З життя
Материнська гордість: донька здобула місце в міському технікумі
Соломія Миколаївна пишалася тим, що її донька змогла вступити до технікуму у місті. І не важливо, що для цього довелося продати корову. Головне – зробити все можливе, щоб майбутнє доньки було кращим за її нелегку молодість, проведену в безпросвітній сільській праці.
Ілонка хоча й навчалась якось-не-якось і вступила на саме просте відділення, куди набирали всіх підряд, аби заповнити групу, але це не так важливо. Важливіше, що її донька обов’язково виб’ється в люди, стане шанованою особою, знайде міського хлопця і створить успішну сім’ю.
Соломія вірила, що життя її доньки буде не таким, як у неї. Ілонка точно уникне материнської долі й не стане дружиною п’яниці, втрачаючи своє життя.
Спочатку мати щотижня приїжджала в місто з сумками, привозячи улюбленій дитині домашні смаколики. Пізніше Ілона пояснила, що усі над нею сміються і не слід їй привозити харчі, краще грошей давати. Це ж місто, а не село, тут прийнято інакше харчуватись.
Мати погодилась і перестала навідуватись, домовившись із донькою, що та інколи буде приїжджати у рідне село. Ілонка відвідувала його переважно раз на місяць, щоб попросити грошей, повертаючись того ж дня, не бажаючи залишатися.
Петро з’явився ніби з нізвідки. Дівчина разом із подругами прогулювалась вечірнім містом та сіла на велику лавку у парку. До них підійшла компанія хлопців, стурбована таким зібранням дівчат.
Заводієм у них був Льошка. Він постійно сипав жартами, забавляючи дівчат і привертаючи їх увагу. Петро зацікавив Ілону своєю стриманістю: він стояв осторонь, роблячи вигляд, що рослий і досвідчений. Руки тримав у кишенях, демонструючи дорослу незалежність.
У компанії дівчат було модно мати хлопця, тому Ілонка, щоб не відставати від інших, підійшла до Петра, вважаючи його найлегшою здобиччю.
В його очах ще не було того дорослого досвіду Льоші, хоч він і навчився курити та ходити широким кроком. Молоді люди почали вечорами прогулюватись, виглядаючи як закохана пара.
Насправді ж це була мовчазна угода між двома майже дорослими. Петро також хотів похвалитись серед друзів-однолітків, що має дівчину. Йому теж хотілося розповідати, як Алексій, про те, як набридли зустрічі з Ілоною, і на вечірках обмірковувати, як же її залишити заради іншої дівчини.
Кожен із них прагнув бути крутим, веселим хлопцем, на якого чекає успішна і стрімка кар’єра на керівній посаді. Вони відкладали свої мрії про майбутнє, уявляючи себе директорами заводів чи шахт. І завжди у цих мріях фігурувало багато жінок, які самі їх оточують.
У пари Ілони і Петра сталася несподівана проблема, що зруйнувала їхні стосунки. Ігри у доросле життя несподівано переросли в серйозну проблему.
Ілонка зрозуміла, що вагітна, коли було вже запізно для аборту. У круговерті щоденних веселощів та вечірок вона не помітила перших ознак такого стану, або взагалі їх не знала.
Ніяка дитина не входила в її плани. Поява дитини означала б, що від міського життя доведеться відмовитися, повернутись до матері і жити нудним сільським життям, поховавши свою веселу молодість.
Петро тут же зник. Він подивився на неї здивовано, почувши фразу, яку, можливо, до кінця і не зрозумів. Це точно була не його проблема, адже дитина не в його тілі, а значить, йому не потрібно приймати рішення. Важливо просто зникнути, перестати зустрічатися з Ілоною.
Ілонка продовжувала раз на місяць приїжджати до матері у село. Її струнке тіло не видавало жодного натяку на майбутнє поповнення, до того ж, вона звикла носити вільний одяг, щоб остаточно заплутати матір.
Син народився здоровим. Їй, молодій дівчині, приносили малюка і клали поруч, а вона відверталася. Яких тільки спеціалістів не залучали, навіть завідувач відділення підходив до Ілони, сідаючи на край її ліжка і по-батьківськи дивлячись на це нерозумне дитя.
Яких би аргументів він не наводив, Ілона відмовлялась брати дитину на руки, а змусити дорослу жінку за законом було неможливо. Одного разу Ілона підійшла до медсестри ввечері і тихо запитала, як можна відмовитися від сина?
