зробила спробу знайти дитину. Тоді вона в черговий раз влаштувалася на хлібозавод, вирішивши кардинально змінити своє життя. Їй дали кімнату в гуртожитку, а далі навіть пообіцяли виділити квартиру, як тільки у неї з’явиться дитина.
Тоді Ілона згадала, що вона ж таки є у неї – народжений і десь виховуваний син, якого потрібно просто знайти. Уявивши просту картинку, як вона приходить у кабінет і на її першу вимогу їй приводять дитину, Ілона рішуче відкрила двері будівлі дитячого будинку.
Її чекало розчарування. Хлопчика усиновили ще в трьохмісячному віці. Директорка не затримувалась з Ілоною, пояснила про таємницю усиновлення і випровадила з кабінету, зачинивши за нею двері.
На цьому всі спроби виправити ту помилку закінчилися, але от думки про сина з голови не зникли. Чоловіки в житті Ілони змінювались один за одним. Хтось не хотів залишатися з нею, інші ж не підходили самій жінці з певних причин.
Деякі представники сильної статі пропонували їй руку і серце, бажаючи завести спільну дитину, на що вона завжди відмовляла. Ілона не бачила себе матір’ю, не розуміла, навіщо їй це потрібно, і всяко уникала такої ситуації. До матері в село вона взагалі перестала їздити, не даючи зрозуміти, як там справи. Вона зневажала життя своєї матері, яка одного разу поховала себе поруч із п’яницею. Скільки та носилася з ним, як з дитиною, забуваючи про все, піднімала валяючогося біля магазину, біля воріт дому чи тягнула його п’яним на санях з гостей.
З дитинства вона ненавиділа батька, кажучи собі, що точно за такого не вийде заміж. Проте доля звела її саме з таким чоловіком.
Після втрачених надій в кабінеті директора дитячого будинку Ілона вийшла заміж за Гриця. В того була власна квартира, якою він не переставав хизуватися, вимагаючи особливої вдячності від дружини.
Він неустанно повторював, що йому завод дав житло не просто так, а за певні заслуги. При цьому Гриць у старій, забрудненій майці бив себе кулаком в груди, роблячи своє обличчя серйозним і загрозливим.
Молодість пройшла у мріях і бажаннях мати щасливе майбутнє, яке так і не настигло Ілону. Того вечора Гриця відвезли в лікарню. Після останнього запою й спроби з нього вийти, його серце не витримало, чому не могли допомогти прості таблетки.
Вдома вона залишилася одна. Дивилась у вікно, плакала, жаліючи більше не того, хто зараз боровся в реанімації за своє життя, а себе. Їй здавалося, що вона все-таки заслуговує іншого, щасливого життя, яке так і не побачила.
Ілона була впевнена, що доля до неї несправедлива. Це вона давала їй не тих чоловіків, влаштовувала чвари на роботі і змушувала звільнитися, не давала можливості мати власне житло, терплячи цього давно пропитого чоловіка.
У двері постукали. Ілона не стала запитувати, хто там, бо кілька разів заходила сусідка, цікавлячись станом Гриця, роблячи вигляд, що дуже переймається.
Стара, облицьована поролоном і шкірою двері скрипнула. За нею стояв хлопець років 25.
‒ Що вам потрібно? Ви з лікарні? Він помер? – Ілона була впевнена, що їй у такий пізній час прийшли повідомити про смерть чоловіка.
‒ Я не знаю, про кого ви говорите, – хлопець подивився на жінку дивно. Намагався розгледіти в ній якісь особливі риси. Трохи примружився, чіпляючись поглядом за її зморшки, намагаючись розпізнати колір очей.
‒ Ви що? Що хотіли? – вона вимагала пояснення від цього дивного хлопця.
‒ Илона Миколаївна, це ви?
– Ну так, і що? Це моє дівоче прізвище, ‒ вона нетерпляче то відпускала ручку дверей, то знову за неї хапалася.
– Мене звати Єгор, я народився 24 лютого 1998 року, ‒ на цьому він замовк.
Ілона відступила від дверей, пустивши хлопця всередину, але не могла заговорити. Її язик неначе занімів. Зовсім не готова до появи сина в своєму житті, вона просто не знала, що йому сказати. Та й навіщо він прийшов? Багатства в неї нема, що йому потрібно?
