Мені 65, і я ненавиджу, коли хтось приходить до мене додому

Мені 65 років, і я терпіти не можу, коли хтось приходить до мене додому.

Багато хто може засудити мене, але мені байдуже, що про мене подумають. Не подумайте, що я ненавиджу людей або своїх друзів — зовсім ні. Просто я не виношу, коли хтось переступає поріг мого дому. Зустрічатися можна де завгодно — у парку, на вулиці, в гостях у інших, але тільки не в мене. Я втомилася, і крапка.

Нещодавно мені виповнилося 65, і з цього часу все змінилося. Ще кілька років тому я була готова розкрити двері свого дому в маленькому містечку під Чернівцями для всіх охочих. А тепер сама думка про гостей викликає в мене тремтіння і глуху роздратованість. Після останнього зібрання я два дні мила квартиру, ніби після бурі. Перед цим весь день стояла біля плити, готуючи гори їжі, а потім ще два дні вигрібала бруд і хаос. Навіщо мені це? Я більше не хочу витрачати на таке своє життя.

Згадую, як було раніше, і всередині все стискається від туги і втоми. За тиждень до приходу гостей я починала генеральне прибирання: мила вікна, драїла підлоги, чистила кожен куточок. Потім ламала голову, що поставити на стіл, щоб всім догодити. А ці важкі сумки із магазину! Я тягнула їх на четвертий поверх, пихкаючи і проклинаючи все на світі. І ось гості приходять — і починається. Кожного обслужи, стеж, щоб тарілки не порожніли, щоб всім вистачило, щоб все блищало. Принеси, віднеси, подай, прибери — ти і кухар, і офіціант, і посудомийка, і прибиральниця в одній особі. Ноги гудуть, спина ниє, а ти навіть не можеш присісти і спокійно поговорити, бо вічно комусь щось потрібно.

І заради чого? Щоб потім упасти без сил, дивлячись на розгромлену кухню? Досить, я сита цим по горло. Навіщо мені самій себе мучити, якщо є люди, які за гроші зроблять все краще і швидше? Тепер всі свята, зустрічі, посиденьки — тільки в кафе або ресторанах. Це дешевше, простіше і не вимотує душу. Після вечері не треба нічого мити, прибирати, виносити — просто йдеш додому, лягаєш у ліжко і спиш з чистою совістю.

Я тепер за те, щоб жити активно, а не киснути у чотирьох стінах. Дома ми і так проводимо занадто багато часу, а зустрітися з друзями десь поза домом — це рідкість, майже розкіш. У всіх робота, справи, турботи — хто знайде годину, щоб просто посидіти? Я зрозуміла: все життя я тяжко працювала — для сім’ї, для дітей, для інших. А тепер хочу для себе, для свого спокою.

У мене з’явилася звичка: у обідню перерву телефоную подрузі Катерині і запрошую її в кафе неподалік, де подають такі десерти, що пальці оближеш. Чому я не робила цього раніше? Сама собі дивуюсь — скільки років я втратила, загнавши себе у домашню рутину!

Думаю, кожна жінка мене зрозуміє. Варто тільки заїкнутися про прийом гостей вдома, як голова починає розколюватися від думок: що готувати, як прибрати, чим здивувати? Це не радість, а кара. Звісно, якщо подруга загляне на п’ять хвилин, я не вижену її — наллю чаю, побалакаємо. Але краще заздалегідь домовитися і зустрітися в затишній кав’ярні. Це стало моїм порятунком, моїм маленьким щастям.

Всім жінкам скажу одне: не бійтеся, що в ресторані витратите купу грошей. Вдома ви витратите більше — і не тільки гривень, але й нервів, і здоров’я. Я підрахувала: на продукти, на прибирання, на час, що йде в нікуди, — виходить дорожче, ніж рахунок у кафе. А головне — ви збережете себе. У 65 років я нарешті зрозуміла, що життя — це не тільки обов’язок перед іншими, а й право на відпочинок, на легкість, на свободу від чужих тарілок і очікувань. І я не збираюся більше відкривати свої двері для тих, хто хоче перетворити мій дім у поле битви за чистоту і порядок. Досить з мене.