Медсестра зітхнула, видно, вже очікувала такого рішення молодої дівчини, але спробувала її переконати, кажучи, що одного дня може бути пізно, і вона не зможе повернути чи побачити дитину.
‒ Він мені не потрібен, – тихо сказала Ілона і написала відмову за день до виписки.
Так Соломія Миколаївна ніколи і не дізналася про існування внука, цю таємницю Ілонка зберігала все життя, нікому в цьому не зізнаючись. Щоб не мучити себе докорами совісті, вона знайшла виправдання, зробивши себе ні в чому не винною. Ілона говорила собі, що вона ще зовсім молода, їй лише 18 і виховувати дитину не змогла б.
Минуло десять років, але думки про сина чомусь так і не полишали її. Як би вона не намагалася забутись, вживаючи алкоголь або заводячи нового кавалера, проте син, який лежав поруч на тому ліжку в пологовому будинку, залишився в пам’яті назавжди, не бажаючи зникати і забуватись.
Одного разу Ілона навіть зробила спробу знайти дитину. Тоді вона в черговий раз влаштувалася на хлібозавод, вирішивши кардинально змінити своє життя. Їй дали кімнату в гуртожитку, а далі навіть пообіцяли виділити квартиру, як тільки у неї з’явиться дитина.
Тоді Ілона згадала, що вона ж таки є у неї – народжений і десь виховуваний син, якого потрібно просто знайти. Уявивши просту картинку, як вона приходить у кабінет і на її першу вимогу їй приводять дитину, Ілона рішуче відкрила двері будівлі дитячого будинку.
Її чекало розчарування. Хлопчика усиновили ще в трьохмісячному віці. Директорка не затримувалась з Ілоною, пояснила про таємницю усиновлення і випровадила з кабінету, зачинивши за нею двері.
На цьому всі спроби виправити ту помилку закінчилися, але от думки про сина з голови не зникли. Чоловіки в житті Ілони змінювались один за одним. Хтось не хотів залишатися з нею, інші ж не підходили самій жінці з певних причин.
Деякі представники сильної статі пропонували їй руку і серце, бажаючи завести спільну дитину, на що вона завжди відмовляла. Ілона не бачила себе матір’ю, не розуміла, навіщо їй це потрібно, і всяко уникала такої ситуації. До матері в село вона взагалі перестала їздити, не даючи зрозуміти, як там справи. Вона зневажала життя своєї матері, яка одного разу поховала себе поруч із п’яницею. Скільки та носилася з ним, як з дитиною, забуваючи про все, піднімала валяючогося біля магазину, біля воріт дому чи тягнула його п’яним на санях з гостей.
З дитинства вона ненавиділа батька, кажучи собі, що точно за такого не вийде заміж. Проте доля звела її саме з таким чоловіком.
Після втрачених надій в кабінеті директора дитячого будинку Ілона вийшла заміж за Гриця. В того була власна квартира, якою він не переставав хизуватися, вимагаючи особливої вдячності від дружини.
Він неустанно повторював, що йому завод дав житло не просто так, а за певні заслуги. При цьому Гриць у старій, забрудненій майці бив себе кулаком в груди, роблячи своє обличчя серйозним і загрозливим.
Молодість пройшла у мріях і бажаннях мати щасливе майбутнє, яке так і не настигло Ілону. Того вечора Гриця відвезли в лікарню. Після останнього запою й спроби з нього вийти, його серце не витримало, чому не могли допомогти прості таблетки.
Вдома вона залишилася одна. Дивилась у вікно, плакала, жаліючи більше не того, хто зараз боровся в реанімації за своє життя, а себе. Їй здавалося, що вона все-таки заслуговує іншого, щасливого життя, яке так і не побачила.
Ілона була впевнена, що доля до неї несправедлива. Це вона давала їй не тих чоловіків, влаштовувала чвари на роботі і змушувала звільнитися, не давала можливості мати власне житло, терплячи цього давно пропитого чоловіка.
У двері постукали. Ілона не стала запитувати, хто там, бо кілька разів заходила сусідка, цікавлячись станом Гриця, роблячи вигляд, що дуже переймається.
Стара, облицьована поролоном і шкірою двері скрипнула. За нею стояв хлопець років 25.
‒ Що вам потрібно? Ви з лікарні? Він помер? – Ілона була впевнена, що їй у такий пізній час прийшли повідомити про смерть чоловіка.