– Зачем, ‒ Ілона намагалася заговорити, але виходило погано, вона заїкалась, а голос її був зовсім тихий, – зачем ви пришли? Вам деньги нужны? У меня ничего нет.
‒ У мene все есть, Илона Миколаївна, я працюю, зарплата гарна. Квартира ось недавно куплена, під вікном машина стоїть моя, ‒ не роззуваючись, Єгор зайшов на кухню, показуючи свою машину біля під’їзду, – у мене дружина, двоє діток. Але я завжди мріяв побачити жінку, яка мене народила. Не знаю навіщо мені це, просто побачити.
– Подивився?
‒ Так, – він зітхнув, оглядаючи старі, обшарпані шпалери, що місцями оголювали голі стіни, потертого серванта, покривленого на стіні, та кілька стопок на брудному столі, – дякую.
‒ За що? – очікуючи слова осуду, ненависті, злості з боку хлопця, вона не була готова до вдячності.
‒ Дякую, що залишили мене тоді в пологовому. Правильне рішення. Мої батьки живуть інакше, вони вкладали в мене стільки часу, сил, любові, скільки, можливо, у вас не було. Я дізнався, що не рідний батькам лише в 18. Це було важко, ви б бачили моїх батьків, вони чудові люди. Довго я розмірковував, а потім вирішив вас знайти, щоб покінчити з цими думками. Я не міг зрозуміти, чому мати може залишити дитину? Моя б мати ніколи б не відмовилася, вона завжди на моєму боці. А вас хотілось побачити. Рад, що заїхав.
Єгор повернувся і направився до виходу. Ілона намагалася щось сказати, затинаючись, але він не звертав уваги. Лише підійшовши до дверей, він зупинився, щоб сказати останню фразу.
– Дякую, що народили мене, і велике спасибі, що тоді залишили в пологовому. Я зміг зустрітися зі своїми батьками.
Єгор пішов, залишивши Ілону в нерозумінні.
Лише вночі до неї дійшло все, що відбувалося, і вона заридала, але знову їй було жалко себе, а не сина…
For about a year, my son had been living with Kate, but we’d never met her parents – it struck me as odd, so I decided to investigate I’ve always tried to raise my son to respect women first and foremost – his grandmother, his mother, his wife, his daughter. In my opinion, that’s the greatest quality a man can have: respect for women. My husband and I gave our son a wonderful upbringing and education and made sure he had everything he needed to get through life with ease. We didn’t want to help him with anything else, but we still bought him a two-bedroom flat. He did work to support himself, but he couldn’t quite afford a place of his own. We didn’t give him the flat right away, in fact, we didn’t even tell him we’d bought it. And why? Because our son was living with his girlfriend – that’s why. For about a year, he’d been living with Kate, but we’d never met her parents and I always found that strange. Later, I discovered that Kate’s mum used to be a neighbour of one of my friends. She told me something that really unsettled me. It turned out, Kate’s mother threw her husband out when he started earning less, but the real madness started after… She began seeing a married – but wealthy – man. Kate’s grandmother, just like her daughter, also had a relationship with a married man. She would even force both her daughter and granddaughter to trek out to his country house to help on his farm. Because of this, my son already found himself tangled up in his future mother-in-law’s affairs. But what concerns me most is that Kate’s mother and grandmother are turning her against her father. It’s clear the girl cares for her dad, but these two women have put her relationship with him in jeopardy. And to top it all off, Kate has decided to drop out of university. She believes it’s a man’s job to look after the family. I agree to some extent, and I raised my son for that, but heaven forbid they face any real life problems. What sort of safety net will there be if something goes wrong? How would she support her husband if that happened? By the way, I’ve put the flat back in my own name, because I know I’ve raised a bit of a soft touch, as we say. Yes, property bought before marriage isn’t divided after a divorce, but Kate is such a clever woman, she could very well send my “gentleman” packing with nothing but his socks.
So, listen, for about a year now my sons been living with this girl, Emily, but wed never met her...
