Материнська гордість: донька здобула місце в міському технікумі

Соломія Миколаївна пишалася тим, що її донька змогла вступити до технікуму у місті. І не важливо, що для цього довелося продати корову. Головне – зробити все можливе, щоб майбутнє доньки було кращим за її нелегку молодість, проведену в безпросвітній сільській праці.

Ілонка хоча й навчалась якось-не-якось і вступила на саме просте відділення, куди набирали всіх підряд, аби заповнити групу, але це не так важливо. Важливіше, що її донька обов’язково виб’ється в люди, стане шанованою особою, знайде міського хлопця і створить успішну сім’ю.

Соломія вірила, що життя її доньки буде не таким, як у неї. Ілонка точно уникне материнської долі й не стане дружиною п’яниці, втрачаючи своє життя.

Спочатку мати щотижня приїжджала в місто з сумками, привозячи улюбленій дитині домашні смаколики. Пізніше Ілона пояснила, що усі над нею сміються і не слід їй привозити харчі, краще грошей давати. Це ж місто, а не село, тут прийнято інакше харчуватись.

Мати погодилась і перестала навідуватись, домовившись із донькою, що та інколи буде приїжджати у рідне село. Ілонка відвідувала його переважно раз на місяць, щоб попросити грошей, повертаючись того ж дня, не бажаючи залишатися.

Петро з’явився ніби з нізвідки. Дівчина разом із подругами прогулювалась вечірнім містом та сіла на велику лавку у парку. До них підійшла компанія хлопців, стурбована таким зібранням дівчат.

Заводієм у них був Льошка. Він постійно сипав жартами, забавляючи дівчат і привертаючи їх увагу. Петро зацікавив Ілону своєю стриманістю: він стояв осторонь, роблячи вигляд, що рослий і досвідчений. Руки тримав у кишенях, демонструючи дорослу незалежність.

У компанії дівчат було модно мати хлопця, тому Ілонка, щоб не відставати від інших, підійшла до Петра, вважаючи його найлегшою здобиччю.

В його очах ще не було того дорослого досвіду Льоші, хоч він і навчився курити та ходити широким кроком. Молоді люди почали вечорами прогулюватись, виглядаючи як закохана пара.

Насправді ж це була мовчазна угода між двома майже дорослими. Петро також хотів похвалитись серед друзів-однолітків, що має дівчину. Йому теж хотілося розповідати, як Алексій, про те, як набридли зустрічі з Ілоною, і на вечірках обмірковувати, як же її залишити заради іншої дівчини.

Кожен із них прагнув бути крутим, веселим хлопцем, на якого чекає успішна і стрімка кар’єра на керівній посаді. Вони відкладали свої мрії про майбутнє, уявляючи себе директорами заводів чи шахт. І завжди у цих мріях фігурувало багато жінок, які самі їх оточують.

У пари Ілони і Петра сталася несподівана проблема, що зруйнувала їхні стосунки. Ігри у доросле життя несподівано переросли в серйозну проблему.

Ілонка зрозуміла, що вагітна, коли було вже запізно для аборту. У круговерті щоденних веселощів та вечірок вона не помітила перших ознак такого стану, або взагалі їх не знала.

Ніяка дитина не входила в її плани. Поява дитини означала б, що від міського життя доведеться відмовитися, повернутись до матері і жити нудним сільським життям, поховавши свою веселу молодість.

Петро тут же зник. Він подивився на неї здивовано, почувши фразу, яку, можливо, до кінця і не зрозумів. Це точно була не його проблема, адже дитина не в його тілі, а значить, йому не потрібно приймати рішення. Важливо просто зникнути, перестати зустрічатися з Ілоною.

Ілонка продовжувала раз на місяць приїжджати до матері у село. Її струнке тіло не видавало жодного натяку на майбутнє поповнення, до того ж, вона звикла носити вільний одяг, щоб остаточно заплутати матір.