‒ Я не знаю, про кого ви говорите, – хлопець подивився на жінку дивно. Намагався розгледіти в ній якісь особливі риси. Трохи примружився, чіпляючись поглядом за її зморшки, намагаючись розпізнати колір очей.
‒ Ви що? Що хотіли? – вона вимагала пояснення від цього дивного хлопця.
‒ Илона Миколаївна, це ви?
– Ну так, і що? Це моє дівоче прізвище, ‒ вона нетерпляче то відпускала ручку дверей, то знову за неї хапалася.
– Мене звати Єгор, я народився 24 лютого 1998 року, ‒ на цьому він замовк.
Ілона відступила від дверей, пустивши хлопця всередину, але не могла заговорити. Її язик неначе занімів. Зовсім не готова до появи сина в своєму житті, вона просто не знала, що йому сказати. Та й навіщо він прийшов? Багатства в неї нема, що йому потрібно?
– Зачем, ‒ Ілона намагалася заговорити, але виходило погано, вона заїкалась, а голос її був зовсім тихий, – зачем ви пришли? Вам деньги нужны? У меня ничего нет.
‒ У мene все есть, Илона Миколаївна, я працюю, зарплата гарна. Квартира ось недавно куплена, під вікном машина стоїть моя, ‒ не роззуваючись, Єгор зайшов на кухню, показуючи свою машину біля під’їзду, – у мене дружина, двоє діток. Але я завжди мріяв побачити жінку, яка мене народила. Не знаю навіщо мені це, просто побачити.
– Подивився?
‒ Так, – він зітхнув, оглядаючи старі, обшарпані шпалери, що місцями оголювали голі стіни, потертого серванта, покривленого на стіні, та кілька стопок на брудному столі, – дякую.
‒ За що? – очікуючи слова осуду, ненависті, злості з боку хлопця, вона не була готова до вдячності.
‒ Дякую, що залишили мене тоді в пологовому. Правильне рішення. Мої батьки живуть інакше, вони вкладали в мене стільки часу, сил, любові, скільки, можливо, у вас не було. Я дізнався, що не рідний батькам лише в 18. Це було важко, ви б бачили моїх батьків, вони чудові люди. Довго я розмірковував, а потім вирішив вас знайти, щоб покінчити з цими думками. Я не міг зрозуміти, чому мати може залишити дитину? Моя б мати ніколи б не відмовилася, вона завжди на моєму боці. А вас хотілось побачити. Рад, що заїхав.
Єгор повернувся і направився до виходу. Ілона намагалася щось сказати, затинаючись, але він не звертав уваги. Лише підійшовши до дверей, він зупинився, щоб сказати останню фразу.
– Дякую, що народили мене, і велике спасибі, що тоді залишили в пологовому. Я зміг зустрітися зі своїми батьками.
Єгор пішов, залишивши Ілону в нерозумінні.
Лише вночі до неї дійшло все, що відбувалося, і вона заридала, але знову їй було жалко себе, а не сина…
Bittersweet Happiness – Why Isn’t This Young Lady Good Enough for You? She’s a Wonderful Girl: Modest, Tidy, Studious—And She Loves You. A Mother’s Worries for Her Nearly Forty-Year-Old Son Who Can’t Settle Down, His Trail of Relationships, And the Unexpected Arrival of True Love with a Woman Seven Years His Senior, Mother of Three, Living in a Hostel—Culminating in the Birth of Their ‘Sunshine Child’ and the Joy and Challenges of Their Unusual Family
BITTERSWEET JOY What is it that you dont like about this young lady? Shes a good girl, well-mannered, tidy, does...