– Needless to Say, This Is All My Fault! – My Boyfriend’s Sister Sobs. – I Never Imagined Something Like This Could Happen! And Now I Have No Idea What to Do Next. I Don’t Even Know How to Handle This Without Losing Face. My Boyfriend’s Sister Got Married a Few Years Ago. After the Wedding, It Was Decided the Newlyweds Would Live with the Husband’s Mother. His Parents Have a Spacious Three-Bedroom Flat and Only One Son. – I’ll Keep One Room, and the Rest Is Yours! – Promised the Mother-in-Law. – We’re All Well-Mannered People, So I’m Sure We’ll Get Along Just Fine. – We Can Always Move Out! – The Husband Assured His Wife. – I Don’t See Anything Wrong in Trying to Live with My Mum. If It Doesn’t Work, We Can Always Get Our Own Place…. That’s Exactly What Happened. As It Turned Out, Living Together Was Quite the Challenge. Both Daughter-in-Law and Mother-in-Law Tried, but Things Got Worse Each Day. Resentments Built Up and Arguments Became More Frequent. – You Said If We Couldn’t Get Along, We’d Move Out! – Cried the Wife. – Well, Haven’t We Managed So Far? – His Mother Smiled Condescendingly. – These Are Little Things, and It’s Not Worth Packing Up and Leaving Over Them. Exactly a Year After the Wedding, His Wife Became Pregnant and Gave Birth to a Healthy Son. The Arrival of the Grandchild Coincided with the Mother-in-Law Quitting Her Old Job and Struggling to Find New Work, as Employers Hesitated to Hire Someone Approaching Retirement. The Daughter-in-Law and Mother-in-Law Had to Spend All Day Together, Neither Having Anywhere Else to Go, and Tensions at Home Only Grew. Her Husband Simply Shrugged and Listened to Their Complaints, as He Was the Sole Breadwinner. – We Can’t Just Leave Mum Right Now—She Has No Income. I Can’t Leave Her on Her Own, and I Can’t Afford to Support Her and Rent a Flat for Us. Once She Finds Something, We’ll Move Out! But the Young Woman’s Patience Wore Thin. She Packed Up Her Things, and Her Son’s, and Moved Back in with Her Own Mum. She Told Her Husband She’d Never Set Foot in His Mother’s House Again, and If He Cared About Family, He’d Have to Sort Something Out. She Was Sure Her Beloved Would Try Everything to Bring Them Back Together. But She’d Judged Wrong. It’s Been Over Three Months Since She Moved Out, and Her Husband Hasn’t Tried to Win Her Back. He Still Lives with His Mum, Talks to His Wife and Child on Video after Work, and Visits Them on Weekends at His Mother-in-Law’s House. He Gets the Care and Attention of Two Women at Once; the Parent Gets Sympathy for Her Son, Left with an Angry Wife, and Doesn’t Have to Deal with the Child at All. The Husband Has It Made! And the Mother-in-Law Hasn’t Really Lost Anything, Either! The Young Woman Is Far from Happy with This Situation. She Loves Her Husband Very Much, Though She Knows He’s Not Doing the Right Thing. – What Did You Expect When You Left? – He Asks. – You Can Always Come Back If You Want. It’s Unlikely the Wife Plans to Leave Her Own Mum or Rent a Flat. The Woman, Now on Maternity Leave, Just Can’t Afford It. Is This Really the End of the Family? Do You Think She Still Has Any Chance of Going Back to Her Mother-in-Law’s House Without Losing Her Dignity?
Needless to say, this is all my fault! my mates sister sobbed. I could never have imagined things would turn...
