Мати поглянула їй в очі і сказала: «Ти не достойна нашої сім’ї!»

Мама дивилася мені в очі і сказала: «Ти не гідний бути нашим зятем!»

Мені 57 років. У мене немає родини, немає дітей, і, мабуть, вже не буде. Я не чекаю співчуття, не шукаю розуміння. Я просто хочу поділитися своєю історією, щоб застерегти батьків: не втручайтеся в долі своїх дітей. Не намагайтеся будувати їхнє щастя. Бо одного разу ви можете усвідомити, що зруйнували найважливіше – їхнє кохання.

Я живий приклад того, як батьківська гордість і зарозумілість можуть знищити життя сина.

Любов, яка не відповідала статусу
Мені було 25, коли я зустрів її – Катерину. Проста, добра дівчина з родини робітників. Вона не мала великих грошей, дорогих речей, впливових родичів. Але вона мала те, чого не було в інших – серце, яке билося в унісон з моїм.

Коли я привів її додому, мама глянула на неї зверхньо і голосно заявила:

— Нам така невістка не потрібна.

Батько підтримав її. Катерину вигнали буквально на порозі нашого дому. Вони не хотіли вислухати мене, не давали мені слова сказати.

— Ти у нас єдиний син! Ми тебе виховували, вчили, а ти привів в дім біднячку?!

Катерина нічого не сказала, просто дивилася на мене, а в її очах я бачив біль. Вона не влаштувала сварки, не заплакала. Вона просто глянула мені в очі, знизила плечима і пішла.

Я побіг за нею, намагався вмовити її виїхати зі мною в інше місто, почати все з нуля. Але вона була мудрішою за мене.

— Твої батьки зроблять усе, щоб зруйнувати наше життя, — сказала вона. — Вони не залишать нас у спокої. Я не хочу жити в постійній боротьбі.

І вона пішла.

Втрачений час
Через кілька років я дізнався, що вона вийшла заміж за свого старого знайомого. Він також був із простої родини, але вони разом почали з нуля, працювали, будували дім, виховували дітей.

Я іноді зустрічав її на вулиці. Вона завжди посміхалася. Вона виглядала щасливою.

Одного разу я не витримав і запитав її:

— Ти любиш його?

Вона подивилася на мене з легкою сумом і відповіла:

— У родині головне не лише любов, а й повага, довіра і стабільність. Без них ніякі почуття не врятують.

Я не погодився. В моєму серці вона залишилась єдиною любов’ю.

Але я більше ніколи не зустрів жінку, якій міг би сказати ті ж слова.

Самотній дім
Я не одружився.

Батьки намагалися, сватали мене за дівчат із “приличних” родин. Але я не міг. Я не хотів жити з жінкою, яку не любив.

З роками вони змирилися. Почали просити мене хоча б просто одружитися, народити спадкоємців, але мені було байдуже.

Минали роки. Батьки постаріли, захворіли, один за одним пішли.

А я залишився в нашому великому домі, один.

Тепер у моїх друзів сім’ї, діти, онуки. Я все рідше зустрічаюся з ними, адже не хочу відчувати цю біль – біль чужого щастя, яке могло б бути й моїм.

Чужі діти – моє втішення
Щоб заповнити порожнечу, я почав допомагати на дитячих майданчиках – фарбував гірки, ремонтував гойдалки. Іноді наводив лад у дворах дитячих садків.

Мені не потрібні гроші. Я продав усі батьківські землі та спадщину.

Частину віддав на благодійність, передав у школи, дитячі будинки.

Друг якось запитав мене:

— Чому ти не жертвуєш гроші будинкам для людей похилого віку?

Я усміхнувся.

— Це мій спосіб помститися батькам, які зробили мене самотнім.

Так, це жорстоко. Але тепер я вірю тільки в дітей. Тільки вони – наше майбутнє.

А коли мене не стане, мій дім перейде до школи, в якій я навчався. Нехай використають його на добро.

Я більше не можу змінити своє життя. Але, можливо, зможу допомогти іншим дітям, щоб їхні долі склалися інакше.