Син народився здоровим. Їй, молодій дівчині, приносили малюка і клали поруч, а вона відверталася. Яких тільки спеціалістів не залучали, навіть завідувач відділення підходив до Ілони, сідаючи на край її ліжка і по-батьківськи дивлячись на це нерозумне дитя.

Яких би аргументів він не наводив, Ілона відмовлялась брати дитину на руки, а змусити дорослу жінку за законом було неможливо. Одного разу Ілона підійшла до медсестри ввечері і тихо запитала, як можна відмовитися від сина?

Медсестра зітхнула, видно, вже очікувала такого рішення молодої дівчини, але спробувала її переконати, кажучи, що одного дня може бути пізно, і вона не зможе повернути чи побачити дитину.

‒ Він мені не потрібен, – тихо сказала Ілона і написала відмову за день до виписки.

Так Соломія Миколаївна ніколи і не дізналася про існування внука, цю таємницю Ілонка зберігала все життя, нікому в цьому не зізнаючись. Щоб не мучити себе докорами совісті, вона знайшла виправдання, зробивши себе ні в чому не винною. Ілона говорила собі, що вона ще зовсім молода, їй лише 18 і виховувати дитину не змогла б.

Минуло десять років, але думки про сина чомусь так і не полишали її. Як би вона не намагалася забутись, вживаючи алкоголь або заводячи нового кавалера, проте син, який лежав поруч на тому ліжку в пологовому будинку, залишився в пам’яті назавжди, не бажаючи зникати і забуватись.

Одного разу Ілона навіть зробила спробу знайти дитину. Тоді вона в черговий раз влаштувалася на хлібозавод, вирішивши кардинально змінити своє життя. Їй дали кімнату в гуртожитку, а далі навіть пообіцяли виділити квартиру, як тільки у неї з’явиться дитина.

Тоді Ілона згадала, що вона ж таки є у неї – народжений і десь виховуваний син, якого потрібно просто знайти. Уявивши просту картинку, як вона приходить у кабінет і на її першу вимогу їй приводять дитину, Ілона рішуче відкрила двері будівлі дитячого будинку.

Її чекало розчарування. Хлопчика усиновили ще в трьохмісячному віці. Директорка не затримувалась з Ілоною, пояснила про таємницю усиновлення і випровадила з кабінету, зачинивши за нею двері.

На цьому всі спроби виправити ту помилку закінчилися, але от думки про сина з голови не зникли. Чоловіки в житті Ілони змінювались один за одним. Хтось не хотів залишатися з нею, інші ж не підходили самій жінці з певних причин.

Деякі представники сильної статі пропонували їй руку і серце, бажаючи завести спільну дитину, на що вона завжди відмовляла. Ілона не бачила себе матір’ю, не розуміла, навіщо їй це потрібно, і всяко уникала такої ситуації. До матері в село вона взагалі перестала їздити, не даючи зрозуміти, як там справи. Вона зневажала життя своєї матері, яка одного разу поховала себе поруч із п’яницею. Скільки та носилася з ним, як з дитиною, забуваючи про все, піднімала валяючогося біля магазину, біля воріт дому чи тягнула його п’яним на санях з гостей.

З дитинства вона ненавиділа батька, кажучи собі, що точно за такого не вийде заміж. Проте доля звела її саме з таким чоловіком.

Після втрачених надій в кабінеті директора дитячого будинку Ілона вийшла заміж за Гриця. В того була власна квартира, якою він не переставав хизуватися, вимагаючи особливої вдячності від дружини.

Він неустанно повторював, що йому завод дав житло не просто так, а за певні заслуги. При цьому Гриць у старій, забрудненій майці бив себе кулаком в груди, роблячи своє обличчя серйозним і загрозливим.

Молодість пройшла у мріях і бажаннях мати щасливе майбутнє, яке так і не настигло Ілону. Того вечора Гриця відвезли в лікарню. Після останнього запою й спроби з нього вийти, його серце не витримало, чому не могли допомогти прості таблетки.