“Mum, he wants me to do this for him… He says all good wives can do it… Does that mean I’m not good? Please teach me… If everyone else can, surely I should be able to as well…” I’m Still Amazed My Niece Found a Husband—Perhaps Just Because of Her Mum When Alina was a child, my sister refused to send her to nursery school; as a teenager, she wasn’t allowed out, she spent all her time at home—she became a bit of a recluse. When Alina was at university in our town, her mother made sure she always came home before 6pm. At 20, her mum would phone at half seven, shouting if she wasn’t home yet. It was absurd, just nonsense. Alina met her future husband in her second year at university; they studied together in the library, he was two years older, shared his notes with her, helped her out—a friendship that blossomed into love and eventually into dating. That’s when my niece began defiantly breaking her mother’s rules. The niece eventually married and her mother finally allowed her to start a new life of her own. Now let me tell you a recent story. I was at my sister’s house when Alina called, her voice breaking between tears and giggles so much we could barely understand her: “Mum, he wants me to do this for him… He says all good wives can do it… Does that mean I’m not a good wife? Please teach me… If everyone else can, surely I should be able to as well…” At that moment, my sister’s expression changed instantly; she told her daughter to calm down and asked what exactly all good wives are supposed to be able to do. “Make soup, Mum,” she said, and we burst out laughing. “Don’t laugh at me! You never taught me how, I’ve looked up recipes online but they never taste right!” So, my sister and I quickly taught her, step by step, how to make soup, giggling at each other all the while. That evening, my niece called to thank us—her husband had complimented her, saying it was delicious. And, best of all, according to her, she’s now a proper wife!
Honestly, Im still a bit staggered that my niece actually found herself a bloke, especially considering the way her mum...
People Adopt Children from Orphanages, So I Chose to Bring My Grandmother Home from Her Care Facility—Despite All My Friends and Neighbours Disagreeing and Saying Times Are Tough, I Knew in My Heart It Was the Right Thing to Do
There was a time, not so long ago yet distant enough for it to feel like another life, when people...
Recently, I Visited My Daughter-in-Law and Was Shocked to Find a Cleaner Hired for the House—Despite Always Telling My Son His Wife’s Finances Didn’t Matter, I Can’t Understand How They Afford a Housekeeper with Their Modest Means, Especially Since My Husband and I Bought and Renovated Their Home and Still Help Them Out—When I Found Out My Daughter-in-Law Became a ‘Blogger’ During Maternity Leave and Hired Help, I Felt Betrayed and Insisted If Anyone Should Be Paid to Clean, It Should Be Me—But My Son Sees Nothing Wrong—Am I in the Wrong for Feeling Upset?
The other day, I popped round to visit my daughter-in-law, only to find a complete stranger bustling about doing the...
To Remain Human: A December Evening at Bristol Coach Station and the Unexpected Power of Simple Kindness
Remaining Human Mid-December in the city of Nottingham is raw and blustery. A sprinkling of slushy snow only half-shields the...
“Don’t You Dare Touch My Mother’s Things,” Said My Husband — “Those Clothes Belong to My Mum. Why Did You Pack Them Away?” My Husband’s Voice Was Strange, Almost Unfamiliar “We’re throwing them out. Why keep them, Steve? They take up half the wardrobe, and I need space for winter blankets and spare pillows—everything’s scattered everywhere,” I replied, continuing to briskly remove modest blouses, skirts, and light dresses that belonged to my late mother-in-law. Valentina always hung her clothes so neatly, and she managed to pass that habit on to her son. Unlike me—with my usual wardrobe chaos and desperate morning hunts for something presentable, ending up ironing crumpled tops that looked like they’d been chewed up and spat out by a cow. It had only been three weeks since Steve said a final goodbye to his mother. She needed treatment—mostly palliative—and peace and quiet. The cancer was merciless in its speed. So she came to stay with us, fading away within the month. Now, coming home after work, Steve saw her things strewn mid-corridor like worthless junk and just froze. Was this it? Is that all his mother deserved—tossed out and so quickly forgotten? “Why are you looking at me like I’m some enemy of the people?” I retorted, stepping aside. “Do not touch these things.” His words came through gritted teeth, his face darkening dangerously; he briefly lost sensation in his hands and feet as anger rushed to his head. “For goodness’ sake, they’re just old clothes!” I shot back, my patience thin. “What do you want, a museum? She isn’t here anymore, Steve. You have to accept that. Maybe if you’d cared for her this much when she was alive, maybe visited more, you’d have known how ill she really was!” Those words hit him, hard. “Leave, before I do something I regret,” Steve