Мені 58 років. Я живу сама, але не відчуваю себе самотньою

Мені 58, живу сама, але самотності не відчуваю. Чоловіка покинула давно — і з тих пір свобода та незалежність стали для мене найбільшою цінністю. У мене один син, Олесь, йому тридцять. Ми дуже близькі, і це моє велике щастя. Нещодавно він одружився з Марічкою, але наші відносини залишилися такими ж щирими. Часто дзвонимо, довго базікаємо по телефону, сміємося, згадуємо минуле. Дружина його — золоті руки: відкрита, добра, з щирим серцем. Радію, що син знайшов собі таку гарну дівчину.

Живу в невеличкому, але затишному будиночку на околиці Києва. Тут тихо, є маленький город, де я люблю попрацювати. Вирощую квіти, трішки овочів — це моє задоволення. Сусіди чудові, завжди привітні: часто заходимо на чай, ділимось новинами. Іноді жартую, що моє життя — як серіал: завжди є про що розповісти.

Раніше працювала бухгалтеркою, а тепер на пенсії — маю більше часу для себе. Люблю читати — особливо детективи та любовні романи. Іноді дивлюся старі фільми — вони повертають мене в молодість. Ще полюбляю в’язати: шарфи, шкарпетки, інколи светри — для Олеся та Марічки. Вони сміються, що я їх “закидаю” подарунками, але по їхніх очах видно, що їм це приємно.

Буває, іноді накачує туга за минулим. Молодість, перше кохання, спільні мрії з чоловіком — усе це лишилося у пам’яті. Але я не дозволяю собі довго сумувати. Життя навчило мене бути сильною. Розлука була важкою, але не шкодую: вона дала мені свободу бути собою. Зараз живу з відчуттям, що кожен новий день — це шанс. Ось недавно записалася на курси англійської. Хочу подорожувати, може, навіть виїхати за кордон. Олесь підтримує, каже, що я ще молодим дам фору.

Мій син — моя гордість. Він інженер, відповідальний, цілеспрямований. Я завжди хотіла бути для нього не лише мамою, а й подругою. Ділимось усім: він розповідає про роботу, плани, а я — про свої маленькі радощі. Його весілля стало для мене справжньою подією. Хвилювалася, як усе пройде, але було чудово: сміх, танці, щасливі очі молодят. Марічка швидко стала частиною нашої родини, і я вдячна їй за теплоту.

Іноді думаю про майбутнє. Мрію, звичайно, про онуків, але не поспішаю — у них ще все попереду. Хай насолоджуються часом удвох. А я поки живу своїм життям і радію кожному дню. У моєму віці я зрозуміла: щастя — не у великому, а у дрібницях. У посмішці сина, у щирій розмові, у квітці, що розпустилась у городі. Я не сама, бо моє серце повне любові.

Життя — це подорож, і я вдячна за кожен його етап. Попереду ще багато цікавого, і я готова до нових пригод. Може, заведу собі собаку — Олесь давно натякає, що мені потрібен “товариш”. Хто знає, можливо, це буде моїм наступним кроком. А поки що насолоджуюся тим, що маю, і дякую долі за сина, за наш зв’язок і за кожну маленьку радість, яку дарує день.