Мати залишила внуків напризволяще

Ганна Миколаївна різко поставила чашку на блюдце, чай розлився по скатертині. У трубці все ще лунав обурений голос сусідки Марії Степанівни.

“Ганно, як так можна? Власних онуків не бачити! Вони ж малі, що вони тобі зробили поганого?”

“Маріє, не втручайся в чужі справи”, — сухо відповіла Ганна Миколаївна. — У кожного свої причини.

“Які причини можуть бути проти дітей? Софійці ж лише чотири роки, а Данилкові ледве два. Вони за бабусею сумува́тимуть.”

Ганна Миколаївна зітхнула й глянула у вікно. На подвір’ї грали сусідські діти, а вона згадала, як ще недавно тут бігали її онуки. Софійка завжди просила покачати її на гойдалці, а маленький Данилко незграбно тюпав за голубами.

“Маріє, мені неколи. До побачення.”

Вона поклала слухавку і пішла на кухню. На холодильнику все ще висіли дитячі малюнки — незграбні штрихи кольоровими олівцями, які Софійка називала “портретом бабусі”. Ганна Миколаївна зняла їх і заховала у шухляду.

Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Крізь вічко вона побачила сина Богдана з пакетами в руках.

“Мамо, відчини, будь ласка”, — втомлено попросив він.

Ганна Миколаївна відчинила, але не відступила від порога.

“Якщо ти прийшов знову умовляти мене доглядати дітей, можеш одразу йти.”

Богдан поставив пакети на підлогу і подивився на матір.

“Мамо, ну що за дитячі витівки? Тетяна захворіла, у неї температура під сорок. Мені потрібно на роботу, а дітей нема з ким залишити.”

“Знайди няню. У вас же грошей, як бур’яну.”

“Яку няню за один день? Мамо, це ж твої онуки!”

“Мої онуки?” — Ганна Миколаївна гірко посміхнулася. — “А коли ви мене півроку тому з квартири виганяли, вони теж були моїми онуками?”

Богдан потер чоло. Цю розмову вони вже вели не раз.

“Мамо, ми ж пояснювали. Нам потрібен був простір. Сім’я з чотирьох у двірці – тісно.”

“Ага, простір. А мені на старість знімати кут – це нормально?”

“Ми ж допомагаємо грошима…”

“Твоя допомога – дріб’язок!” — голос Ганни Миколаївни став голоснішим. — “Двадцять років я у вашій сім’ї прожила. Твоїх дітей вирощувала, поки ви з Тетяною працювали. Прала, готувала, прибирала. А як діти підросли й я стала непотрібна – геть з дому!”

“Мамо, ну не було в нас іншого виходу…”

“Був вихід! Купити трикімнатну. Але ні, вам захотілося грошей на авто витратити та на відпочинок у Єгипті.”

Богдан мовчав. Він знав, що мати мала рацію, але визнати це було більно.

“Послухай”, — тихо сказав він, — “я розумію, ми вчинили не дуже добре. Але діти ж до чого? Вони тебе люблять.”

“А я їх теж люблю”, — зізналася Ганна Миколаївна. — “Тому й не хочу, щоб вони бачили, як зі мною поводяться їхні батьки. Нехай краще пам’ятають добру бабусю, ніж спостерігають, як ви мене використовуєте.”

“Ми тебе не використовуємо!”

“Не використовуєте? А хто щотижня дзвонить із проханням посидіти з дітьми? Хто приводить їх хворими, бо в садочок не можна? Хто залишає на вихідні, щоб самім відпочити?”

Богдан хотів щось сказати, але мати продовжила:

“А коли мені минулого місяця з серцем погано було, хто приїхав? Сусіда Марія! Не син, не невістка, а чужа жінка.”

“Мамо, у нас же робота, діти…”

“У всіх робота, у всіх діти. Але нормальні люди про батьків не забувають.”

Ганна Миколаївна стояла в дверях, не впускаючи сина. Богдан зрозумів, що сьогодні вмовити її не вийде.

“Добре”, — він підняв пакети, — “але це неправильно, мамо. Діти питають, чому бабуся їх більше не любить.”

Ці слова болюче вдарили по серцю, але Ганна Миколаївна не здригнулася.

“Поясни їм, що бабуся втомилася бути зручною.”

Богдан пішов, а вона зачинила двері й притулилася до них спиною. Сльози підступили до горла, але вона стрималася. Пішла у вітальню й сіла в крісло, де колись читала Софійці казки.

Квартиру вона знімала вже півроку. Невелику однушку на околиці, далеко від колишнього дому. Господарка трапилася добра, але все одно було не те. У чужих стінах, серед чужих запахів.

А почалося все з тієї розмови за вечерею. Богдан і Тетяна сиділи навпроти, діти вже спали. Говорили тихо, але Ганна Миколаївна все чула зі своєї кімнати.

“Слухай, а може, вже час мамі своє житло шукати?” — запропонувала Тетяна. — “Діти підростають, їм потрібні окремі кімнати.”

“Не знаю”, — відповів Богдан. — “Вона ж нам з дітьми допомагає.”

“Допомагає, але якою ціною? Постійно всім невдоволена, дітей балує, мене критикує. Учора Софійці дозволила мультики до одинадцятої дивитися, хоча я забороняВона закрила очі і згадала, як Софійка сміялась, обіймаючи її за шию, і в ту мить зрозуміла, що гордість – це гіркий хліб, яким годуються самотні.