managed, his breathing ragged. I snorted. “Fine. Suit yourself.” Anyone who disagreed with me must be crazy—or so I’d decided. Steve didn’t even take off his shoes as he headed for the hallway cupboard, flinging open the very top doors and hauling down one of our old checkered bags from the move—there were about seven of them. He packed all of Valentina’s belongings inside—not just stuffing, but folding each one carefully. Her jacket and a bag of shoes went on top. Our three-year-old son whirled around his father, “helping” by throwing his toy tractor into the bag. Steve hunted out a key from a drawer and pocketed it. “Daddy, where are you going?” He managed a tight smile. “I’ll be back soon, mate. Go find Mummy.” “Wait!” I called. “Are you leaving? Where are you going? What about dinner?” “No need, I’ve lost my appetite for your attitude towards my mother.” “Oh come on, are you really upset over nothing? Where do you think you’re going this late?” Not looking back, Steve left with the bag. He drove around the ring road, letting the roar of tyres drown his thoughts—work, holidays, even his favourite Facebook jokes—everything faded away except the heavy ache of loss and the accusation that maybe he’d failed his mum when she needed him most. She’d never wanted to bother him, never wanted to be a burden, and he’d started calling less, visiting less, always busy, always something else to do. Halfway there, he stopped at a roadside café, grabbed a quick bite, and drove the remaining three hours in silence. He barely noticed the sunset, just the faint memory of his childhood home drawing nearer. He arrived late, fumbled at the garden gate with his phone torch, ignoring five missed calls from me. The scent of fading bird-cherry blossom hung thick in the dark. Inside, Valentina’s old slippers waited in the porch, her house shoes by the inner door—blue and worn, with little red bunnies, a present from Steve years ago. He stood, staring, and finally entered his mother’s world for one last time. Everything was just as she’d left it—neat, a little damp-smelling, the furniture faded. Her makeup and comb, a packet of pasta marked ‘basic price’, the newer settee and telly he’d bought her, and in her room the bed piled with pillows. Steve sank onto the edge. He remembered sharing the room with his late brother, the old table by the window, now replaced with Valentina’s cherished sewing machine; her wardrobe now holding her lifetime’s treasures. The house was silent. Steve pressed his face into his knees, shook, and sobbed—he’d never found the right words to thank her; he’d sat dumb as she squeezed his hand, thousands of things left unsaid. He wished he could thank her for his safe childhood, her sacrifices, the sense of home you could always come back to, where mistakes didn’t matter and love was unconditional. But nothing he could say now felt real—our modern world, he thought, was quick with sarcasm, but never had the words for gratitude or grief. He left everything just as it was and finally slept, waking at seven as always. The morning was cool and fresh, the birch trees glowing outside the old garden fence. Steve carried the bag of his mother’s things upstairs and put everything back in its place with gentle care. He called work: “Family emergency, I’ll be back tomorrow.” He even sent me a text—apologising for his temper. After picking early tulips, daffodils and lilies of the valley, he made three small bouquets—one for each of his loved ones at the cemetery. Stopping at the shop, the old shopkeeper fussed over him, offering cheese; Steve bought some, just as his mum once did. At the grave, Steve shared breakfast—with his father, his brother, and his mum—laying out chocolate and cheese in silent tribute. He spoke to them in his mind, remembered childhood mischief with his brother, early morning fishing trips with his dad, his mum’s echoing call for dinner that he’d once found so embarrassing. He stroked the fresh earth of his mum’s grave. “Mum, I’m sorry… It shouldn’t feel this empty without you. So much I wish I’d said. You were the best parents anyone could ask for. Thank you—for everything. We’re selfish, me and Olya; you were never like that. Thank you, Vasya, too, little brother.” It was time to go. On the way, Steve met old Serge, drunk as ever, declaring it World Turtle Day. Steve looked at him, weary. “Look after your mother, mate. She’s gold, and she won’t be around forever.” And so, with that, Steve walked on—leaving his friend in the dust, and carrying his mother’s memory home.
Dont you dare touch my mothers things, said her husband. These clothes belong to my mum. Why have you packed...
Marrying a Disabled Man: A Story Thank you so much for your support, your likes, thoughtful feedback on my stories, for subscribing, and my sincerest gratitude for all donations from me and my five beloved cats. Please, if you enjoyed the story, share it on social media – authors appreciate it more than you’d think!
Marrying Outside the Lines Thank you all for your support, kind comments, and for following my stories. A special heartfelt...