Вдома вона залишилася одна. Дивилась у вікно, плакала, жаліючи більше не того, хто зараз боровся в реанімації за своє життя, а себе. Їй здавалося, що вона все-таки заслуговує іншого, щасливого життя, яке так і не побачила.

Ілона була впевнена, що доля до неї несправедлива. Це вона давала їй не тих чоловіків, влаштовувала чвари на роботі і змушувала звільнитися, не давала можливості мати власне житло, терплячи цього давно пропитого чоловіка.

У двері постукали. Ілона не стала запитувати, хто там, бо кілька разів заходила сусідка, цікавлячись станом Гриця, роблячи вигляд, що дуже переймається.

Стара, облицьована поролоном і шкірою двері скрипнула. За нею стояв хлопець років 25.

‒ Що вам потрібно? Ви з лікарні? Він помер? – Ілона була впевнена, що їй у такий пізній час прийшли повідомити про смерть чоловіка.

‒ Я не знаю, про кого ви говорите, – хлопець подивився на жінку дивно. Намагався розгледіти в ній якісь особливі риси. Трохи примружився, чіпляючись поглядом за її зморшки, намагаючись розпізнати колір очей.

‒ Ви що? Що хотіли? – вона вимагала пояснення від цього дивного хлопця.

‒ Илона Миколаївна, це ви?
– Ну так, і що? Це моє дівоче прізвище, ‒ вона нетерпляче то відпускала ручку дверей, то знову за неї хапалася.
– Мене звати Єгор, я народився 24 лютого 1998 року, ‒ на цьому він замовк.

Ілона відступила від дверей, пустивши хлопця всередину, але не могла заговорити. Її язик неначе занімів. Зовсім не готова до появи сина в своєму житті, вона просто не знала, що йому сказати. Та й навіщо він прийшов? Багатства в неї нема, що йому потрібно?

– Зачем, ‒ Ілона намагалася заговорити, але виходило погано, вона заїкалась, а голос її був зовсім тихий, – зачем ви пришли? Вам деньги нужны? У меня ничего нет.

‒ У мene все есть, Илона Миколаївна, я працюю, зарплата гарна. Квартира ось недавно куплена, під вікном машина стоїть моя, ‒ не роззуваючись, Єгор зайшов на кухню, показуючи свою машину біля під’їзду, – у мене дружина, двоє діток. Але я завжди мріяв побачити жінку, яка мене народила. Не знаю навіщо мені це, просто побачити.

– Подивився?

‒ Так, – він зітхнув, оглядаючи старі, обшарпані шпалери, що місцями оголювали голі стіни, потертого серванта, покривленого на стіні, та кілька стопок на брудному столі, – дякую.

‒ За що? – очікуючи слова осуду, ненависті, злості з боку хлопця, вона не була готова до вдячності.

‒ Дякую, що залишили мене тоді в пологовому. Правильне рішення. Мої батьки живуть інакше, вони вкладали в мене стільки часу, сил, любові, скільки, можливо, у вас не було. Я дізнався, що не рідний батькам лише в 18. Це було важко, ви б бачили моїх батьків, вони чудові люди. Довго я розмірковував, а потім вирішив вас знайти, щоб покінчити з цими думками. Я не міг зрозуміти, чому мати може залишити дитину? Моя б мати ніколи б не відмовилася, вона завжди на моєму боці. А вас хотілось побачити. Рад, що заїхав.

Єгор повернувся і направився до виходу. Ілона намагалася щось сказати, затинаючись, але він не звертав уваги. Лише підійшовши до дверей, він зупинився, щоб сказати останню фразу.

– Дякую, що народили мене, і велике спасибі, що тоді залишили в пологовому. Я зміг зустрітися зі своїми батьками.

Єгор пішов, залишивши Ілону в нерозумінні.

Лише вночі до неї дійшло все, що відбувалося, і вона заридала, але знову їй було жалко себе, а не сина…