I’ll Remind You “Miss Mary, I can’t get this swirl right,” whispered little Archie, the Year 2 boy, despondently poking his brush at the stubborn green leaf of his painted flower. “Try a lighter touch, sweetheart—like you’re stroking a feather across your palm. That’s it—beautiful! That’s not a swirl, it’s a masterpiece!” smiled the elderly teacher. “And who is such a wonderful painting for?” “For my mum!” Archie beamed, triumphant over the defiant leaf. “It’s her birthday today! It’s my present!” The pride in his voice after the teacher’s praise was unmistakable. “Well, your mum is a lucky lady, Arch. Don’t close your sketchbook just yet—let those colours dry a minute, so they don’t smudge. And when you get home, gently tear out this page. Your mum will absolutely love it, you’ll see!” Miss Mary cast a last, fond glance at the boy’s dark head, bent over the page, then returned to her desk, inwardly smiling. A birthday gift for Mum! It had been too long since she had seen such beautiful presents. Archie truly had a gift for art—she must call his mother and suggest the art school; such talent deserves to be nurtured. And she’d ask her old pupil if she liked the present. Miss Mary couldn’t tear her eyes from the flower’s leaves, almost expecting them to stir and shimmer to life. Definitely takes after his mum! When Lottie was his age, she was just as good at drawing… ***** That evening, the teacher’s phone rang. “Hello, Miss Mary, it’s Lottie—Archie Cottam’s mum,” the young woman’s voice came crisply. “Just calling to say Archie won’t be in tomorrow.” “Hello, Lottie! Did something happen?” Miss Mary asked kindly. “Yes! That scamp ruined my whole birthday!” the voice bristled. “Now he’s laid up with a fever, ambulance just left.” “How’s that? He went home healthy, with a present for you…” “You mean those scribbles?” “What scribbles? Lottie, he drew you flowers! I was going to call to ask about enrolling him at art school!” “I’ve no idea about flowers, but I certainly wasn’t expecting a soggy, flea-ridden bundle!” “A bundle? What are you talking about?” Miss Mary was baffled as she listened, her frown deepening with each anxious word from the mother. “You know what, Lottie—do you mind if I come round now? I’m only next door…” A few moments later, after Lottie agreed, Miss Mary slipped into the hallway clutching her thick, battered album—full of faded photos and cherished childhood drawings from that first, long-ago class she’d ever taught. In Lottie’s bright kitchen, chaos reigned. As Lottie cleared away cake and dishes, she told the story: How Archie had come home late, dripping mud and water from his bag, coat, and trousers… How he’d pulled a soaking wet puppy from under his jumper—reeking to high heaven! He’d climbed into a frozen ditch for it, where some big boys had chucked it! His ruined textbooks, the ruined sketchbook—now nothing but blots and stains—and a fever which shot up near forty in an hour… How the guests had left, no one tasted the cake, and how the paramedic had scolded her—the negligent mother who hadn’t kept an eye on her son… “So, I took it back to the dump when Archie fell asleep. His sketchbook’s there on the radiator—there’s not a trace left of the flowers, just blotches!” Lottie sniffed. And as she rattled on, she never noticed how, with every word, every harried phrase, Miss Mary’s face grew darker. But when she heard what had happened to the puppy Archie rescued, her frown turned thunderous. She stroked the tattered sketchbook fondly and began quietly: She spoke of green swirls and living flowers… of a boy’s diligence and courage beyond his years. Of a gentle heart, quick to stand up to bullies, to defend the weak. Of the cruelty of those children who’d thrown a helpless pup into that frozen ditch. Then she led Lottie to the window. “There’s the ditch,” she pointed. “It could have swallowed Archie, let alone a tiny puppy. Did Archie care about that? Or was he thinking about those flowers he’d been so careful not to spoil, the gift for his mother?” And maybe, she went on, Lottie had forgotten the day back in the ’90s when she was a girl herself, sobbing on the bench outside school, clutching a scruffy kitten rescued from the bullies. How the whole class had stroked the cat and waited for Lottie’s mum; how Lottie hadn’t wanted to go home, how she blamed her parents when they’d thrown out that “flea-ridden bundle”—only to relent later. Miss Mary dug out an old photograph of that day—a little girl in a white pinafore, hugging a kitten, surrounded by classmates, smiling so warmly—and a faded drawing of a girl holding a fluffy kitten in one hand and clinging to her mum with the other. “I’ll remind you,” Miss Mary’s voice was stern now. “I’ll remind you of Tilly, and Patch, that lolloping mongrel who walked you all the way to university, and even the old rook with the broken wing you nursed back to health… I’ll remind you of the kindness that once blossomed bright as wildflowers in your heart.” She paused, brushing away a tear, and added: “If it were up to me, I’d have kissed that rescued puppy and Archie both! I’d frame those colourful blotches! For what better gift is there for a mother than raising a child with a kind heart?” And she never noticed, as she spoke, how Lottie’s face transformed—how she cast worried, guilty glances at Archie’s closed bedroom door, clutching the battered sketchbook with limp, pale fingers. “Miss Mary! Please—could you watch Archie for a moment? Just for a few moments. I won’t be long, I promise!” Under her teacher’s watchful gaze, Lottie grabbed her coat and dashed outside, heedless of puddles or mud, running for the far-off rubbish tip. She called and searched, looking under dirty boxes, sifting through bin bags, casting anxious glances back at home… Would she be forgiven? ***** “Arch, who’s got his nose in your painting there? Is that your friend—Digger?” “That’s him, Miss Mary! Does he look like him?” “He certainly does! And that star-shaped patch on his paw! Remember how your mum and I scrubbed them clean?” she laughed warmly. “I wash his paws every day now!” Archie declared proudly. “Mum says, ‘If you have a friend, you look after him!’ She bought us a special bowl, just for the job.” “You have a lovely mum,” smiled Miss Mary. “Are you drawing her another present?” “Mm-hmm—for a frame. She keeps those blotches in one, and she always smiles at them. Can you really smile at blotches, Miss Mary?” “At blotches? Maybe you can, if they come from the heart. Tell me, how’s art school? Is it going well?” “Really well! Soon I’ll be able to paint Mum’s portrait. She’ll be so happy! And look—” Archie pulled a folded paper from his rucksack. “This is from my mum—she draws too.” Miss Mary unfolded the sheet and gently squeezed the little boy’s shoulder. There, on the bright paper, Archie grinned brilliantly, hand resting on the head of an adoring black mongrel. Beside them stood a tiny, blonde girl in old-fashioned uniform, clutching a fluffy kitten… On the left, from behind a desk piled with books, smiled an ageless teacher, her wise and gentle eyes alive with joy. In every brushstroke and every vibrant hue, Miss Mary felt the quiet, boundless pride of a mother’s love. Brushing away tears, she smiled—there, nestled in the corner of the painting, in looping, flower-coloured letters and delicate green swirls, was a single word: “Remember.”
ILL REMIND YOU Miss Mary, the swirl here just isnt working. The quiet, sad words came from little Tom, a...
My Dear Wife – When my brother would visit, he always asked, “How have you managed to live with the same wife for so many years? What’s your secret?” “Love and endless patience—that’s all there is to it,” I’d always reply. “Not for me,” he’d laugh. “I love all women—each one’s a mystery. Why live with an open book?” My younger brother, Peter, married at eighteen; his bride, Anna, was ten years his senior. She fell in love with Peter for life, but for him, it was only a fling. Anna moved into Peter’s crowded family home, treasured her collection of porcelain figurines, and believed she’d caught happiness by the tail. I, meanwhile, was hoping to find the one woman to love forever—and I did, marrying my wife over fifty years ago. Anna and Peter lasted ten years. She gave her all to their marriage, but he grew restless, drinking more, staying out with questionable friends, and finally, smashing her precious figurines in a drunken rage—leaving only one intact. After they divorced, Anna and her son returned to her hometown, and Peter spiraled deeper, remarrying and divorcing, his once-promising future lost to drink and chaos. Years later, terminally ill and alone, Peter asked me to deliver a suitcase filled with porcelain figurines and his savings to Anna—his final apology for all she’d endured. I found Anna, now caring for her ill son, and gave her Peter’s last gift. She thanked us in a letter—and sold the figurines to fund a new life in Canada for herself and her son. “I’m grateful that Peter considered me his dear wife,” she wrote. “Perhaps he never stopped loving me after all.”
MY DEAREST WIFE How on earth do you manage to live with the same wife all these years? Whats your...
Fate on the Hospital Ward Bed: A Nurse’s Unlikely Love Story with a Tuberculosis Patient—From an Abandoned Husband and a Cold Wife to Building a New Family, Heartbreak and Healing Across the Years
FATE ON THE HOSPITAL BED Miss, here, take these groceries and look after him! Im afraid to go near, let...
I Never Took What Wasn’t Mine: The Story of Martha, Anastasia, and the Choices That Changed Their Lives Forever
NEVER CLAIMED ANOTHERS DUE Even as a schoolgirl, Martha looked down on Anne and, at the same time, envied her....
Worn Down by the Mother-in-Law and the Wife: That Night, the Most Stoic Man in Our Village—Steadfast Stephen—Came to My Countryside Surgery, Silent and Broken, Longing to Walk Away from the Nagging, Until a Kind Word Proved the Best Medicine for a Weary Soul
Fed up with the mother-in-law and the wife That evening, the quietest, most stoic fellow in all our village paid...
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...